Найбільше й найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування.
Народ, що втратив мову — втратив і себе!
І пам'ятати слід цю істину не нову...
Байдужість наша в прірву нас веде...
Не приведи Господь нам втратить рідну мову[3]!
— Віктор Рафальський
Мов поганих не існує в світі,
Є лише погані язики.
— Анатолій Бортняк
Раби — це нація, котра не має Слова. Тому й не зможе захистить себе.
— Оксана Пахльовська
Мова — це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма нашого організовування. Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… У мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання. Мова — це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традиції. В такому разі мова — це найясніший вираз нашої психіки, це найперша сторожа нашого психічного я. І поки живе мова — житиме й народ, як національність. Не стане мови не стане й національності.
Страх перед новизною віддзеркалюється в мові; наприклад, арабське слово bidca означає новизну, але також означає єресь. Іспанське слово novedad має подібний відтінок.[8]
Мова — далеко не тільки «засіб спілкування», тобто передачі «вже готових думок», як нас усіх учили в імперській школі. Куди серйозніша її місія — бути способом народження тих думок: коли «нема мови», людині просто-напросто «нема чим думати».
Зовнішня історія мови тісно пов'язана з долею її носіїв, тобто з долями індивідів, які розмовляють цією мовою, з долями народів. До сфери її досліджень входить географічне та етнографічне поширення мови, загальний вплив іноземних мов на конкретну мову і, навпаки, вирішення питань: чи мова використовується як літературна, чи живе тільки в народі, до яких станів належать люди, які розмовляють цією мовою, чи є попит на мову (якщо вона, зрозуміло, літературна) поза власною територією, як у просторі (французька, німецька, англійська і взагалі так звані універсальні мови) і в часі (латинська, грецька, церковнослов'янська), і якщо мову вживають ще й інші народи, то з якою метою — ось питання, які належать до зовнішньої історії мови
— Іван Бодуен де Куртене, вступна лекція в Петербурзькому університеті, 1870 (И. А. Бодуэн дэ Куртэнэ // Избранные труды по общему языкознанию. — М. : Изд-во АН СССР, 1963. — Т. I. — С. 69.)[14]
Хіба мова за сприятливих обставин не розквітне, наче дерево, яке, не будучи пригніченим, пишно розростається зусібіч? Хіба не перестає розвиватися мова і не починає нидіти і мертвіти, як нидіє і сохне рослина при нестачі світла і землі? Дивовижна цілюща сила мови, з якою вона заліковує і надолужує втрати…?
— Якуб Ґрімм, з передмови до «Німецької граматики» (Якоб Гримм // Хрестоматия по истории языкознания ХIХ–ХХ веков ; сост. В. А. Звегинцев. — М., 1956. — С. 56, 58, 61.)[14]
Часто слово позначає цілу історичну епоху чи подію даного народу, його питомі культурні, побутові, звичаєві чи інші ознаки. Дійсно, в мові кожного народу відображені властиві лише йому особливості культурно-історичної долі, світобачення, світовідчуття і — світотворення[15].
Мовний розвиток перебуває у найтіснішій залежності від історичних умов. <…> Розвиток суспільства заманює мову на якийсь визначений шлях. Отож ми вправі замислитися над питанням, чи нема в історії мови відображення історії культури.
Мова — це найміцніший зв'язок, що поєднує членів у групи, і водночас вона — символ і захист групової спільноти. Чи може бути щось більш дієве для утвердження факту існування групи?
Мова — одна з основних ознак нації. Мова — фундамент культури. Рідна мова — найдорожчий скарб народу. Рідна мова — підвалина інтелекту, рідна мова — основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина.
Умирає мова — умирає культура. Умирає культура — припиняється прогрес, і історію починають творити Нерони, Бісмарки, Муссоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія — всім відомо[20]
Мова — організм, де кожне слово виконує свою функцію й є життєво необхідним, тому заміняти лайку в ситуації, де герой якогось серіалу справді мав би смачно вилаятися — це робити мову інвалідом, неповносправною, це чистої води совєтський прийом, такого вже ніде в світі немає[21]
Загалом, мені здається, що багато людей ототожнюють мову і думки. Мова – це один з найбільш свідомо доступних проявів думки, він чіткий. Тоді як думка – більш абстрактна. Складніше думати про думки, тому що за своїм визначенням абстрактна думка не має сенсорного сліду[23].
Мова – це продукт людського мозку, який повинен спершу вигадати якийсь сенс, якусь семантику, щоб передати її потім словами. Також ми погано запам’ятовуємо дослівно те, що ми чуємо або читаємо. Але ми добре вловлюємо і зберігаємо суть, зміст, значення того, що ми чуємо. Це демонструє, що сенс думки – це не те саме, що фактичні слова[23].
— Стівен Пінкер
Переклади Біблії на місцеві говірки можна вважати умовною датою народження європейських мов.[24] — Протестантизм вимагав зрозумілості слова Христа.
Дві фундаментальні риси домодерної ситуації: по-перше, ніде й ніколи не існували чисто одномовні землі; по-друге, мова не слугувала критерієм ані національної належності, ані імперської лояльності.[25] — Існувала ще lingua franca (мова міжетнічного спілкування): латинська чи арабська (середньовіччя), французська (XVIIст.), німецька (центральна Європа XIXст.), англійська (мова дипломатії XXст.).
Суспільний статус староукраїнської (руської) мови у XIV-XVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива: монографія / І. Д. Фаріон. — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. — 656 с. — ISBN 978-617-607-718-3
Цей термін має також інші значення. Див. Мова (значення)
