Кіберпартія
Кіберпа́ртія (англ. Cyber Party) — тип політичної партії, який повністю або майже повністю покладається на засоби Інтернету у здійсненні своєї діяльності.[1] Кберпартії характеризуються відмовою від формального членства і переходом до прямої взаємодії з виборцями[2], більшим відкликом у взаємовідносинах з громадянами і високою швидкістю розробки основних цілей і задач.[3][4][5] Кіберпартії є швидше організаціями, а ніж інститутами.
Кіберпартії як самостійний феномен стали з'являтися у першому десятилітті 21 століття. Одною з перших віртуальних партій вважається угорська партія «Йоббик», яка була створена у 2003 році.[1]
Кіберпартії дуже різняться своїми ідеями, способами організації і формами активності.
Перше, що їх об'єднує — Інтернет, який є і засобом організації, і ареною політичної діяльності кіберпартій. Саму діяльність мережевих партій можна описати як створення платформи для взаємодії окремих громадян, зацікавлених груп, рухів і організацій, в тому числі міжнародних[1][5]. Інтернет забезпечує прямий і надзвичайно швидкий обмін інформацією між партією і її прибічниками, а інтерактивний характер цих відносин стирає кордон між учасниками і прибічниками. Кіберпартії оперують десь на кордоні категорій «держава» і «цивільне суспільство», не належачи повністю ні до тієї, ні до іншої структури.[3][6][7]
З ідеологічної точки зору, головною об'єднуючою рисою кіберпартій є протестний настрій по відношенню до поточного стану політичної системи. На початковому етапі розвитку феномену, віртуальний простір використовувалося в першу чергу опозиційними силами, які мали труднощі з використанням традиційних медіа для просування своїх ідей[5].
Ідеологія більшості таких партій спрямована проти істеблішменту, проти організаційної величини традиційних партійних структур, а конструктивна програма заснована на безпосередній демократії[1][7].
Потенційними прихильниками кіберпартій є весь електорат, що передбачає сильну конкуренцію між партіями за виборця[3][7]. Можливо тому ідеї, які просуваються віртуальними партіями, відрізняються еклектичністю і часом поєднують непоєднуване за мірками традиційних ідеологій.
Лібертаріанізм, лібералізм, консерватизм, націоналізм, антикомунізм, євроскептицизм зустрічаються серед тез цих партій разом і окремо. Кіберпартіям властивий популізм : відсутність фундаментальних цінностей, прості рішення складних проблем і готовність підлаштуватися під будь-яку ситуацію[1].
Серед кіберпартій можна виділити підвид - піратські партії. Ці партії сформувалися для вирішення питань, пов'язаних з інтелектуальною власністю, файлообміном і патентним правом. Члени цих партій пропонують варіанти реформування відповідного законодавства. Багато з них стоять на позиціях інфоанархізму[8].
Першу піратську партію заснував шведський політик Рікард Фальквінге в 2006 році[8]. У тому ж році почалося обговорення створення піратського інтернаціоналу, офіційно заснованого в 2010 році. На листопад 2017 року до Піратського інтернаціоналу входили партії з 37 країн світу[9].
Доповнити типологію політичних партій новим типом «кіберпартіі» вперше запропонувала Хелен Маргеттс в 2001 році[6]. Маргеттс проаналізувала тенденцію до освоєння можливостей Інтернету британськими партіями і зробила припущення про появу нового типу партій, котрі взаємодіють із виборцем через Мережу безпосередньо[3].
Протягом першого десятиліття 21 століття кіберпартіі стали з'являтися в країнах Західного світу. У 2003 році угорський рух «Йоббік» перетворилося в партію під тією ж назвою, учасники цієї партії стали просувати свої ідеї через портал jobbik.hu. У 2006 році в Нідерландах з'явилася Партія свободи, яка фактично складалась з однієї людини, Герта Вілдерса, і реалізує свої політичні завдання з використанням онлайн-технологій.
У 2009 італійський актор і блогер Беппе Грілло об'єднав ряд організацій в партію «П'яти зірок», яка на сьогоднішній день має 88 місць в Палаті депутатів Італії. У тому ж році в США була заснована «Партія чаювання», яка поширила свій вплив на всю країну[1]. З 2006 року в країнах по всьому світу стали з'являтися піратські партії, на сьогоднішній день яких налічується понад 60[10].
Думки дослідників про феномен кіберпартій змішані.
Деякі дослідники підтримують початковий оптимізм Маргеттс. Політологи апелюють до успіхів кіберпартій в Європі, де мережеві партії набирали до 25% голосів на виборах до представницьких органів, і відзначають помітний вплив партій нового типу на політику, придбання кіберпартіями власної політичної сили[1].
Інші не бачать можливості приходу кіберпартій до влади ні в Росії, ні в провідних західних демократичних державах. Причинами цього є непрофесіоналізм кіберактивістів, ухил кіберпартій в протестну сторону і проблема «цифрового бар'єру» — неповного проникнення цифрових технологій[7].
Є і третій погляд: не всі бачать в кіберпартіях власне партії. Ці дослідники вважають кіберпартіі швидше інформаційними агентами в руках тіньових спонсорів, ніж самостійними політичними акторами[8].
- ↑ а б в г д е ж Сморгунов Л.В., Шерстобитов А.С. Глава 12.3. Виртуальные (кибер) политические партии // Политические сети: Теория и методы анализа: Учебник для студентов вузов — М.: Издательство «Аспект Пресс», 2014
- ↑ Margetts H. The Cyber Party // www.governmentontheweb.org [Архівовано 15 липня 2019 у Wayback Machine.] 2001
- ↑ а б в г Margetts H. The Cyber Party // www.governmentontheweb.org [Архівовано 15 липня 2019 у Wayback Machine.] 2001
- ↑ Балашов А.Н. Интернет-технологии как фактор повышения эффективности деятельности политических партий // Государственное управление. Электронный вестник. 2015. №49. — С.129
- ↑ а б в Курочкин А.В., Антонов Г.К. Особенности информационно-коммуникативного пространства политики в современной России // Общество: политика, экономика, право. 2017. №2.
- ↑ а б Чернышев С.И., Каринцев О.И. Партии-корпорации как новое явление в мировой политике // Вестник РУДН. Серия: Международные отношения. 2006. №2.
- ↑ а б в г Парфенова Ю.В. Сетевые партии как новые акторы публичной политики в условиях кризиса // ПОЛИТЭКС. 2015. Том 11, № 2
- ↑ а б в Ирхин Ю.В. 1.2 Интернет-партии как новый тип партийной организации (на примере Партии пиратов) // Партийная реформа и контрреформа 2012–2014 годов: предпосылки, предварительные итоги, тенденции / Под ред. Н.А. Борисова, Ю.Г. Коргунюка, А.Е. Любарева, Г.М. Михалевой; Минобрнауки России, Российский гос. гуманитарный университет, факультет истории, политологии и права; Российская ассоциация политической науки, исслед. комитет по сравнительному изучению партийных и избирательных систем. Москва: Издательство «Товарищество научных изданий «КМК», ISBN 978-5-87317-582-21, 2015. – 200 с.
- ↑ Вики Пиратский интернационал. Архів оригіналу за 21 червня 2015. Процитовано 29 квітня 2020.
- ↑ Сайт Пиратского интернационала. Архів оригіналу за 13 листопада 2017. Процитовано 2 листопада 2017.
- Сайт піратського інтернаціоналу
- Піратська партія Росії [Архівовано 10 травня 2020 у Wayback Machine.]
- Партія соціальних мереж у Вконтакте [Архівовано 17 січня 2013 у Wayback Machine.]
- Інтернет Партія Російської Федерації в Facebook
 | На цю статтю не посилаються інші статті Вікіпедії. Будь ласка розставте посилання відповідно до прийнятих рекомендацій. |