Алан Джонс (гонщик)
Алан Джонс  | |
|---|---|
 | |
| Громадянство | .svg){kind=small} Австралія |
| Народився | 2 листопада 1946 (78 років) Мельбурн, Австралія |
| Статистика в чемпіонатах світу з Формули-1 | |
| Дебют | Гран-прі Іспанії 1975 року |
| Остання гонка | Гран-прі Австралії 1986 року |
| Сезони | 10 (1975—1981, 1983, 1985—1986) |
| Команди | Hesketh (приватна заявка), Хілл, Сертіз, Шедоу, Вільямс, Ерроуз, Хаас |
| Гран-прі (старти) | 117 (116) |
| Чемпіон світу | 1 (1980) |
| Перемоги | 12 |
| Подіуми | 24 |
| Поули | 6 |
| Найшвидші кола | 13 |
| Очки | 206 |
| Перша перемога | Гран-прі Австрії 1977 року |
| Остання перемога | Гран-прі Лас-Вегаса 1981 року |
Алан Стенлі Джонс (англ. Alan Stanley Jones; 2 листопада 1946, Мельбурн) — австралійський гонщик, колишній пілот Формули 1. Перший чемпіон у складі команди Вільямс. Є останнім австралійським пілотом, який вигравав Гран-прі Австралії, вигравши Гран-прі 1980 року.
Алан народився 2 листопада 1946 року у Мельбурні в сім'ї Стена Джонса та його дружини Альми О'Браєн. Під час Другої світової його батько служив у австралійських збройних силах на базі Дарвіна. За два роки після народження Алана він почав займатися автоперегонами, а невдовзі відкрив у Річмонді, штат Вікторія, продаж вживаних автомобілів. Справа йшла добре, і фірма розширилася ще двома магазинами у північному та східному передмістях Мельбурна.[1]
Почавши з гонок по підйому на пагорб, Стен згодом вигравав гран-прі Австралії, Нової Зеландії та австралійський чемпіонат пілотів (Australian Drivers' Championship). Проте, через його слабкість до жіночої статі, дружина залишила його, коли Алану було 12. Опікунство над сином виграв Стен.[2] Навчався хлопець у Xavier College. Згодом допомагав батькові у справах. Захоплювався картингом.
Бізнес на початку 60-х пішов гірше і до середини десятиліття Стен втратив майже всі гроші. Алан же у 1967 році, прагнучи стати гонщиком, відбув до Європи. Та невдовзі виявилося, що він не може собі дозволити навіть участь у Formula Ford.
Алан повернувся до Австралії, але вже у 1970 знову від'їхав до Європи, де скооперувався із співвітчизником Браяном МакГвайром. Разом вони купували та продавали автівки, що були у вжитку. Врешті-решт, Алан зміг придбати Lotus 41 Формули 3, який він сподівався переробити до вимог Формули 2 та продати у Австралії. Однак, на тестовій аварії на Брендс-Гетч машина розбилася, а Джонс зламав ногу.
У 1971 Алан Джонс переробив Brabham BT 28 у BT35 і провів на ньому вдалий сезон у Формулі-3, а також серію тестів для March Engineering на Сільверстоуні. Не зважаючи на успіх випробувань, March не запропонували йому місце пілота, і Джонс провів сезон 1972 року у Формулі-3, керуючи автівкою GRD 372. Наступного року на GRD 373 Алан здобув свою першу перемогу на Сільверстоуні.[3][4]
Показуючи високу стабільну швидкість, він заручився підтримкою нового спонсора. І того ж року став другим у Британській Формулі-3,[5] виступаючи за команду DART (Denys Dobbie's Racing Team).
Стан справ змінила зустріч з Гаррі Стіллером. Він став спонсором Джонса у 1974 у Formula Atlantic.[6] За його команду Harry Stiller Racing Алан виступав на March 74B Ford.
Також за підтримки Гаррі Стіллера, Алан Джонс дебютував наступного року у Формулі-1 на шасі Hesketh, виступаючи за Custom Made Harry Stiller Racing.
Дебют Алана Джонса у Формулі-1 відбувся 27 квітня 1975 року на трасі Монжуїк-парк, поблизу Барселони, де проводився Гран-прі Іспанії, четверта гонка сезону. Автівка Hesketh 308B з двигуном Ford V8, яку він пілотував, була досить непоказною, але, спроектована Харві Постлтуейтом, містила багато цікавих технічних рішень. Зокрема, це був перший автомобіль на трасі Формули-1, в якому використовувалися вуглепластикові композитні матеріали.[7] Джеймс Хант, з яким згодом Джонс потоваришував, на такій самій зміг здобути перемогу на Гран-прі Нідерландів два місяці потому. Сам же Джонс зійшов у своїй першій гонці на четвертому колі після удару автівки Марка Донох'ю, якого розвернуло на пролитому маслі. Але й переможець цих перегонів, яким записали Йохена Масса, пройшов лише 29 кіл із запланованих 75, оскільки гонка була зупинена через аварію.
У наступних двох гран-прі Джонс також зійшов: на гран-прі Монако він втратив колесо на 62-му колі, а на гран-прі Бельгії стикнувся з Жаком Лаффітом невдовзі після початку гонки.
Результатом останнього виступу Custom Made Harry Stiller Racing стало одинадцяте місце на гран-прі Швеції. Наступну гонку Джонс провів вже за Embassy Racing with Graham Hill.За команду Хілла він також провів чотири гонки, фінішувавши у всіх. В останній же, на Нюрнбургринзі, Джонс навіть став п'ятим, заробивши два очка.
1976 рік Джонс провів у команді Surtees, будучи напарником американця Бретта Ланжера.
Болід Surtees TS19 був сконструйований Джоном Сертісом і Кеном Сірсом, мав двигун Ford Cosworth V8 та коробку передач Hewland FGA400, й уявляв собою алюмінієвий монокок, що мчав на гумі Goodyear.[8]
З тринадцяти гонок, в яких Джонс стартував, у трьох він приїхав у очки. Так, його п'яте місце на гран-прі Бельгії стало першим очковим здобутком команди починаючи з гран-прі Бразилії 1974 року.[9]
На дощовому гран-прі Японії, що приніс чемпіонський титул Джеймсу Ханту, Алан Джонс йшов досить високо після невдалої кваліфікації. І, саме обігнавши його та Клея Регаццоні на останніх колах після піт-стопу, Хант здобув собі третє місце, що забезпечило йому перемогу у особистому заліку.
Підсумком Джонса за 1976 рік стало п'ятнадцяте місце із сімома очками. Його напарник не набрав залікових балів зовсім. Однак, Джон Сертіс був не у захваті від того, що австралієць приділяє багато уваги виступам у американському чемпіонаті Formula 5000,[10] й не продовжив із ним контракт на наступний рік.
Тож на початку 1977 року Джонс виступав у австралійських змаганнях Rothmans International Series, доки команда Shadow не запропонувала йому місце бойового пілота, після загибелі Тома Прайса на етапі в Південній Африці.
Алан долучився до команди на гран-прі США-Захід. У Лонг-Біч він зійшов після половини дистанції через поламку коробки передач.
Вперше дістатись фінішу на Shadow DN8 австралійцю вдалося на гран-прі Монако. Тоді він став шостим. На наступному — гран-прі Бельгії — вже п'ятим. Після двох сходів та двох финішів поза очками, Алан досить несподівано здобув перемогу на гран-прі Австрії, де всі очікували на тріумф фаворита Нікі Лауди, що виграв поул.[11] В Італії Джонс фінішував на подіумі, а на двох останніх етапах — став четвертим. Вражаючі виступи австралійця привернули увагу Френка Вільямса, що мав намір відновити свою команду у Формулі-1, і той підписав із ним контракт на наступний рік.
Закінчив сезон Алан Джонс сьомим із 22 заліковими балами. Свій другий чемпіонський титул здобув того року Нікі Лауда.
У сезоні 1977 року за Williams Grand Prix Engineering виступав бельгієць Патрік Нев на клієнтському шасі March 761, узявши участь у одинадцяти гран-прі із сімнадцяти. Однак, при цьому, тричі він не зміг пройти кваліфікацію.
Алан Джонс у сезоні 1978 провів усі гран-прі і на передостанньому етапі навіть став другим. Автівка FW06 — перша розробка Патріка Геда — не відрізнялася надійністю через конструювання в умовах обмеженого бюджету та браку людських ресурсів. Однак, до кінця року чисельність персоналу зросла з 17 до 50 осіб, і Вільямс зміг придбати ще одну автівку на наступний рік у Джона Сертіса, який закривав команду.[12]
На FW06 Алан Джонс зійшов на першому етапі в Аргентині через поламку паливної системи, став одинадцятим на гран-прі Бразилії і був вже четвертим на етапі у Південній Африці, пропустивши вперед лише Петерсона, Депайє та Ватсона. У Франції Джонс був п'ятим, а на гран-прі США здобув друге місце, поступившись лідеру Жаку Лаффіту 19 секундами.
Загальним результатом стало одинадцяте місце з одинадцятьма заліковими балами та два найшвидші кола на трасах Лонг-Біч та кола острова Нотр-Дам.
В сезоні 1979 року напарником Алана Джонса у Williams Grand Prix Engineering став швейцарець Клей Регаццоні. Перші чотири гонки вони провели на старому шасі FW06 із двигуном Cosworth V8, доки Патрік Гед доробляв нову FW07 із ґраунд-ефектом. І навіть на ньому Джонсу вдалося вибороти подіум на гран-прі США-Захід, пропустивши вперед лише дві Ferrari і програвши переможцю хвилину.
Розроблений на гроші спонсорів з арабських країн[13] FW07 із тим же атмосферним двигуном на три літри Ford Cosworth V8, однак мав трохи потужнішу трансмісію та був ретельно опрацьований аж до дрібних деталей. Автівку представили на етапі в Іспанії. Ґраунд-ефект відразу вивів її до лав конкурентноспроможних болідів. Однак, Джонсу вдалося фінішувати на ній вперше аж на гран-прі Франції, проте — відразу четвертим. Наступний гран-прі Великої Британії, що проходив на Сільверстоуні приніс Джонсу поул, перший в кар'єрі. На тридцять дев'ятому колі він зійшов, однак його напарнику Регаццоні вдалося успішно довести гонку до кінця й здобути перемогу, першу в історії Вільямса. Три наступні етапи принесли три перемоги поспіль самому Джонсу. В Італії він став дев'ятим, а на наступному етапі в Канаді — виграв другий поул. На старті в Канаді його обійшов Жиль Вільньов, однак після п'ятдесяти кіл Джонсу вдалося повернути лідерство і здобути четверту перемогу.[14] Останній в тому сезоні гран-прі США проходив на трасі Воткінс-Ґлен. Австралієць знову виборов поул, проте зійшов під дощем після половини дистанції через встрату колеса після піт-стопу.
Вільямс здобули друге місце у Кубку Конструкторів. В особистому заліку Алан Джонс став третім після пілотов Феррарі.
- Орден Британської імперії у класі кавалера (MBE) від 14 червня 1980 за досягнення в автоспорті.[15]
- ↑ Стен Джонс: переможець гран-прі Австралії, Нової Зеландії [1] [Архівовано 29 серпня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
- ↑ Династії. Джонси [2] [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] (англ.)
- ↑ Lombard North Central Formula Three Championship [3] [Архівовано 6 жовтня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
- ↑ Джонси. Ключові дати [4] [Архівовано 29 березня 2016 у Wayback Machine.] (англ.)
- ↑ British Formula 3 1973 [5] [Архівовано 6 жовтня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
- ↑ Harry Stiller [6] [Архівовано 27 грудня 2014 у Wayback Machine.] (англ.)
- ↑ Шлях, який обрав Харві [7] [Архівовано 13 серпня 2010 у Wayback Machine.] (рос.)
- ↑ 1976 Surtees TS19 [8] [Архівовано 13 вересня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
- ↑ Конструктори: Surtees Racing Organisation [9] [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)(рос.)
- ↑ До речі, два етапи (на Моспорт Парк й Воткінс-Ґлен) Джонс виграв.
- ↑ Чемпіонат світу 1977 року [10] [Архівовано 9 березня 2016 у Wayback Machine.] (рос.)
- ↑ Історія команди Вільямс. Сезон 1978 [11] [Архівовано 17 липня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
- ↑ Гран При Великобритании'79: Доброе дело Усамы [12] [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
- ↑ Гран-прі Канади 1979 [13] [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
- ↑ Джонс, Алан Стенлі [14] [Архівовано 8 жовтня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
- Профіль гонщика на driverdb.com [Архівовано 30 листопада 2009 у Wayback Machine.]
- Алан Джонс — австралійський Пітер Пен (ісп.)
- Формули Атлантик 1974 [Архівовано 6 жовтня 2015 у Wayback Machine.] (англ.)
- Гран-прі Іспанії 1975 [Архівовано 6 жовтня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
- Новини про Алана Джонса [Архівовано 2 жовтня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
 | |
|---|---|
| Генеалогія та некрополістика | |
| Спорт | |
| Тематичні сайти | |
| Словники та енциклопедії | |
| Нормативний контроль |
|
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
|
Це незавершена стаття про гонщика (гонщицю) Формули-1. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |