Міністерство освіти і науки України Волинський національний університет імені Лесі Українки Волинський краєзнавчий музей Волинська обласна організація Національної спілки краєзнавців України

Міністерство освіти і науки України Волинський національний університет імені Лесі Українки Волинський краєзнавчий музей Волинська обласна організація Національної спілки краєзнавців України Геннадій Гулько, Григорій Охріменко, Світлана Локайчук ПАМ’ЯТКИ КНЯЖОЇ ДОБИ (волинський контекст) Частина 2 Луцьк – 2024 УДК 94(477.82):719 П 15 Рекомендовано до друку на засіданні правління Волинської обласної організації Національної спілки краєзнавців України (протокол № 2 від 21.06.2024 р.) Рецензенти: Баран В. К. — докт. іст. наук, професор, завідувач кафедри історії України та археології Волинського національного університету імені Лесі Українки; Гавінський А. М. — канд. іст. наук, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства імені І. Кри­ п’якевича НАН України П 15 Памʼятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 / Гулько Г., Охріменко Г., Локайчук С. Луцьк: Вежа­Друк, 2024. 252 с. Друга частина книги колективу авторів присвячена питанням розвитку матеріальної та духовної культури Волині та Волинського Полісся періоду Київської Русі. У ній систематизовано інформацію з різних джерел про знахідки князівських знаків, унікальних сокирок­амулетів, елітної військової зброї – кистенів, булав, ковальських, гончарських, золотарських виробів, прикрас, сакральних предметів еліти з емалями, а також артефактів княжої доби, пов’язаних із варягами. Видання призначене для науковців, учителів, краєзнавців, студентів та учнів, усіх шанувальників історії краю. УДК 94(477.82):719 @ Гулько Г., 2024 @ Охріменко Г., 2024 @ Локайчук С., 2024 Присвячено видатному археологові, краєзнавцеві Олександрові ЦИНКАЛОВСЬКОМУ ЗМІСТ Замість вступу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Тема княжої доби у творчості Олександра Цинкаловського Григорій Охріменко, Світлана Локайчук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .9 Князівські вірчі знаки Геннадій Гулько, Григорій Охріменко, Олександр Бабінчук . . . . . . . . . . 20 Сокирки-амулети княжої доби із Західної Волині Григорій Охріменко, Світлана Локайчук, Наталія Скляренко . . . . . . . 30 Давньоруські амулети-сокирки у збірці Волинського краєзнавчого музею Володимир Савицький, Володимир Свінцицький . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51 Давньоруські кистені та булави з Волині і сусідніх територій Григорій Охріменко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 62 Орнаметований кистень доби Київської Руси з Луцька Геннадій Гулько, Антон Кальков. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 Ковальські вироби Давньої Русі Григорій Охріменко, Олександр Бабінчук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78 Гончарство Давньої Русі на теренах Волині та Полісся Григорій Охріменко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93 Гончарські клейма на посуді із Західної Волині Григорій Охріменко, Світлана Локайчук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 Майстерні золотарів Київської Русі Григорій Охріменко, Олександр Бабінчук, Богдан Чайковський . . . . . 109 5 Давньоруські вироби з емалями Григорій Охріменко, Світлана Локайчук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124 ДОДАТКИ Варязькі старожитності Волині Григорій Охріменко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 136 Сакральні та військові загадки давньоруського поселення біля села Жашковичі на Волині Геннадій Гулько, Микола Чернов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148 Археологічні терміни в наукових працях Олександра Цинкаловського Світлана Локайчук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 157 АЛЬБОМ ІЛЮСТРАЦІЙ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 6 ЗАМІСТЬ ВСТУПУ У країнська минувшина знає періоди підйомів, спадів. Період Київської Русі, Галицько­Волинської держави є прикладом стрімкого та успішного розвою в історії нашого народу. Як писав О. Субтельний, в середньовічній Київській Русі Україна становила серцевину гідного подиву політичного, економічного й культурного об’єднання [Субтельний 1991, с. 15]. С. Кульчицький у передмові до книги О. Субтельного відзначав, що «усім своїм змістом вона спрямована на виховання національної самоповаги», а також зауважив, що ототожнення Київської Русі з колискою трьох братніх народів не сприяло науковим дослідженням [Субтельний 1991, с. 7]. О. Субтельний зазначає, що «існує загальна згода щодо впливу скандинавів на суспільство й культуру східних слов’ян. Мандруючи у складі невеликих ватаг заповзятливих воїнів­купців, варяги швидко засвоювали східнослов’янську мову та культуру» [Субтельний 1991, с. 34]. Проте сумнівно, щоб варяги могли серйозно вплинути на спосіб життя місцевого населення. При цьому важко заперечувати участь та навіть провідну роль варягів у політичному житті. Автор дослідження звертає увагу на те, що всі правителі Києва аж до Святослава, а також частина дружинників мала скандинавські імена. Варяги відігравали роль каталізатора політичного розвитку, оскільки інтереси східних слов’ян і варягів співпадали [Субтельний 1991, с. 35]. Археологічні розкопки відкривають браму невідомісті в минуле. Одним із найцікавіших у минувшині українців є «золотий період» Київської Русі. Він досить складний, Замість вступу трагічний, проте важливий – це час стрімких досягнень у господарстві, культурі. Багато наукових відкриттів про особливості ремесел, мистецтва здійснено дослідниками попередніх століть. Вникливо та докладно вивчення шедеврів Х–ХІІІ ст. проводять молоді дослідники. Водночас чимало окремих регіональних, менш помітних тем залишаються «за кадром». І це прикро. До того ж з року в рік втрачаються, руйнуються поселення, кургани, городища внаслідок діяльності сільськогосподарської техніки, розмивання берегів річок тощо. Знахідки давньоруського часу, як і інших періодів, необхідно рятувати. Навіть звичайні прикраси сільських майстрів бажано описати, каталогізувати, подати ілюстрації, як це робили з сакральними виробами В. В. Нечитайло, А. В. Нечитайло, В. М. Савицький та інші. У пропонованій книзі подано результати дослідження таких тем, як давньоруське ковальство, гончарство, золотарство та емальєрство, частково зброярство – описано знахідки елітної зброї (кістені, булави), та пов’язані з військовою справою сокирки­амулети. Зроблено спроби пошуку слідів перебування варягів у досліджуваному регіоні. Автори намагалися подати знахідки здебільшого з теренів Великої Волині, запропонувати нові ідеї, перспективні напрямки пошуків. Культурний спадок Галицько­Волинської держави справді був вагомим і незвичайним. Спробуємо на нього подивитися поглядом краєзнавців та науковців. Книга розрахована на друзів історії, археології рідного краю. Матеріали до цієї праці збиралися, як було зауважено в попередній книзі, у відділі охорони памʼяток Волинського краєзнавчого музею упродовж багатьох років. Нагромаджувалися світлини нововиявлених артефактів. Частину їх описано та передано до фондів музею. Значна заслуга в цьому О. Каліщук, В. Чопюка, Г. Гулька, В. Свінцицького, А. Пилюка та ін. Як ілюстративний матеріал використано також фото з сайту Violity, різних музеїв. 7 8 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Автори щиро вдячні всім, хто надавав допомогу, зокрема Михайлу Кучинку, Сергію Панишку, Олексію Златогорському, Тетяні Єлісєєвій, Марії Кардаш, Жанні Сіміцькій, Олександру Кричевському, Ользі Притолюк, Богдану Чайковському, Олександру Остапюку, Олександрові Бабінчуку, Наталії Хомяк, Олені Гапонюк та іншим. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Субтельний О. Україна: історія / перекл. з англ. Ю. Шевчука. Київ: Либідь, 1991. 512 с. Тема княжої доби у творчості Олександра Цикаловського 9 ТЕМА КНЯЖОЇ ДОБИ У ТВОРЧОСТІ ОЛЕКСАНДРА ЦИНКАЛОВСЬКОГО Григорій Охріменко, Світлана Локайчук П остать Олександра Цинкаловського в історії краєзнавства Волині є, незаперечно, значною. Передусім вражає енциклопедичність цього науковця. Читаючи його праці з подивом відзначаємо різнобічність знань та фаховість у багатьох дисциплінах, зокрема: в археології він знавець культур, речознавець різночасових артефактів, уважний в розкопках (дослідження поселення Бодаки – трипільська культура, князівське поховання в Рудці поблизу Кременця – пшеворської культури; лужицької над Західним Бугом; відмінний нумізмат, знавець географії Волині та Полісся (взяти до прикладу роботу «Ріка Прип’ять та її доплави: старі водні шляхи між доріччям Чорного моря та Балтиком: географічно­археологічна студія» (Вінніпег, 1996). Принагідно згадаємо ідеї проф. Т. Сулімірського про значення природних факторів у вивченні праісторії. Такої ж думки дотримується сучасний археолог із м. Познань проф. А. Косько – ініціатор потужного наукового проекту «Mędzy Baltykiem a morzem Сzarnym» (Bimaris). При тодішньому стані доріг та логістики О. Цинкаловський володів інформацією про відкриття та цінні знахідки на Поділлі, Волині та Поліссі. Мав багато кореспондентів у різних куточках краю (зокрема Леона Пучковського, Миколу Корзонюка, Григорія Гуртового, Петра Заклекту та багатьох інших). При цьому сам був знаменитим «землепроходцем» – обходив уздовж і впоперек лісову та лісостепову зону Волині. Його енциклопедичні праці «Materiały do pradziejów Wołynia і Polesia Wołyńskiego» (Warszawa, 1961), «Стара Волинь і Волинське Полісся» (Вінніпег, 1984) і досі є настільними книгами 10 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 краєзнавців та археологів. Дослідником подано короткий опис багатьох городищ того часу. Частина з них відкрита ним особисто. Значний внесок Олександр Миколайович зробив і у вивчення пам’яток Київської Русі. Роздуми про старожитності краю того часу вміщені у таких працях, як: «Княжий город Володимир» (Львів, 1935), «Старовинні пам’ятки Волині» (Торонто, 1975), «Походження державности у південно­східних слов’ян» (Вінніпег, 1964), «Кілька слів про сфрагістику» (Варшава, 1966) та ін. Важливо, що в зазначених працях знаходимо відомості про міста, які розташовувалися по обидві сторони Західного Бугу, Білорусі (Туров, Пінськ, Брест) тощо. У книзі «Materiały do pradziejów Wołynia і Polesia Wołyńskiego» бачимо світлини або майстерно виконані зображення зброї, прикрас, хрестиків, енколпіонів, металевих іконок, які є підтвердженням розквіту металопластики на Русі в Х–ХІІІ ст. (рис. 1 – рис. 4). Цінними є описи скарбів, інформація про кам’яні формочки для відливання речей з кольорових металів. Місцезнаходження останніх дозволяють припускати місцеве виробництво багатьох оздоб та предметів особистого благочестя. Так згадується, що в с. Антонові (пов. Кременець) знайдено енколпіон та олов’яні хрестики, поблизу с. Білів на Рівненщині – срібну «лунулу» з хвилястим орнаментом, в с. Біскупичі Шляхетські (Володимирщина) – срібні «кульчики», човноподібну гривню (волинського типу), в с. Борщівка – срібні «кульчики», перстень, шийні сплетені гривни, 5 великих сережок, 2 фібули та 17 прутикоподібних грошових гривень [Cynkałowski 1961, s. 139]. Звертають на себе увагу часті знахідки бронзових енколпіонів та їх частин, зокрема: в селі Жуківці виявлено половину хреста­енколпіона, поблизу с. Жашковичі – рідкісний енколпіон з білою емаллю (не виключено, візантійського виробництва) [Cynkałowski 1961, s. 138, 139, 172]. Неподалік с. Голибіси (пов. Кременець) натрапили на унікальну кам’яну формочку до відливання хрестиків та перстенів [Cynkałowski 1961, s. 145], в уроч. «Монастир» біля смт Іваничі над р. Луга трапилося кілька енколпіонів та бронзових «образків»­підвісок, а в с. Ярославичі (сучасн. Дубенський р­н) – бронзовий змійовик з написом, в с. Кути (Тернопіль- Тема княжої доби у творчості Олександра Цикаловського 11 ська обл.) – половинку бронзового енколпіона [Cynkałowski 1961, s. 147], в с. Козлин на Рівненщині – чотири срібні шийні гривни зі скрученого дроту, біля с. Кордишів (Кременеччина) виявлено маловідомий у той час зразок бронзової сокирки з ширшим лезом, в с. Корнин на Рівненщині – бронзовий хрест [Cynkałowski 1961, s. 148]; в с. Одерадівка (пов. Кременець) – хрест­енколпіон інкрустований (імовірно, емалями – Г. О.) [Cynkałowski 1961, s. 156], також в с. Оржів на Рівненщині знайдено енколпіон [Cynkałowski 1961, s. 157]. Завдяки О. Цинкаловському було передано до музеїв Львова, Варшави або зафіксовано дані про прикраси: в Луцьку виявлено срібний браслет, викуваний із двох дротиків, срібні «гранульовані» сережки (імовірно, київського типу), з с. Лище срібні сережки (можливо, лунниці з «ажуровими» кульками), поблизу с. Мильці (Рівненщина) – срібний браслет (спірально скручений) [Cynkałowski 1961, s. 152–153], з с. Нападівка (пов. Кременець) відомо про дві золоті лунниці (не виключено, вельбарської культури – Г. О.). На основі повідомлень різних авторів, аматорів­краєзнавців О. Цинкаловським зібрано дані про предмети мілітарій давньоруського часу. Так, в с. Підгірці (пов. Золочів) виявлено мечі ХІ ст. з інкрустованими руків’ями (можливо, з порушених поховань), підвіски­хрести; перстені зі срібного дроту, піхви меча, залізний чекан [Cynkałowski 1961, s. 158–159], в Торчині Луцького р­ну – залізний двосічний меч. У м. Володимирі по вул. Малоостровецькій під час вирівнювання пагорба в похованні викопали зброю, бронзові остроги (до речі, надзвичайно рідкісні з цього металу, зроблені з великою старанністю; подібна знахідка виявлена в 1969 р. в давньоруському житлі на Гнідаві біля м. Луцька). Також у м. Володимирі в уроч. Старий шлях під час будівництва дороги відкрили поховання воїна, залізний, інкрустований шолом, обведений мідною бляхою; панцир та зброю, в іншому місці – велику бронзову булаву. На місці ринку у Володимирі під час будівництва знайшли ще одне поховання знатного воїна з мечем, інкрустованим наконечником списа, сокирою, позолочений шолом та перстень з гербом 12 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 [Cynkałowski 1961, s. 165, 168]. Біля «міської електровні» в 1934 р. в ході будівельних робіт знайшли скелет воїна, коня, бронзові остроги та інші речі. Подібні остроги трапилися і в с. Демидівка (Рівненщина) [Cynkałowski 1961, s. 143]. Двосічний залізний меч виявили разом зі стрілами і в с. Грабів на Ковельщині [Cynkałowski 1961, s. 143]. Неподалік с. Обич (пов. Кременець) знайшли поховання з залізною булавою та бронзовими браслетами. (Як писав Іван Драч: «Земля ця з сурми й шаблі. Століття спопеліли…»). У м. Вишнівці (пов. Кременець) у розкопаному кургані відкрили залізний меч зі срібним руків’ям, інкрустованим золотом та емалями (!), кінську упряж [Cynkałowski 1961, s. 163]. В м. Турійськ виявили руків’я меча, інкрустоване сріблом, пояс воїна, скарб гривень, образки – складені, енколпіони, прикраси [там само]. У давньоруські часи Волинь та Волинське Полісся були багатим краєм, економічно розвинутим, пов’язаним торгівлею з багатьма економічними центрами. Значну кількість унікальних, у т. ч. і втрачених артефактів, зафіксував Олександр Миколайович у своїх нотатках, показавши наскільки волинська земля є винятково багатою на старожитності князівських часів. Вищеописаних енколпіонів та хрестиків, знахідки яких згадуються в працях О. Цинкаловського, нараховується чимало, зокрема за підрахунками В. Савицького, всього 37 [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 87, дод. 2]. Частина з них пов’язана з Володимиром, Шумськом, містами та городищами Волині та Полісся [Cynkałowski 1961, s. 139-163; Цинкаловський 1986; Охріменко, Скляренко 2007]. Розвідку О. Цинкаловського «Хрести­енколпіони», підготовлену автором 1972 року для видання «Православний календар» (Варшава), подано у книзі «Олександр Цинкаловський та праісторія Волині» [Охріменко, Скляренко 2007, с. 237–243]. Тема предметів особистого благочестя на Волині, започаткована О. Цинкаловським, набула подальшого розвитку приблизно з 2005 року у Волинському краєзнавчому музеї, а також в музеях Любомля, Володимира та ін. Основним ініціатором цієї роботи став співробітник музею (ВКМ) В. Савицький. Разом із краєзнавцями та істориками О. Каліщук, О. Остапюком, В. Стемп­ Тема княжої доби у творчості Олександра Цикаловського 13 ковським, О. Златогорським, В.Свінцицьким та ін. було видано близько 20 публікацій на зазначену тему, зібрано фото, подано описи енколпіонів та натільних хрестиків у монографії «Культура Волині та Волинського Полісся княжої доби» (2008), зокрема, в розділі «Давньоруські енколпіони – символи християнства» [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 59–90], де вміщено кольорові світлини десятків нововиявлених артефактів. Ця книга дістала чимало схвальних відгуків київських мистецтвознавців, істориків, а зібрані предмети були включені до каталогу енколпіонів, підготовленого В. Нечитайлом та А. Нечитайлом [Нечитайло В., Нечитайло А. 2009]. Вивченням давньоруських городищ Волині займалися П. Раппопорт, М. Кучинко, С. Панишко, О. Златогорський. Про ці укріплення подано інформацію в книгах М. Кучінка та Г. Охріменка «Археологічні пам’ятки Волині» [Кучінко, Охріменко 1995], М. Кучинка, Г. Охріменка та О. Златогорського «Археологічні пам’ятки Волинської області» [Кучинко, Охріменко, Златогорський 2017]. Наукові роботи про городища виконані учасниками археологічного гуртка Д. Воютою, Д. Лошиком. Все ж ці унікальні укріплення потребують подальшого вивчення. Краєзнавчі зацікавлення О. Цинкаловського торкалися, як бачимо, різних тем – і сфрагістики, і металопластики, архітектури, проте найбільше уваги дослідник приділяв археології, щонайперше Давньої Русі. Особливий інтерес дослідника викликали середньовічні укріплення – городища, давні міста (Пересопниця, Кременець, Володимир та ін.). Їх фото виконані автором книги «Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego» на таблицях [Cynkałowski 1961, tabl. ХХІV, ХХХІ]. Відзначимо, що світлини досить професійні. Тут вміщено фото городищ Зимно, Пʼятидні, Литовеж, Угровськ (уроч. Старовина), Білів, Дитиничі та ін. На фото подано також цікаві підбірки прикрас: лунниць, перстенів, підвісок, намистин [Cynkałowski 1961, tabl. ХХІ]. Вони походять із Луцька, Здолбунівщини, Дубенщини, Кременеччини. На таблиці ХХІV подано світлини ливарних формочок, скляних браслетів, добре збережених залізних кіс тощо. Загалом довідник «Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego» варто було б перекласти україн- 14 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 ською мовою, надрукувати, доповнивши сучасними кольоровими світлинами. Подані О. Цинкаловським описи знахідок княжої доби допомагають скласти загальне уявлення про розвиток торгівлі, місцеві ремесла, виробництво прикрас, бронзових, срібних хрестиків, енколпіонів, підвісок, іконок, тобто християнської металопластики. Переглядаючи праці львівських, волинських, київських, ленінградських археологів, поданих ними карт поширення окремих артефактів того часу, висловлених ними узагальнень бачимо, що Велика Волинь, Галичина мали, ймовірно, власні осередки виробництва зброї, зокрема кистенів, булав, прикрас зі скла, оздоблених емалями, з кольорових металів. Зібрані «по крупинці» О. Цинкаловським предмети старовини, їх ілюстрації є важливим доказом успіхів південно­західної Русі в різних галузях виробництва. Отже, О. Цинкаловський після К. Мельник, В. Антоновича упродовж тривалого часу залишався провідним істориком, археологом Волині (лише в передвоєнні роки з’явився молодий польський дослідник Ян Фітцке). О. Цинкаловський був яскравим представником довоєнної західноукраїнської інтелігенції, символом польсько­української наукової та культурної співпраці. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Бужанський Антін. Ріка Прип’ять та її доплави: старі водні шляхи між доріччям Чорного моря та Балтиком: географічно­археологічна студія. Праці Інституту дослідів Волині. Ч. 15. Вінніпег, 1996. С. 1–26. 2. Кучинко М., Охріменко Г., Златогорський О. Археологічні пам’ятки Волинської області. Луцьк: Волинські старожитності, 2017. 707 с. 3. Кучинко М., Охріменко Г., Савицький В. Культура Волині та Волинського Полісся княжої доби. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2008. 328 с. 4. Кучінко М. М., Охріменко Г. В. Археологічні пам’ятки Волині. Луцьк, 1995. 168 с. 5. Нечитайло В. В., Нечитайло А. В. Каталог энколпионов Древней Руси ХІ–ХІV вв. Киев, 2009. 132 с. Тема княжої доби у творчості Олександра Цикаловського 15 6. Охріменко Г., Скляренко Н., Каліщук О., Ткач В., Романчук О. Олександр Цинкаловський та праісторія Волині. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2007. 740 с. 7. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 року: у 2­х т. Т. 1–2. Вінніпег, 1984–1986. 8. Cynkałowski A. Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego. Warszawa, 1961. 271 s. 16 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 2 1 3 4 6 5 7 8 Рис. 1. Срібні та бронзові прикраси зі Здолбунівщини, Дубенщини, Кременеччини (Tabl. ХХІ за О. Цинкаловським) Тема княжої доби у творчості Олександра Цикаловського 1 3 2 4 5 Рис. 2. Бронзові енколпіони: 1 – Володимир, 2–5 – Одерадівка Кременецького пов. (Tabl. ХХVІІІ за О. Цинкаловським) 17 18 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 2 3 6 5 4 7 10 11 8 1 9 12 13 Рис. 3. Предмети озброєння та прикраси давньоруського періоду (Tabl. ХХ за О. Цинкаловським) Тема княжої доби у творчості Олександра Цикаловського 5 3 1 9 2 4 11 10 6 7 8 12 13 Рис. 4. Знахідки металевих виробів давньоруського часу (Tabl. ХХV за О. Цинкаловським) 19 20 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 КНЯЗІВСЬКІ ВІРЧІ ЗНАКИ Геннадій Гулько, Григорій Охріменко, Олександр Бабінчук У вагу краєзнавців привернули світлі металеві трапецієподібні вироби з зображенням тризуба з одного або двох боків. Вони виготовлявся зі срібла або сплаву нержавіючих металів. Розміри таких підвісок невеликі – приблизно 4х2,5 см. Ці рідкісні артефакти виявлено, зокрема в Любомльському районі (с. Піща) (рис. 2), в кількох пунктах Горохівського, Луцького та Рожищенського районів Волинської обл. Один із таких предметів описали Г. Гулько та В. Свінцицький у статті «До проблеми ідентифікації символіки на середньовічних печатках та перснях (з практики досліджень приватних збірок» [Гулько, Свінцицький 2022, с. 23–28]. Подібні артефакти автори відносять «до класичної сфрагістики», де є зображення тризуба, подібного до малого герба сучасної України. Артефакт було знайдено 2016 року біля с. Іванівка колишнього Горохівського р­ну (нині Луцького р­ну) на березі р. Липи на високому пагорбі (рис. 1), де виявлено багато кераміки та перстень із князівським знаком. Це місце знаходиться неподалік від літописного м. Перемиль. Як пишуть автори, пластинка виготовлена з якісної бронзи способом лиття з подальшим гравіруванням. Розміри предмета 3,8х2,4 см, вага його 23 г. Вона трапецієподібної форми «з обопільним легко загостреним овальним закінченням. Вушко для шнурка або ланцюжка для носіння на шиї пошкоджене ще в давнину» [Гулько, Свінцицький 2022, с. 39]. Відповідно до описів із сфрагістики, це, не виключено, «геральдична» підвіска – вірчий знак, який могли використовувати і як печатку. На думку фахівців, підвіска могла Князівські вірчі знаки 21 належати одному із синів великого князя київського Ярослава Святославовича (977–1054) [Клейноди України 1991, лист. 3]. У виконанні художника В. Мискевича ця підвіска подана з металевим ланцюжком [Гулько, Чайковський 2021, с. 27 рис. 4]. Знахідка датована ХІ ст. Зазначимо, що, за інформацією місцевих краєзнавців, на Горохівщині останнім часом виявлено ще два подібні предмети. Проте ця незвичайна тема на сьогодні маловивчена. Подібних знахідок поки що небагато. Нам відомі такі знаки із згаданої Іванівки, Рачина (Дубенщина), Скірче (Горохівщина), Борохів (поблизу Луцька), неподалік с. Городок Луцького р­ну, з городища Любче Рожищенського р­ну та в інших місцях Волинської обл. (рис. 4; рис. 5). Про підвіску з княжим знаком Рюриковичів пише київський дослідник Р. Орлов у статті «Правда Руська» і керамічне виробництво ХІ–ХІІ ст.» [Орлов, 1994 с. 165–173]. Автор зазначає, що нанесення знаків власності на будівельній плінфі, цеглі, голосниках, кераміці тощо розширюють наше уявлення про державний контроль за стандартами (рис. 6). Такі знахідки дають підстави для припущення, що за молодими членами дружини (отроком, мечником та ін.) стояв представник старшої – вірник або мечник, функції якого подібні до обов’язків мухбасіби міст Близького Сходу. Імовірно, таким чиновникам і належали трапецієподібні підвіски зі знаками Рюриковичів. Одну з них, знайдену в Новгороді, яка датується початком ХІ ст., подає Р. Орлов [Орлов 1994 с. 171, рис. 1: 5]. Як відомо, в татаро­монгол були пайцзи, або пайзи. Пайза – вірчий знак від хана, зроблений із золота і срібла, проте відомі нам артефакти виготовлялися переважно з кольорових металів (не дорогоцінних), наприклад, із олов’янистої бронзи, і належали урядникам нижчого рівня. Хоча могли бути і для вищих чиновників. Щодо теми загальнодержавних символів, привертає увагу стаття С. Висоцького «Герб Київської Русі за часів Ярослава Мудрого». Як пише автор, в той період емблемою держави вважався тризуб [Висоцький 1994, с. 115–119]. Його бачимо на монетах 22 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 князя Володимира Великого (Святославича), його наступників, також на ремісничих виробах (рис. 3). Тризуб – «це родовий знак князів з династії Рюриковичів. Його форма з покоління в покоління зберігала основні риси, але й дещо видозмінювалася додатками, доповненнями. При цьому цей знак відігравав роль державного герба лише при умові, що власник був великим київським князем – володів «золотим столом», в іншому випадку «тризуб» втрачав значення державної емблеми і сприймався як звичайний родовий князівський знак» [Висоцький 1994, с. 115]. Тоді виходить, що в ті часи «не було державного герба – тризуба … сталої форми». Тризуби Володимира Святославовича, Ярослава Мудрого «зберігали загальну форму державного знака» [Висоцький 1994, с. 116], проте в деталях мали розбіжності. Тож С. Висоцький справедливо поставив питання про можливу спробу запровадження сталого державного герба. На думку автора, такий задум здійснив Ярослав Мудрий, що княжив у Києві в 1019–1054 рр. Після смерті брата Мстислава Чернігівського він став «самовладцем» всієї Русі. Землі його держави розкинулися від Балтики до Чорного моря. За рахунок податків, контрибуцій здійснюються великі програми. Одна з них – будівництво «Города Ярослава» з монументальним кафедральним Софіївським собором у його центрі, який прикрашено мозаїками та фресками. Тут же споруджено також Золоті ворота, ще три великі храми. Вчені висловлювали гіпотезу, що тоді ж князь прийняв титул імператора. На одному з графіті в Софії Ярослава Мудрого названо царем [Приселков 1940, с. 81]. Імовірно, в той час і виникла ідея постійного герба держави. Тим більше, що в сусідніх державах були такі герби. Атрибутом держави у Візантії виступав двоголовий орел, що символізував дві частини імперії – західну та східну. Адже зображення орла віддавна сприймалося як символ влади. Увагу С. Висоцького привернула шиферна плита парапетів хору в північній частині центрального нефу Софіївського собору. Вона вирізьблена з овруцького шиферу (рис. 7). Таких плит в соборі є 11, але на одній є зображення орла. Плита має прямокутну форму, прикрашена «соковитим орнаментальним плетивом» з Князівські вірчі знаки 23 трьома колами по центру. У двох – різьблення розеток, а в середньому – орла з розпростертими крилами та повернутою ліворуч головою. Дослідник зазначає, що орел має геральдичний вигляд, зображення далеке від реалістичного з умовно окресленими деталями пір’я, крил. І це дає підставу розглядати його «як державну емблему» [Висоцький 1994, с. 117–118]. Хоча геральдичний знак у вигляді орла розміщений в західній частині головного храму Русі, яка вважається князівським місцем, проте він (знак) «не встиг стати традиційною емблемою», а роль герба держави виконував «родовий князівський знак» – тризуб. Отже, вважається, що трапецієподібні «геральдичні» підвіски періоду Київської Русі – вірчі княжі знаки носили чиновники різних рівнів у часи Давньої Русі. Місця їхніх знахідок тяжіють до давньоруських міст, городищ, торгових шляхів. Символіка знаків, в даному випадку тризуба, має непересічне значення. Вона, як і державний стяг, об’єднує народ в одне ціле. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Висоцький С. Герб Київської Русі за часів Ярослава Мудрого. Старожитності України-Русі. Київ 1994. С. 115–119. 2. Гулько Г., Чайковський Я. Знахідки вислих актових печаток та торгових пломб доби Київської русі на Волині» (з досліджень приватних збірок). Волинський колекціонер. Вип. 4. Луцьк, 2021. С. 23–28. 3. Гулько Г., Свінцицький В. До проблеми ідентифікації символіки на середньовічних печатках та перснях (з практики досліджень приватних збірок). Волинський колекціонер. Вип. 5. Луцьк, 2022. С. 23–28. 4. Клейноди України. З історії державної і національної символіки України / під ред. Ю. Д. Прилюка. Київ: Абрис, 1991. 33 лист. 5. Орлов Р. «Правда Руська» і керамічне виробництво ХІ–ХІІ ст. Старожитності Русі-України. Київ, 1994. С. 165–173. 6. Приселков М. Д. История русского летописания XI–XV вв. Ленинград: Изд­во Лен. гос. ун­та, 1940. 188 с. 7. Смолій В., Шеремєтьєв О. 1000 років української печатки. Київ, 2013. 670 с. 24 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 4 Рис. 1. Вірчий княжий знак з с. Іванівка Луцького р­ну. Фото А. Калькова, рис. В. Мискевича Князівські вірчі знаки 25 Рис. 2. Княжий знак із с. Піща Любомльського р­ну. Фото О. Остапюка 1 2 Рис. 3. Вірчий княжий знак Рюриковичів із родовим гербом, знайдений у Києві (за Орешников А. В. Денежные знаки домонгольской Руси. Москва, 1936) 26 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 Рис. 4. Вірчі княжі знаки з Волинської обл. (без локалізації) Князівські вірчі знаки 1 2 27 3 4 Рис. 5. Вірчі княжі знаки з Волинської обл. (без локалізації) 28 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 2 1 5 4 3 Рис. 6. Керамічні давньоруські вироби з клеймами­тризубами та підвіска зі знаком Рюриковичів (5), на звороті розписані долі 12­гривної продажі (за Р. С. Орловим, 1994) Князівські вірчі знаки Рис. 7. Шиферна плитка ХІ ст. із Софійського собору в Києві з зображенням геральдичного орла, ймовірно, герба Київської Русі за Ярослава Мудрого (за С. О. Висоцьким, 1994) 29 30 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 СОКИРКИ-АМУЛЕТИ КНЯЖОЇ ДОБИ ІЗ ЗАХІДНОЇ ВОЛИНІ Григорій Охріменко, Світлана Локайчук, Наталія Скляренко М ініатюрні бронзові та залізні сокирки, що імітують справжні залізні сокири, знаходять під час розкопок давньоруських городищ, міст, селищ і курганів або випадково на всій території південного заходу Русі, зокрема й на Волині. Серед різноманітних амулетів давньоруського часу сокирки­амулети часто використовувалися для реконструкції дохристиянських вірувань східних слов’ян [Макаров 1992, с. 41]. Один із висновків В. Даркевича про те, що подібні підвіски (рис. 8) зображали зброю слов’янського бога­громовика і були пов’язані з його вшановуванням [Даркевич 1961, с. 91–102], став поширеним та використовувався у багатьох узагальнювальних роботах із питань давньоруської культури. Зокрема, М. Кучинко у дослідженні «Волинська земля Х–XIV ст.» археологічні знахідки амулетів­сокирок, що були виявлені в шарі Х–ХІІ ст. в Дорогичині, Жорнові, Зимному і Майдані Новому, пов’язує з поклонінням Перунові [Кучинко 2002, с. 137]. Амулети­сокирки трапляються практично по всій території Давньої Русі – від Середнього Подніпров’я до Білоозер’я на півночі; поширені вони були і в Полоцькій землі, і на території Володимиро­Суздальського князівства (іл. 1 – іл. 8). За межами Русі спорадичні знахідки амулетів­сокирок ХІ–ХІІ ст. відомі на території Скандинавії, Прибалтики, Середнього Поволжя, проте не становлять там значної групи. Сокирки­амулети княжої доби із Західної Волині 31 Переважна більшість знахідок пов’язана з містами. Із сокирок, виявлених в межах Русі, половина знайдені в культурному шарі міст, кілька походить із порубіжних фортець, міських некрополів, дружинного могильника, на селищах і в рядових сільських курганах [Свєшніков, Нікольченко 1982, с. 82; Савицький, Свінцицький 2012, с. 312]. Три сокирки походять з колишньої Київської губернії: Княжої гори та Яблунева. Вироби орнаментовані по краях бордюром із двох ліній з короткими насічками або зигзагом між ними. Частина сокирок (з Вишгорода, Дорогичина та ін.) неорнаментові [Макаров 1992, с. 43]. Особливо пишно декоровані сокирки більших розмірів і своєрідної форми, які походять з північних територій: Угли (Приладожжя), Лаптау (Східна Прусія), Болванський Нос (оз. Вайгач). Сокира з Лаптау подібна до орнаментованих парадних широколезових сокир типу ІV (за М. Макаровим) [Макаров 1992, с. 48]. Сокири ХІ–ХІІ ст. подібні до виробів Скандинавії, Балтського регіону, поширювалися в Північній Русі. Їх можна віднести до типу VІІ (за класифікацією А. Кірпічнікова) [Кирпичников 1966, с. 39, рис. 6]. Прикметно, що про космічну символіку орнаменту на амулетах писали Б. Рибаков [Рыбаков 1987, с. 546–547], А. Боровський, М. Сагайдак [Боровський, Сагайдак 1985, с. 40]. Важливо підкреслити, що сокири типу ІV інкрустувалися сріблом. Вони були не лише зброєю, а й показником особливого соціального статусу власника. На амулетах місця інкрустацій замінювалися, наприклад, бордюрами з двох паралельних ліній та коротких поперечних відрізків між ними. Тобто декор сокирок­амулетів часто копіює орнаменти бойових сокир [Макаров 1966, c. 44]. Дослідники звернули увагу на те, що в похованнях сокирки­амулети знаходять біля покійників у різних місцях: біля ніг, пояса тощо [Макаров 1966, с. 49]. Ще одна цікава деталь – в отворах окремих сокирок залишилися рештки мініатюрних дерев’яних ручок [Даркевич 1961, с. 98]. Поява сокирок­амулетів із заліза, срібла (скандинавських) на Русі припадає, найімовірніше, на Х ст. Вироби власного виготовлення (але вже бронзові, свинцеві, залізні) належать до ХІ–ХІІ ст. 32 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Приблизно така ж картина знахідок сокирок­амулетів спостерігається й на Волині, зокрема у Володимирі, Луцьку – волинські міста, що існували з Х ст., у Коршеві та Жорнові – городища, які функціонували в період відповідно ХІ – початку ХІІ ст. та кінця Х – середини ХІІ ст. і за своїм статусом, вірогідно, були містами [Кучинко 2002, с. 27–28]; в с. Буяни – відоме давньоруське (або ХІV ст.?) городище [Кучинко, Охріменко 1995, с. 131], біля с. Надчиці [Свєшніков, Нікольченко 1982, с. 82], яке розташоване за 3–4 км від давньоруського городища в с. Ярославичі Млинівського р­ну Рівненщини [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 34–44; Савицький, Свінцицький 2012, с. 312]. На сьогодні, за попередніми підрахунками, на території Західної Волині та Волинського Полісся виявлено більше 30 бронзових сокирок, зокрема у таких населених пунктах: 1) с. Личани Ківерцівського р­ну; 2) с. Зимно Володимир­Волинського р­ну; 3) Володимир; 4) с. Коршів Луцького р­ну (2 сокирки); 5) с. Буяни Луцького р­ну; 6) с. Княгинин Луцького р­ну (1 сокирка); 7) Луцьк І; 8) Луцьк ІІ; 9) Луцьк ІІІ; 10) Горохівський р­н (2 сокирки – одна із с. Мирне, місцезнаходження другої точно не встановлене); 11) Камінь­Каширський р­н (1 сокирка); 12) Ковельський р­н (1 сокирка); 13) с. Надчиці Млинівського р­ну Рівненської обл.; 14) с. Жорнів Дубенського р­ну; 15) с. Майдан Новий Деражнянського р­ну Хмельницької обл.; 16) м. Дрогичин Брестської обл. (Білорусь) та ін. (рис. 1 – рис. 7). У Жорнові було знайдено бронзову підвіску­амулет у формі сокири. Виявлено її у давньоруському житлі, що датується другою половиною XI – першою половиною XII століть. У цьому ж помешканні серед багатьох інших знахідок (залишків печі, кераміки, побутових речей та ін.) є уламок втулки сокири із вирізаним обухом і відростками­щекавицями, що за формою нагадує мініатюрні сокирки­амулети [Прищепа 1992, с. 126–127]. Перелік мініатюрних сокирок­амулетів, знайдених на території Волині, а конкретніше – в межах сучасної Волинської області, поповнився ще трьома екземплярами, що походять з околиць Луцька. Один із них зберігся майже повністю, а два інші фрагментарно. Усі екземпляри виготовлені з бронзи і мають подовжений Сокирки­амулети княжої доби із Західної Волині 33 вирізний обух із мисоподібними виступами на ньому. Ширина леза одного з виробів дорівнює 1,6 см, довжина сокирки – 3,8 см, а внутрішній діаметр обуха – 0,8 см [Савицький, Охріменко 2007, с. 134–135]. Згідно з описом, ці культові предмети належать до першої групи сокирок­амулетів, виділених Н. Макаровим [Макаров 1972, с. 43]. Вважається, що орнаментація давньоруських сокирок­амулетів вказує на їхній імовірний зв’язок з громом та блискавкою, символами яких вони були. Про це ж свідчать пережиткові народні обряди, пов’язані з сокирами. Зауважимо, що вони дуже різноманітні і проникали в усі сфери діяльності людини [Даркевич 1961, с. 97]. Сокири використовувалися в магічних обрядових діях під час заклинання атмосферних стихій (для захисту урожаю від граду, від ураження блискавкою і т. ін.). За давніми віруваннями, сокира наділена особливою силою родючості та сприяє збільшенню урожаю і приплоду худоби. Бог­громовик, що зрошує землю очисними зливами, ставав покровителем не лише посівів і худоби, але й сім’ї. Саме цим можна пояснити використання сокири в ряді сімейних обрядів. Цей священний предмет супроводжував людину протягом усього її життя – від народження до самої смерті [Даркевич 1961, с. 98]. У статті «Древнерусские амулеты­топорики» (1992 р.) інший російський дослідник Н. Макаров наводить дані про 62 мініатюрні сокирки, які були знайдені на території колишньої Русі та за її межами. Більшість із них належить до двох стандартних типів, виділених П. Паульсоном і В. Даркевичем, лише декілька екземплярів мають індивідуальну, несерійну форму [Макаров 1992, с. 43]. Найбільш чисельну групу з переліку Н. Макарова становлять амулети, які імітують бойові сокири з відтягнутим донизу лезом, напівкруглим вирізом біля основи і видовженим вирізним обухом (тип IV, за А. Кірпічніковим [Кирпичников 1966, с. 36–37]). Таких підвісок­амулетів нараховується 39 [Макаров 1992, с. 43]. Декор амулетів цього типу різноманітний. Виділяється значна серія сокирок, прикрашених циркульним орнаментом. Кола з крапкою утворюють пелюстки навколо наскрізного отвору, на 34 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 лезі, а на решті площини розташовуються хаотично, залишаючи лише вузьку смужку від краю леза. Одне коло розміщене, як правило, на мисоподібному виступі. Більшість мініатюрних сокирок цього типу належить до XI ст., частина знахідок може бути датована ХІ–ХІІ ст. [Макаров 1992, с. 44]. На амулетах­сокирках з Волині, крім циркульного, виділяємо такі орнаменти: 1) ряди дрібних ямок; 2) ряди округлих горбиків; 3) ряд ламаних ліній (зигзаг); 4) «драбинка» – між рядами довших ліній поперечні короткі; 5) сітчастий; 6) квіткоподібний; 7) більші округлі ямки; 8) «циркульний»; 9) рослинний (с. Надчиці); 10) трикутники з крапками на вершині (с. Крупа). На відміну від В. Даркевича, Н. Макаров уважає, що немає достатніх підстав для того, щоб вбачати в колах символи небесних світил. Добре відомо, що циркульний орнамент в ХІ–ХІІІ ст. та раніше (наприклад, у вельбарській культурі) мав широке застосування і використовувався для прикрашання різноманітних предметів – від бурштинових хрестиків до кістяних гребенів, від скроневих кілець та браслетів до ручок ножів і шил. На думку Н. Макарова, кола на сокирках­амулетах були лише декоративним елементом [Макаров 1992, с. 44]. У другу групу, за Н. Макаровим, можна об’єднати 18 сокирок із широким дугоподібним лезом, внутрішній край якого оздоблений двома шпорцями. Амулети цієї групи відтворюють форму широколезових сокир, які були поширені в Скандинавії та Прибалтиці. На території Давньої Русі знахідки широколезових сокир трапляються рідше. Показовими є знахідки сокирок у прикордонних пунктах: на півдні, в Подніпров’ї і Посуллі (Ліплява, Яблуневе, Торговицьке, Воїнь), на південному сході (Біла Вежа) і заході Русі (Дорогичин, Буківна, Городниця), тобто в тих місцях, які особливо часто були ареною військових дій. За межами Русі сокирки знаходили на території Пермської губернії, на Ветлузі, у Волзькій Болгарії, на о. Вайгач, в Естонії, Польщі і Фінляндії, тобто там, де руські дружинники збирали данину, або куди вони здійснювали військові походи [Макаров 1992, с. 49]. Сокирки­амулети княжої доби із Західної Волині 35 Польські дослідники датують мініатюрні сокирки ХІ–ХІІ ст., зазначаючи, що вони були відомі, крім Русі, у Польщі та Скандинавії. Кільканадцять цих артефактів знайдено на землях Пястовських, у Великопольщі, Сілезії. М. Волошин пояснює наявність цих знахідок контактами монархій Пястів та Рюриковичів, зокрема з Х ст. у Скандинавії зростає значення бойової сокири як елемента озброєння. У цей час у Візантії гвардія варязьких охоронців імператора називалася у перекладі «ті, що носять сокири». Сокири одержують символічне значення: «Середньовічні середньоєвропейські мініатюрні сокирки можна визнати за символ професійних воїнів, князівських дружинників» [Wołoszyn 2007, s. 191]. І далі автор припускає, що наявність «цих предметів у польських воїнів є доказом спільної ідеї, а саме спосіб ідентифікації певної суспільної групи – професійних воїнів, дружинників» [Wołoszyn 2007, s. 192]. Знайдені на землях Польщі сокирки, пряслиця з овруцького шиферу, скляні браслети (дуже поширені на Русі) показують «інтенсивність взаємних контактів Польщі та Русі» [Wołoszyn 2007, s. 197]. Вони є свідченням проникнень через кордони не лише предметів, але й ідей. Згаданий автор подає мапи знахідок бронзових сокирок в Польщі [Wołoszyn 2007, ryc. 10], в Європі загалом [Wołoszyn 2007, ryc. 11]. У статті є фото сокирки з Грудека (на Люблінщині) – простого типу, неорнаментованої, з прямим лезом та отвором на ньому [Wołoszyn 2007, ryc. 9]. У статті, присвяченій давньоруським сокиркам­амулетам, Н. Макаров припускає, що форма та обставини їх знахідок свідчать про зв’язок цих предметів з військовим середовищем і специфічними для нього віруваннями й обрядами. Відомо, що бойові сокири в Давній Русі були основною зброєю молодших дружинників – «отроків». Із врахуванням усього, що було викладене вище, в бронзових сокирках­амулетах можна вбачати своєрідні знаки приналежності до військового стану, що надавалися синам дружинників при постригах – обрядах, які супроводжували перше обрізання волосся у дитини [Макаров 1992, с. 51]. 2017 року з’явилася публікація М. Стрельник, Ю. Безкоровайної «Семантика давньоруських сокирок­амулетів…», у якій автори роблять узагальнення на основі аналізу значної збірки 36 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 амулетів, що зберігаються в Національному музеї історії України. У дослідженні зазначено, що «підвіски­амулети… були тісно пов’язані з релігійними уявленнями слов’ян і побутували на Русі у Х– ХІІ ст.» [Стрельник, Безкоровайна 2017, с. 61]. З’ясовано, що перші знахідки таких сокирок відомі ще в кінці ХІХ ст., зокрема виявлені М. Біляшівським та В. Хвойкою. Саме підвіски­сокирки, на думку авторів, датуються кінцем Х ст. Належні до І типу поширювалися в ХІ ст. У ХІІ ст. часто використовуваним був «циркульний» орнамент – коло та крапка в ньому. Загалом більшість амулетів, напевно, належить до ХІ ст. [Стрельник, Безкоровайна 2017, с. 67]. Дослідниці пишуть, що бронзові сокирки є «чудовим зразком прикладного мистецтва…, загальноруським культовим символом…, різновидом оберегу» [Там само, с. 67]. У статті «Давньоруські підвіски­амулети заклинальної магії (Х–ХІІІ ст.): їхнє місце в костюмі та семантика (за матеріалами НМІУ)» М. Стрельник та Ю. Безкоровайна описують металеві (бронзові) жіночі прикраси – підвіски­амулети [Стрельник, Безкоровайна 2016 с. 76–82]. Велика кількість таких виробів наштовхує на думку, що на Русі були, напевно, майстри­ювеліри (золотарі), які спеціалізувалися на виготовленні цих делікатних, високо естетичних предметів. Можна припустити, що й амулети­сокирки робилися цими умільцями, проте останні призначалися переважно для воїнів (воїв) та їхніх дітей (отроків). Збільшення чисельності світлин сокирок (у т. ч. завдяки Інтернет­ресурсам, колекціонерам) створює можливості для виокремлення їхніх регіональних особливостей. Ця робота вимагає довготривалих зусиль із збирання та каталогізації цих символічних предметів, які, крім цього, мають мистецьке значення як особливий вид металопластики. Із поки що невеликої колекції цих предметів привертають особливу увагу сокирки­амулети з Чернігівщини та прилеглих територій, які часто декоровані так званим «солярним» орнаментом – коло з крапкою всередині. Можливо, солярний мотив був тут домінантним. Цей елемент декору бачимо й на амулетах з інших земель, у т. ч. з Волині. Проте на Волині та Волинському Поліссі (зокрема в межах Волинської обл.) переважали елементи декору Сокирки­амулети княжої доби із Західної Волині 37 у вигляді драбинки, трикутників, рядів горбиків або ямок. На Поділлі теж часто помітне використання трикутників. Для нанесення елементів декору, імовірно, існував відповідний набір знарядь, спеціалізованих на цьому виробництві майстерень. Оскільки навколо міст Володимир, Луцьк частіше знаходять згадані амулети, то не виключено, що майстри працювали саме там. На Поліссі таке виробництво могло бути, наприклад, в Ковелі, Турійську. Підсумовуючи усе вище сказане і враховуючи думки авторів, які досліджували питання про призначення і застосування мініатюрних сокирок давньоруського часу, зазначаємо, що амулети­сокирки не можна пов’язувати безпосередньо із вшановуванням Перуна. Однак, як нам відомо з численних археологічних матеріалів, співіснування язичницького і християнського, старого і нового у світоглядах широких верств населення того часу було досить частим явищем. Яскравим прикладом цього можуть слугувати підвіски, де разом з християнськими образками були лунниці та інші язичницькі символи. У деяких випадках язичницька і християнська символіки поєднуються в одному предметі. Прикладами такого переплетення можуть бути хрести в колі або на лунниці (символ християнської віри разом з давніми божествами – Сонцем і Місяцем) [Боровский, Моця 1990, с. 134]. Знаючи про вплив язичницьких вірувань на християнську обрядовість, можна припустити, що культ Перуна отримав у XI ст. подальший розвиток, який втілився в особливих типах військових амулетів, якими й стали підвіски­сокирки. Щодо походження, етимології цих виробів, то слушною, на наш погляд, є думка про те, що вони поширилися з балтійських територій (Швеція, Данія та ін.), тобто на землі давньої Русі вони, напевно, привнесені ззовні. У VIII–XI ст. стосунки норманів (варягів) або скандинавів зі слов’янами були різноманітними: торгово­економічні, культурні, особливо в північних регіонах Русі (Новгородські землі та сусідні) [Славяне и скандинавы 1982, с. 15–19]. За десятки років, що минули з часу виходу статті В. Даркевича, зібрана ще більша колекція сокирок – і не лише випадкових знахідок, але й з культурного шару, закритих археологічних обʼєктів: жител, поховань. Це дає можливість уточнити хронологію цих 38 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 старожитностей, з’ясувати ареал поширення незвичайних мініатюрних виробів. Таким чином, сокирки­амулети пов’язуються із сферою культу, вірувань та мистецтва. Разом із тим вони є копіями ритуальних бойових сокир різних типів [Древняя Русь 1985, с. 340, табл. 128]. У сучасних дослідженнях знахідки амулетів розглядають на широкому культурно­історичному тлі з залученням аналогій, писемних джерел, етнографічних матеріалів. Робляться спроби з’ясувати пов’язані з ними обряди, пояснити значення орнаментів. Бронзові сокирки­амулети належать до рідкісних мистецьких символічних предметів і тим вони цінніші. Цікаво, що в центрі леза часто робилися отвори, можливо, для підвішування військового символа. Форма цих виробів була часто подібна: обушкова частина зверху розширена, перехід до леза звужений, лезо пряме, скошене або широке півокругле. В останньому випадку на протилежному від леза краю виділялися «шпорця». Ці сокирки­підвіски мали ще дерев’яні ручки (інколи металеві). Найчастіше їх носили, ймовірно, біля пояса. Таким чином, бронзові сокирки­амулети належать до унікальних старожитностей давньої Русі. Їх датують ХІ–ХІІ ст., тобто періодом християнства, проте вбачають в них язичницькі символи, пов’язані з блискавкою, громом – могутнім Перуном, якого знали і слов’яни, і балти (Пяркунас) [Даркевич 1961, с. 91–92]. Є й інше припущення, за яким ці амулети були знаками приналежності до військового стану князівських, боярських дружинників. Молодим отрокам­воїнам такі знаки нібито вручалися під час ініціацій. Прихильники зазначеної гіпотези заперечували язичницьку символіку цієї дрібної мистецьки виготовленої металопластики. Не виключено, що все було органічно поєднано: язичницькі елементи свідомості, що мали глибоке вікове коріння продовжували співіснувати з привнесеними візантійським християнством. Сокирки­амулети поряд з іншими мистецькими виробами (лунницями, кинджальцями, медальйонами, хрестиками, змійовиками та ін.) показують поєднання символів давньої та нової віри. Припускаємо, що в межах сучасної України тепер відомо близько 300 сокирок­амулетів, приблизно четверта частина з Сокирки­амулети княжої доби із Західної Волині 39 них, не виключено, походить з Великої Волині. На основі поки що невеликої їх збірки все ж можна помітити, що: 1) частина з них принесена, імовірно, з Північної Русі або є їх наслідуванням (тип ІІ за М. Макаровим); 2) переважання на Волині амулетів типу І; 3) наявність сокирок переважно місцевого виробництва кількох різновидів – а) простих неорнаментованих, різних розмірів; б) досконало виконаних, із різноманітним декором. Різновидом амулетів є мідні або срібні підвіски у формі сегментоподібної сокирки, які знаходять переважно на вельбарських поселеннях. Навіть попереднє вивчення цих незвичайних артефактів показує, що їх було багато на зазначених теренах і виготовлялися вони не лише в містах, городищах, а й в окремих поселеннях, де їх знаходять тепер. Тобто ці предмети були поширеними на Волині, як і в Подніпров’ї. Нещодавно з’ясувалося, що і на теренах Угорщини знайдено 10 сокирок­амулетів, які, ймовірно, походять також з Русі і пов’язані з перебуванням тут руських військових найманців. А. Тюрк відніс їх до І та ІІ типу [Тюрк 2018, с. 165–171]. Усі вироби (рис. 9 – рис. 10) дуже подібні до аналогічних знахідок із Київщини, Чернігівщини, Волині [Тюрк 2018, рис. 10 – рис. 12]. Отже, із наявних даних можна виділити таке: 1) ареали скупчень сокирок­амулетів, де вони були особливо поширені в період Давньої Русі – Чернігівщина, Київщина, Черкащина, Західна Волинь, Галичина та ін.; 2) спостерігається повторюваність орнаментів на сокирках, що наштовхує на думку про їх виготовлення небагатьма майстрами за усталеними схемами; 3) поряд з цим помітне значне поширення на Західній Волині різних типів цих амулетів та багатство їхнього декору, проте переважали ряди трикутників, драбинковий орнамент; 4) несподіваними стали знахідки сокирок­амулетів у поліській зоні, зокрема в Ковельському, Рожищенському р­нах (при відсутності в Любомльському, Маневицькому та інших районах). ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Боровский Я. Е., Моця А. П. Концепция язычества и христианства в буржуазной историографии и даные археологи. Славяне 40 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13. 14. 15. и Русь (в зарубежной историографии): сборн. научн. трудов. Киев: Наук. думка, 1990. С. 121–138. Боровський Я. Е., Сагайдак М. А. Археологические исследования Верхнего Киева в 1978–1982 гг. Археологические исследования Киева 1978–1983 гг. Киев, 1985. С. 38–61. Даркевич В. П. Топор как символ Перуна в древнерусском язычестве. Советская археология. 1961. № 4. С. 91–101. Древняя Русь. Город, замок, село. Москва: Наука, 1985. 429 с. Кирпичников А. Н. Древнерусское оружие. Вып. 2. Свод археологических источников. Вып. 2. Москва­Ленинград: Наука, 1966. Вып. Е1­36. 181 с. Кучинко М. М. Волинська земля X – середини XIV ст.: археологія та історія: навч. посіб. Луцьк: Ред.­вид. відділ «Вежа» ВДУ ім. Лесі Українки, 2002. 314 с. Кучинко М., Охріменко Г., Савицький В. Мініатюрні сакральні вироби давньоруського часу з території Волині. Літопис Волині. Всеукраїнський науковий часопис. Луцьк: РВВ «Вежа» ВНУ ім. Лесі Українки, 2008. С. 34–43. Кучінко М. М., Охріменко Г. В. Археологічні пам’ятки Волині. Луцьк : Вид­во ВДУ «Вежа», 1995. 166 с. Макаров Н. А. Древнерусские амулеты­топорики. Российская археология. 1992. № 2. С. 41–56. Прищепа Б. А. Жорнівське городище на річці Стублі. Археологічні дослідження проведені на території України протягом 80-х років державними органами охорони пам’яток та музеями республіки. Київ, 1992. С. 119–128. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. Москва: Наука, 1987. 782 с. Савицький В., Охріменко Г. Мініатюрні сокирки­амулети – джерело для реконструкції дохристиянських вірувань давніх слов’ян. Старий Луцьк: науково-інформ. збірник. Вип. 3. Луцьк, 2007. С.130–138. Савицький В., Свінцицький В. Давньоруські амулети­сокирки у збірці Волинського краєзнавчого музею. Острозький краєзнавчий збірник. Острог, 2012. Вип. 5. С. 309–318. Свєшніков І. К., Нікольченко Ю. М. Довідник з археології України. Ровенська обл. Київ: Наукова думка, 1982. 116 с. Стрельник М., Безкоровайна Ю. Давньоруські підвіски­амулети заклинальної магії (Х–ХІІІ ст.): їхнє місце в костюмі та семантика (за матеріалами НМІУ). Науковий вісник Національного Сокирки­амулети княжої доби із Західної Волині 16. 17. 18. 19. 41 музею історії України: зб. наук. праць. Київ: Левада, 2016. Вип. 1; Ч. 1. С. 76–82. Стрельник М., Безкоровайна Ю. Семантика давньоруських сокирок­амулетів (на матеріалах Національного музею історії України). Науковий вісник Національного музею історії України: зб. наук. праць. Київ: Левада, 2017. Вип. 2. С. 61–68. Славяне и скандинавы. Москва: Прогресс, 1982. 411 с. Тюрк А. Амулеты­топорики в материале Карпатского бассейна ХІ–ХІІ вв. Труды КАЭЭ ПГГПУ. Вып. 14. Пермь, 2018. С. 165–171. Wołoszyn M. Między Gnieznem, Krakowem a Kijowem. Archeologia o wczesnośredniowiecznych relacjach Polsko­Ruskich i formowaniu polsko­ruskiego pogranicza. U żródeł Europy Środkowo-wschodniej: pogranicze polsko-ukraińskie w perspektywie badań archeologicznych / Red.: M. Dębiec, M. Wołoszyn. Rzeszów, 2007. S. 177–206. 42 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Рис. 1. Пункти знаходження сокирок­амулетів з Волині та Волинського Полісся: 1 – Володимир­Волинський; 2 – Зимне; 3 – Рожище; 4 – Брище; 5 – Буяни; 6 – Луцьк; 7 – Коршів; 8 – Чаруків; 9 – Крупа; 10 – Вербаїв; 11 – Городниця; 12 – Надчиці; 13 – Остріїв; 14 – Личани; 15 – Пересопниця; 16 – Рівне (?); 17 – Жорнів; 18 – Квітневе; 19 – Львів (?) (за Г. Охріменком, Н. Скляренко) Сокирки­амулети княжої доби із Західної Волині 43 Рис. 2. Поширення амулетів­сокирок північносхідноєвропейського типу (за А. Тюрком, 2018) 44 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 3 2 6 4 5 8 9 10 12 7 11 13 14 15 Рис. 3. Амулети­сокирки з території Волині та Волинського Полісся: 1­3 – фонди Волинського краєзнавчого музею; 4­7 – Володимир­ Волинський; 8­15 – Ковельський та Рожищенський р­ни Волинської обл. (за Г. Охріменком) Сокирки­амулети княжої доби із Західної Волині 1 2 45 3 5 4 6 7 Рис. 4. Сокирки­амулети з Волині: 1 – Ковель; 2 – Рівненщина; 3 – Коростишів Житомирської обл.; 4 – Личани Ківерцівського р­ну Волинської обл.; 5 – Житомир; 6 – Ковель; 7 – Волинь (за Г. Гульком; Г. Охріменком; Н. Скляренко) 46 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 5 4 6 Рис. 5. Сокирки­амулети з Волині: 1, 3­6 – Ковель; 2 – Вербаїв Луцького р­ну Волинської обл. (за Г. Гульком; Г. Охріменком; Н. Скляренко) Сокирки­амулети княжої доби із Західної Волині 1 47 2 3 Рис. 6. Сокирки­амулети з Волині. Експозиція Волинського краєзнавчого музею (Фото Г. Охріменка) Рис. 7. Сокирка­амулет із с. Квітневе Дубенського р­ну Рівненської обл. (Фото Г. Охріменка) 48 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 4 2 3 7 8 5 6 9 10 Рис. 8. Давньоруські сокирки­амулети ХІ–ХІІ ст.: 4, 7, 10 – Княжа Гора (Київська обл.); 5 – Вишгород; 9 – с. Липлява Полтавської обл. (за В. Даркевичем) Сокирки­амулети княжої доби із Західної Волині 49 1 2 3 Рис. 9. Одиничні знахідки давньоруських бронзових амулетів­сокирок в Угорщині: 1 – Хайдудорог; 2 – Іпойтелдеш­Мал­алйа; 3 – Кечкемет­Баллосег (за А. Тюрком) 50 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1а 1б 2 3а 3б Рис. 10. Одиничні знахідки давньоруських бронзових амулетів­сокирок в Угорщині: 1 – Бугац­Алшомоноштор; 2 – Чанадпалота; 3 – Дабаш (за А. Тюрком) Давньоруські амулети­сокирки у збірці Волинського краєзнавчого 51 ДАВНЬОРУСЬКІ АМУЛЕТИ-СОКИРКИ У ЗБІРЦІ ВОЛИНСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ Володимир Савицький, Володимир Свінцицький С еред експонатів колекції давньоруських виробів Волинського краєзнавчого музею особливу увагу привертають мініатюрні підвіскисокирки, виготовлені із бронзи. Ці вироби належать до числа найбільш виразних матеріальних пам’яток, що пов’язані з давньоруським язичництвом. Такі предмети поруч з іншими амулетами часто використовуються дослідниками для реконструкції дохристиянських вірувань східних слов’ян [Рыбаков 1987, с. 546; Седов 1982, с. 267]. Усього музейна збірка налічує 6 предметів цієї категорії. Вони представлені випадковими знахідками з окремих пунктів Волинської та Рівненської областей. Одна із підвісок походить із околиць с. Надчиці Млинівського р­ну Рівненської обл. Передана до музею місцевим жителем у 2012 р. Виріб являє собою зменшену копію давньоруської бойової сокири з відтягнутим донизу лезом, напівкруглим вирізом біля основи і видовженим вирізним обухом (рис. 2: 1). ЇЇ довжина – 4,0 см, ширина леза – 2,7 см. Предмет розламаний на дві частини (злам приблизно посередині). Обух сокирки має мисоподібні виступи, дві пари коротких щокавиць, на внутрішній стороні леза розміщений округлий виступ. На шийці виріб має невеликі рельєфні валики, що відмічають перехід від леза до обуха. Сокирка з обох боків орнаментована – бічні грані обрамлені бордюром у вигляді двох паралельних урізних ліній і поміщених між ними коротких поперечних відрізків, що йдуть вздовж зо- 52 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 внішнього боку та по краю леза, на деякій відстані від нього та у вигляді однієї лінії з дотичною до неї зигзагоподібною, що проходить вздовж внутрішнього боку. Орнамент на обох гранях значно затертий, край леза достатньо гострий, має зазубрину. Друга підвіска походить із с. Коршів Луцького р­ну Волинської обл. Знайдена неподалік відомого Коршівського городища. Як і попередня, передана до музею у 2012 р. Це сокирка із широким симетричним лезом, внутрішній край якого оздоблений двома «острожцями» (рис. 2: 3). Верхня (обушкова) частина відламана та втрачена. Ширина леза становить 5,5 см. Лезо з обох боків орнаментоване – із внутрішнього боку обрамлене бордюром у вигляді двох паралельних урізних ліній і поміщених між ними коротких поперечних відрізків, а вздовж краю леза, на деякій відстані від нього – у вигляді прямої лінії з дотичною до неї зигзагоподібною. Крім того, на поверхні граней, в межах трикутника, утвореного бордюром, наявні округлі виїмки – на одній грані дві, а на іншій – чотири, три з яких розміщені на верхніх кутах зигзагу, а одна – посередині над ними, утворюючи таким чином рівнобедрений трикутник. На одній із граней орнамент більш затертий. Лезо має деформацію у вигляді дугоподібного вигину, край леза в кількох місцях має сліди спрацювання. Ще чотири підвіски представлені фрагментарно – обушковими частинами. Одна з них походить із околиць с. Буяни Луцького р­ну Волинської обл. (рис. 2: 2), інші три – з околиць Луцька; останні були опубліковані у науковому збірнику «Старий Луцьк» [Савицький, Охріменко 2007, с. 134–135]. Аналогічні підвіски є досить частими знахідками при розкопках давньоруських городищ, селищ і курганів ХІ–ХІІ ст. на території всієї Русі. На Волині такі знахідки відомі із Володимира (фонди ВВІМ), а також із Жорнівського городища; остання виявлена в житлі другої половини ХІ – першої половини ХІІ століть [Прищепа 1992, с. 127]. Проблемі призначення мініатюрних сокирок присвячено декілька наукових досліджень. Вперше найбільш детально, ця категорія підвісок була розглянута в спеціальній статті В. Даркевича (1961 р.), який зібрав дані про значну серію, а саме 25 бронзових підвісок­сокирок, виявлених у різних регіонах Давньоруської дер- Давньоруські амулети­сокирки у збірці Волинського краєзнавчого 53 жави та систематизував цей матеріал [Даркевич, 1961 с. 91–102]. Дослідник зазначив, що розміри сокирок, спосіб їх носіння і місце у складі поховального інвентаря, а також пережиткові народні повір’я і звичаї свідчать про те, що вони слугували амулетами – предметами, що наділялись надприродними властивостями. В. Даркевич відмітив таку цікаву особливість: у жодному випадку сокирки не були знайдені в складі комплектів давньоруських підвісок­амулетів ХІ–ХІІІ ст. на одній основі з ними. Цей факт, на думку дослідника, можна пояснити особливою значимістю цих предметів, що відрізняється від звичайних рядових оберегів. Вчений спробував розкрити символьний зміст, вкладений в ці мініатюрні моделі, шляхом аналізу орнаменту, який трапляється на більшості екземплярів: 1) зигзагоподібна ліня, що йде вздовж леза сокирки – зигзаг із глибокої давнини був символом блискавки; 2) маленькі концентричні кола або кола з точкою в центрі – загальновживані солярні символи (починаючи з бронзового віку); 3) інколи в орнаменті сокирок сонячні знаки і зигзаг­блискавка з’єднані разом таким чином, що кружки розташовані на кутах зиг­ загу. Таке поєднання могло бути графічним вираженням уявлення про «родинні» стосунки сонця і блискавки. Таким чином, на думку В. Даркевича, орнаментація давньоруських сокирок­амулетів вказує на їхній імовірний зв’язок з громом та блискавкою, символами яких вони були. Про це ж свідчать пережиткові народні обряди, що пов’язані з сокирами [Даркевич 1961, с. 96–97]. В. Даркевич також пзвернув увагу, що амулети­сокирки мають на собі сліди активного їх використання – леза сокир часто спрацьовані та покриті зазубринами. У ряді випадків зберігаються дерев’яні руків’я, на які сокирки були насаджені [Даркевич 1961, с. 98]. До речі, як ми вже вказували в описі, сліди спрацювання на лезах сокирок наявні також і на екземплярах із сіл Коршів та Надчиці. На основі аналізу етнографічних матеріалів, даних міфології та археології В. Даркевич зробив висновок про те, що підвіски­сокирки зображали зброю слов’янського бога­громовика Перуна і були пов’язані з його пошановуванням. Цей висновок став поши- 54 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 реним і використовувався в багатьох узагальнювальних дослідженнях давньоруської культури. 1992 року М. Макаров у публікації про давньоруські амулети­сокирки навів дані про 62 мініатюрні сокирки, що були знайдені на території колишньої Русі та за її межами [Макаров 1992, с. 96–97]. У своєму дослідженні автор приділив найбільшу увагу аналізу «археологічного контексту» знахідок. Такий підхід дав змогу суттєво переглянути висновки В. Даркевича. Нові знахідки, багато із яких походять із датованих культурних шарів чи із закритих комплексів, дозволили суттєво уточнити хронологію і географію поширення цих предметів. Найбільш чисельну групу з переліку М. Макарова – 39 шт. – складають амулети, що імітують бойові сокири з відтягнутим донизу лезом, напівкруглим вирізом біля основи і видовженим вирізним обухом – тип ІV, за А. Кірпічніковим [Кирпичников 1966, с. 36–37, табл. ХІІІ: 4-8, табл. ХХІ:1, 2, 8–12]. Сюди ж ми додаємо і вище описану сокирку із с. Надчиці. Їх розміри: довжина від 4 до 5,5 см, ширина леза від 2,8 до 4 см. Більшість мініатюрних сокирок цього типу належить до ХІ ст. Частина знахідок датується ХІ–ХІІ ст. [Макаров 1992, с. 43–44]. Другу групу, за М. Макаровим, складають 18 сокирок із широким симетричним лезом, внутрішній край якого оздоблений двома «острожцями» [Макаров 1992, с. 43–44]. Сюди ми також додаємо описану вище сокирку із Коршева, а також із Володимира та Жорнева. Амулети цієї групи відтворюють форму широколезових сокир, що отримали значне поширення в Скандинавії і Прибалтиці у Х–ХІ ст. На території Давньої Русі знахідки широколезових сокир трапляються досить рідко. Амулети­сокирки другої групи датуються початком ХІ – першою половиною ХІІ ст.. М. Макаров відмітив ряд особливостей, пов’язаних із формою, орнаментом та обставинами знаходження підвісок­сокирок: 1. Схожість амулетів першої групи із справжніми бойовими сокирами. 2. Подібність орнаментальних композицій на підвісках­сокирках та на парадних, інкрустованих сріблом, бойових сокирах, а саме: короткі поперечні лінії на шийці мініатюрних сокирок, Давньоруські амулети­сокирки у збірці Волинського краєзнавчого 55 подвійний бордюр на краях бічних граней, зигзагоподібна лінія з круглими заглибленнями, що йде вздовж краю леза та ін. Циркульний орнамент хоча й не пов’язаний генетично із орнаментом, проте немає достатніх підстав для того, щоб вважати кола символами небесних світил. Адже добре відомо, що циркульний орнамент в ХІ–ХІІІ ст. мав широке застосування і використовувався для оздоблення різноманітних предметів – від бурштинових хрестиків до кістяних гребенів і від скроневих кілець та браслетів до ручок ножів і шил. На думку М. Макарова, кола на сокирках­амулетах мали лише декоративне призначення. 3. Амулети­сокирки знаходять практично на всій території Давньої Русі – на півдні – в Середньому Подніпров’ї, на півночі – в Білоозер’ї, на заході – в Полоцькій землі, на сході – на території Володимиро­Суздальської землі. При цьому ареали підвісок обох типів практично збігаються. Найбільша концентрація знахідок простежується в Середньому Подніпров’ї, Приільменні, у Волго­ Окському межиріччі, тобто в найбільш густонаселених і розвинутих в соціально­економічному плані регіонах Русі. Нові знахідки, оприлюднені в цій сатті, дозволяють залучити до переліку регіонів поширення цих артефактів також і Волинську землю. За кордонами Русі ХІ–ХІІ ст. знахідки амулетів­сокирок трапляються на території Скандинавії, Прибалтики, Середнього Поволжя, проте не складають там значної групи. Таким чином, сокирки були не локальним, а загальноруським різновидом амулета. 4. Більше половини екземплярів пов’язані з містами. Із 46 сокирок, виявлених в межах Русі, 23 знайдені в культурному шарі міст, 4 з порубіжних фортець, 2 походять із міських некрополів, 4 – з дружинного могильника, 2 знайдено на звичайних селищах і лише 3 – в рядових сільських курганах. Приблизно така ж картина проглядається і стосовно нашого регіону – Володимир, Луцьк – волинські міста, що існували з Х ст., Коршів та Жорнів – городища, які функціонували в період відповідно ХІ – початок ХІІ ст. та кінець Х – середина ХІІ ст. і за своїм статусом, найімовірніше, були містами [Кучинко 2002, с. 27–28], в Буянах відоме давньоруське селище [Кучинко, Охріменко 1995, с. 131], а село Надчиці розта- 56 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 шоване за 3–4 км від давньоруського городища в с. Ярославичах [Свєшніков, Нікольченко 1982, с. 82]. Географія знахідок однозначно свідчить, що сокирки­амулети не були поширеними серед сільського населення. Їх власники головним чином жителі міст, військових фортець і селищ дружинників. Симптоматичними є знахідки сокирок в прикордонних пунктах: на півдні, в Подніпров’ї і Посульї (Ліплява, Яблуневе, Торговицьке, Воїнь), південному сході (Біла Вежа) і заході Русі (Дорогичин, Буківна, Городниця), тобто в тих містах, які часто ставали ареною військових дій. За межами Русі сокирки трапляються на території Пермської губернії, на Ветлузі, у Волзькій Болгарії, на о. Вайгач, в Естонії, Польщі і Фінляндії – там, де руські дружинники збирали данину або куди вони здійснювали військові походи. 5. Підвіски­сокирки не зафіксовані в жіночих похованнях серед наборів амулетів. Із дев’яти задокументованих поховань лише два – жіночі, п’ять належить хлопчикам, одне – підлітку 17–19 років. Одне дитяче поховання та поховання підлітка супроводжувались предметами, пов’язаними з військовим спорядженням. У дитячих і чоловічих похованнях мініатюрні сокирки знаходились біля ніг кістяків – стопи, коліна або тазу справа, там само, де носили справжні бойові сокири. Таким чином, амулети­сокирки як зразки прикладного мистецтва не були прикрасами і не мали постійного місця в костюмі. Зважаючи на перераховані особливості, М. Макаров зробив вис­ новок про зв’язок амулетів­сокирок із військовим середовищем і специфічними для нього віруваннями і обрядами. Дослідник наголосив, що амулети відтворюють не загальний образ сокири, а конкретний тип бойової зброї. Такі знахідки пов’язані переважно з тими давньоруськими пам’ятками, де найбільш велика ймовірність натрапити на сліди професійних воїнів. Відомо, що бойові сокири в Давній Русі були основною зброєю молодших дружинників – «отроків». Бронзові підвіски­сокирки – своєрідні знаки приналежності до військового стану, що надавались синам дружинників при постригах – обрядах, які супроводжували перше обрізання волосся у дитини [Макаров 1992, с. 51]. Давньоруські амулети­сокирки у збірці Волинського краєзнавчого 57 Археологічний контекст знахідок, стверджує М. Макаров, не дає підстав уважати, що вони мають будь­яке відношення до вшановування вищих божеств язичницького пантеону. Адже бронзові сокирки­амулети не були відомі на Русі в Х ст., коли язичництво було офіційною державною релігією, а стійка «іконографія» амулета склалася в ХІ ст., коли святилища Перуна були вже зруйновані. Сам тип сокири, відтворюваний амулетами, не давня архаїчна, а нова форма зброї, поширеної лише в ХІ ст. Імовірно, після прийняття християнства дружинники відмовились від вшановування вищих язичницьких богів, проте язичницькі вірування, пов’язані зі специфічним укладом життя професійного воїна, набули в ХІ ст. подальшого розвитку, який втілився в особливих типах військових амулетів [Макаров 1992, с. 51]. Знахідки амулетів­сокирок на території Волині, більша частина з яких зберігається у Волинському краєзнавчому музеї, суттєво доповнюють джерельну базу цього типу амулетів. Враховуючи нове картографування знахідок (рис. 1; рис. 3), Західну Волинь можна включити до переліку регіонів, де простежується найбільша їх концентрація. За формою та орнаментацією волинські знахідки в цілому аналогічні до екземплярів з інших давньоруських регіонів. Щоправда екземпляр із с. Надчиці має одну цікаву відмінність – зигзагоподібна лінія (символ блискавки, за В. Даркевичем) тут іде не вздовж краю леза, як на інших давньоруських підвісках [Даркевич 1961, с. 94, рис. 2: 2, 3; Макаров 1992, с. 42, рис. 1: 1–5], а вздовж внутрішного боку (рис. 2: 1). Це, на нашу думку, можна пояснити або помилкою майстра або тим, що виріб виготовлявся в пізніший період, можливо, наприкінці ХІІ ст., коли символьне значення орнаменту було вже призабуте, і майстер лише наслідував старіші зразки, не акцентуючи на особливостях орнаментальної схеми. До І типу, за класифікацією М. Макарова, належить підвіска із с. Надчиці; сюди ж, зважаючи на форму обуха (один бік прямий), можна віднести фрагмент із с. Буяни та два фрагменти із околиць Луцька [Савицький, Охріменко 2007, с. 138, рис. 6: 1, 2]. До ІІ типу належить підвіска із с. Коршів, а також один із фрагментів з околиць Луцька [Савицький, Охріменко 2007, с. 138, рис. 6: 3]. Якщо враху- 58 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 вати вище вказані знахідки із Володимира та Жорнева (тип ІІ), то бачимо, що кількість підвісок обох типів знайдених на території Волині, однакова – чотири підвіски типу І і чотири – типу ІІ. Як і на решті території Русі, волинські знахідки пов’язані з містами та городищами. Отже, знахідки мініатюрних підвісок­сокирок, виявлені на території Волині, підтверджують більшість висновків М. Макарова, а саме про те, що ці артефакти були не локальним, а загальноруським різновидом амулета; сокирки­амулети не були поширеними серед сільського населення; цей тип амулетів був пов’язаний з військовим середовищем і специфічними для нього віруваннями і обрядами. На підтвердження того, що цей тип підвісок використовувався лише певною обмеженою групою населення, свідчить їх відносно невелика кількість порівняно з іншими поширеними різновидами давньоруських підвісок – лунницями, натільними хрестиками, енколпіонами того ж періоду. Підтверджено, що окремі елементи орнаменту на підвісках­сокирках є репліками орнаменту на бойових сокирах. Однак сумнівно, щоб циркульний візерунок на амулетах мав лише декоративний характер. До того ж відомо, що в ХІ–ХІІ ст. язичницькі вірування були ще досить сильними. Тому, не виключено, що походження розглядуваного типу амулетів певним чином все­таки пов’язано із вшановуванням Перуна. На пізнішому ж етапі – у ХІІ ст. – ці підвіски могли залишатися лише знаками приналежності до військового стану та мали символьне значення оберега для воїна. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Даркевич В. П. Топор как символ Перуна в древнерусском язычестве. Советская археология. № 4. 1961. С. 91–102. 2. Кучинко М. М. Волинська земля Х – середини ХIV ст.: археологія та історія: навч. посібн. Луцьк: Ред.­вид. відд. «Вежа» ВДУ імені Лесі Українки, 2002. 314 с. 3. Макаров Н. А. Древнерусские амулеты­топорики. Росийская археология. № 2. 1992. С. 41–56. 4. Прищепа Б. А. Жорнівське городище на річці Стублі. Археологічні дослідження проведені на території України протягом Давньоруські амулети­сокирки у збірці Волинського краєзнавчого 5. 6. 7. 8. 59 80-х років державними органами охорони пам’яток та музеями республік: темат.збірник наук. праць. Київ, 1992. С. 119–129. Рыбаков Б. А. Язычество древней Руси. Москва: Наука, 1987. 782 с. Савицький В., Охріменко Г. Мініатюрні сокирки­амулети – джерело для реконструкції дохристиянських вірувань давніх слов’ян. Старий Луцьк: науково-інформац. збірник. Вип. 3. Луцьк 2007. С. 130–138. Свєшніков І. К., Нікольченко Ю. М. Довідник з археології України. Ровенська обл. Київ: Наукова думка, 1982. 116 с. Седов В. В. Восточные славяне в VI–ХІІІ вв. Москва: Наука, 1982. 327 с. Рис. 1. Знахідки давньоруських амулетів­сокирок на території Волині: 1 – Володимир; 2 – Буяни; 3 – Коршів; 4 – Надчиці; 5 – Жорнів 60 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Рис. 2. Давньоруські амулети­сокирки ХІ–ХІІ ст. та їх фрагменти зі збірки ВКМ: 1 – с. Надчиці Млинівського р­ну Рівненської обл.; 2 – с. Буяни Луцького р­ну Волинської обл.; 3 – с. Коршів Луцького р­ну Волинської обл. Давньоруські амулети­сокирки у збірці Волинського краєзнавчого Рис. 3. Знахідки давньоруських амулетів­сокирок на території Русі та суміжних регіонів, за М. Макаровим з доповненнями авторів (п. 35–39): а – амулети­сокирки типу І; б – амулети­сокирки типу ІІ; в – амулети­сокирки несерійних типів 61 62 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 ДАВНЬОРУСЬКІ КИСТЕНІ ТА БУЛАВИ З ВОЛИНІ І СУСІДНІХ ТЕРИТОРІЙ Григорій Охріменко Д о рідкісної зброї періоду Київської Русі належать кистені та булави, які були елітною зброєю ближнього бою. Їх виробництво та найбільша концентрація фіксується на Київщині, Волині, Галичині. Крім іншого, це часто вишукані мистецькі вироби тодішніх зброярів. Назва кистень (інколи вживають терміни басалики, обушки) походить від тюрк. kistan («палиця», «кийок») [Фасмер 1986, с. 240]. За іншою версією, це слово питомо слов’янське, походить від слова кисть (бо на держаку часто прикріплювалася петля для надівання на кисть руки) [Бережинський 2014]. Сама зброя з’явилася в Європі разом з аварами (Gabat, 1998); використовувалася хазарами [Михеев 1985, с. 7, 12–14]. Кистень – це різновид ударної зброї, що складалася з руків’я (дерев’яне, кістяне), шнура зі шкіри або металевого ланцюга та гирі. Ними користувалися як піші, так і кінні воїни. Довгий час дослідники губилися в здогадках про їхнє призначення та датування. Б. Зайковський знайшов ці вироби у Волзькій Болгарії (в домонгольських шарах міст та поховань) [Зайковский 1929, с. 113– 118, табл. I, II]. Матеріалом для кистенів слугувала бронза, рідше залізо. Такі бойові гирі відливалися в глиняних формах за восковими моделями та складалися з двох частин; порожнину в їх всередині заповнювали свинцем для обтяження. Цю техніку реконструював Б. Рибаков [Рыбаков 1948, с. 249–250]. Про їх зовнішнє художнє оформлення писала З. Володченко у статті «До питання про техніку черні на Русі» [Володченко 1953, с. 10–16]. Давньоруські кистені та булави з Волині і сусідніх територій 63 За підрахунками А. Кірпічнікова, на землях Русі було знайдено 127 бойових гир (зараз відомо, ймовірно, більше 200). Кілька десятків їх показано на сайті «Violity». За формою та різними деталями їх поділяють на шість типів та підтипів (рис. 1). Найдавніші кистені робилися з кістки та рогу. Вони мали яйцеподібну форму з поздовжнім отвором. Пізніше з’явилися металеві підокруглі або грушоподібні (іл. 9 – іл. 20). Дослідник М. Козак називає булави та покриті бронзою кистені «ранговими (елітними)» видами зброї XII ст. що мали «дороге оздоблення в техніках зерні, скані, черні, інкрустації, сріблення, золочення» [Кирпичников 1966, с. 61; Козак 2018 с. 66–67], карбування. А. Кірпічников подає цікаву інформацію, згідно з якою 75% тягарців – кистенів, «оздоблених зерню», знайдено на землях південної Русі, особливо на Київщини [Кирпичников 1966, с. 61–62]. Припускають, що пізніше за київськими взірцями їх стали виготовляти на Волині [Козак 2018, с. 67]. Швидше всього, це були майстри Володимира або Луцька [Терський 2014, с. 3–12], можливо, Грудека Надбужного. За даними волинських краєзнавців, на Волині, відомі гирки з кульками (виявлені також на Галичині [Археология Прикарпатья 1990, с. 167]), два з ликом людини (іл. 19: 7), а взагалі тут могло бути знайдено до двох десятків різних видів кистенів. Крім покритих зерню, збереглися цілі та пошкоджені артефакти грушоподібної форми (рис. 1) зі схематично­рослинним орнаментом з двох плоских боків (припускають їх київське виробництво). Кілька таких виробів знайдено у Волинській області, у т. ч. в Луцьку [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 118], Горзвині, Бужковичах, Пересопниці, Коршівці [Терський 2014, с. 8]. Один цілий екземпляр виявлено Г. Охріменком у 1980­ті рр. XX ст. біля с. Липно Ківерцівського р­ну цієї ж області на місці кургану, пошкодженого піщаним кар’єром. Біля гирі була поламана кістяна ручка (імовірно, коротка) та фрагменти поржавілого ланцюга [Кучінко, Охріменко 1995 с. 108, рис 53: 12]. Грушоподібні кистені загалом були поширені на заході України [Археология Прикарпатья 1990, с. 167]. Виготовлялися вони в XII–XIII ст. [Кирпичников 1966, с. 62]. Їх інколи виділяють у «во- 64 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 линський тип» [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 119], але першовзірці були, напевно, київськими. Як підтвердження цього, можна згадати знахідки грушоподібних з черню тягарців (округлих із зерню також!) з Вишгорода, Вигурівщини, Канева, Юшки, Стратовки, тобто із Середнього Подніпров’я [Кирпичников, Медведев 1985, с. 363]. Тягарці, подібні до руських, відомі з земель теперішньої Румунії, Болгарії, Польщі [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 118– 129]. На східних теренах Польщі такі вироби знайдені в с. Трепча (пов. Сянок), Грудек (пов. Грубешув), Чермно (пов. Томашув), Тарнувка (пов. Білгорай) та ін. [Kotowicz 2006, ryc. 1]. За даними В. Бережинського, половину бойових гир виявлено у Київській землі. Звідси вони поширювалися на схід (Волзька Болгарія), на захід (Литва), навіть до Франції (1 екземпляр). Найбільш ранні належать до V–VI ст. [Бережинський 2014, с. 134]. Варто зазначити, що вага їх різна – 60–270 гр. У Києві М. Каргером під час розкопок знайдено глиняні форми для відливки кистеня (?) [Каргер 1958, рис. 83]. Іншою незвичайною знахідкою є кістяний кистень з Червена з зображенням «князя та русалки» [Gurba, Czerepiński 1968, s. 238–241, ryc. 2–3]. Важливе спостереження знаходимо в статті С. Терського, який зараховує Західну Волинь до переліку регіонів, де простежується найбільша концентрація кистенів (!). Автор досить докладно описав цей особливий різновид озброєння та висунув гіпотезу про можливий волинський «локальний тип» гир у формі сплющеного в одній площині закругленого в перетині ромба (знахідки із Шепетівського городища, Сараївки та інші з Волині (без локалізації) [Терський 2014, с. 10–11]. Інформацію про збірку кистенів давньоруської доби з національного музею історії України знаходимо в публікації М. Осипенко. Вона доповнена якісними рисунками, світлинами виробів, описом знахідок, мапами поширення їх варіантів [Осипенко 2019, с. 72–89]. Дослідник М. Осипенко на карті грушоподібних кистенів (варіант 3) – всього 34 – подає такі пункти знахідок з Волині: Пересопниця, Липно, Грудек [Осипенко 2019, с. 82, рис. 7]. За даними Давньоруські кистені та булави з Волині і сусідніх територій 65 краєзнавців, кистені варіанту 2 (округлі), теж знаходили на Західній Волині. Отже, кистені були переважно елітним різновидом давньоруської зброї, часто високохудожніми витворами майстрів, предметом експорту. Їх знахідки відомі на Волині, менше Поліссі, однак про масове місцеве їх виробництво стверджувати не можна. Булави (від прасл. *bula – ґуля, грудка) – холодна зброя у вигляді палиці довжиною близько 50 см, на один кінець якої накладалося залізне або бронзове навершя (рис. 3). Таку зброю також використовували піхотинці та кіннотник. Вважається, що булави запозичені в кочівників в XI ст. [Кирпичников 1966, с. 48]. Розміри наверш булав різні – від 45х44 мм до 61х70 мм, вага – від 145 г до 211,5 г. Максимальний діаметр втулки 32 мм. Для обтяження навершя використовувався свинець, яким заливалися окремі шипи, ядро та ін. [Осипенко 2019, с. 110–111]. На Волині, із появою металодетекторів, булав та кистенів виявлено чимало, проте, на жаль, вони безслідно розійшлися по колекціях. За даними І. Возного та А. Федорука, у верхів’ях Прута, на Середньому Подністров’ї знайдено 6 залізних, 3 бронзових булави [Возний, Федорук 2013, с. 57]. Розквіт виробництва бронзових речей припадає на XII – першу половину XIIІ ст. Вони, як і кістяні, відливалися за восковими моделями у двобічних глиняних формах. Булави теж, напевно, виготовлялися в Києві, але могли бути і місцеві наслідування [Пивоваров 2012, с. 31–35]. А. Кірпічніков писав, що саме в районі Києва, очевидно, був розтащований виробничий центр булав, з якого вони розходилися по землях Київської Русі та далі [Кирпичников 1966, с. 49], проте автор не виключає ймовірності виробництва їх і в інших містах Русі. У ґрунтовній праці про бронзові зразки булав М. Осипенко подає ілюстрації 72 артефактів і приєднується до думки, що центр виробництва перебував у Київській землі [Осипенко 2019, с. 111]. На мапі «Булави XI–XII ст.» А. Кірпічніков показав більше 90 цих предметів, найбільша частина яких знайдена на Середньому Подніпров’ї та на землях Великої Волині, Галичини [Кирпичников 1966, рис. 11]. На мапі, поданій А. Кірпічніковим, зіркоподібні бу- 66 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 лави покривають той же регіон, що й кистені. Це були зазвичай якісні «рангові» предмети озброєння, що належали насамперед дружинникам. На території Західної Волині такі знаряддя виявлені у Володимирі­Волинському, Дорогобужі, Хорлупах, Пересопниці, Шепетівці та в багатьох інших місцях (всього, ймовірно, 15– 20 предметів, судячи із світлин на сайті «Violity» та ін., проте точні місцезнаходження більшості цих предметів невідомі) (іл. 21 – іл. 27). За підрахунками А. Кірпічнікова, в Оружейній Палаті у 60­ті роки минулого століття знаходилося 40 булав та шестоперів, а в Середньому Подніпров’ї було відомо 102 навершя булав [Кирпичников 1966, с. 46]. У Пліснеську, Ступниці, Звенигороді, Червені знайдено рогові булави яйцеподібної форми. Деякі з них прикрашені різьбленням [Архелогия Прикарпатья 1990, с. 167; Терський 2014, с. 5–6, рис. 1, табл. 1]. Кистені грушоподібні, покриті бронзою відомі зі Ступниці, Вербки, Галича (в останньому два). Залізний кистень походить з Теребовлі. Він інкрустований сріблом у вигляді луски та з використанням черні. У Галицькій землі виявлено округлі булави, покриті імітацією зерні та скані [Архелогия Прикарпатья 1990, с. 167]. За даними Є. Кусьнєжа, в Чермно (пов. Плоцьк, Польща) під час польових досліджень знайдено 3 булави: 1 залізну, 1 олов’яну, 1 бронзову [Kuśnierz, 2003, с. 228, tabl. IV]. У публікації М. Вашети та О. Златогорського «Результати археологічних досліджень в с. Пересопниця 2011 року» вміщено опис та фото фрагментів бронзової булави і пошкодженого кистеня [Вашета, Златогорський 2012, с. 244–245]. Таким чином, на Західній Волині та Поліссі нараховується близько 15 пунктів знахідок кистенів: Коршівець, Колодяжин, Дорогобуж, Луцьк (2 екземпляри), Липно, Перемиль, Грудек, Трепча, Пересопниця (3 штуки), Володимир­Волинський (2 екземпляри), Горзвин, Бужковичі [Терський 2010] Голишів, Шепетівка (6 штук), тобто понад 20 знахідок. Вони виготовлені з бронзи, заліза та належать до різних типів. За даними С. Терського [Терський 2014, табл. 2], найбільш поширеними були кистені грушоподібної фор- Давньоруські кистені та булави з Волині і сусідніх територій 67 ми (тип ІІІ А) та ін. Крім вищезгаданих артефактів, краєзнавцями виявлено ще з десяток виробів. Булави знайдено в таких населених пунктах: Володимир­Волинський, на городищі Колодяжин (біля с. Колодяжне) Житомирської обл., Дорогобуж Гощанського р­ну Рівненської обл., Хорлупи Ківерцівського р­ну, Жашковичі Іваничівського р­ну, Борочиче Горохівського р­ну, Пересопниця Рівненського р­ну, Шепетівка Хмельницької обл., Червен (Польща). Приблизно таку ж кількість інших пунктів називають краєзнавці, проте докладної інформації немає. Окремі фото булав розміщені в Інтернеті із вказівкою, що вони з Волині (без детальнішої локалізації) (рис. 4). Отже, булави та кистені подібні за параметрами рангові (елітні) види зброї, що могла використовуватися як у пішому, так і в кінному бою. Поки що стан вивченості цих артефактів з теренів північного заходу України недостатній, хоча ці землі перспективні для дослідження теми «Види озброєння Давньої Русі». Тим більше, що тут, напевно, існувало власне виробництво багатьох із них. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья: раннеславянский и древнерусский периоды. Киев: Наук. думка, 1990. 187 с. 2. Бережинський В. Мілітарія Київської Русі. Київ: Стародавній Світ, 2014. 370 с. 3. Вашета М. П., Златогорський О. Є. Результати археологічних досліджень в с. Пересопниця 2011 року. Наукові записки [Рівненський краєзнавчий музей]. Вип. 10. Рівне, 2012. С. 244–247. 4. Возний І. П., Федорук А. В. Ударна зброя ХІІ – першої половини ХІІІ ст. з території Верхнього Прута та Середнього Дністра. Вісник інституту археології Львівського університету. Вип. 8. Львів, 2013. С. 53–64 5. Володченко З. К вопросу о технике черни на Руси. Краткие сообщения Института материальной культуры. Вып. 52. Москва, 1953. С. 10–16. 6. Зайковский Б. К вопросу о происхождении «кистеня». Известия общества археологии, истории и этнографии при Казанском госуниверситете. Т. XXXIV. В. 3—4. Казань, 1929. С. 113–118. 7. Каргер М. К. Древний Киев. Москва, Ленинград, 1958. Т. 1. 68 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 8. Кирпичников А. Н. Древнерусское оружие: монография Т. 2. Копья, сулицы, боевые топоры, булавы, кистени IX–XIII вв. Свод археологических источников. Вып. Е1­36. 1966. 107 с. 9. Кирпичников А. Н., Медведев А. Ф. Вооружение. Древняя Русь: Город, замок, село. Серия: Археология СССР. Т.6 (20). Москва, 1985. С. 298–363. 10. Козак М. І. Торгівля зброєю на Русі в Х–ХІІІ ст. Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Вип. 21. 2018. С. 63–70. 11. Кучинко М., Охріменко Г., Савицький В. Культура Волині та Волинського Полісся княжої доби. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2008. 328 с. 12. Кучінко М. М., Охріменко Г. В. Археологічні пам’ятки Волині. Луцьк: Вид­во ВДУ «Вежа», 1995. 168 с. 13. Михеев В. К. Подонье в составе Хазарского каганата: Харьков: Изд­во ХГУ, 1985. 148 с. 14. Осипенко М. С. Металеві кистені давньоруської доби: за матеріалами Національного музею історії України. Археологія. № 4. 2019. № 4. С. 72–89. 15. Пивоваров С. В. Металеві навершя булав з давньоруських пам’яток Буковини. Вісник НУ «Львівська політехніка». Сер.: Держава та армія. №.724. Львів, 2012. С. 31–35. 16. Рыбаков Б. А. Ремесло древней Руси. Москва: АН СССР, 1948. 803 с. 17. Терський С. В. Кістень у Галицькому та Волинському князівствах (X–XIV ст.). Вісник НУ «Львівська політехніка». Сер.: Держава та армія. № 724. Львів, 2014. С. 3–12. 18. Терський С. В. Княже місто Володимир. Львів: Вид­во НУ «Львівська політехніка», 2010. 320 с. 19. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: в 4 т. Т. 2. Москва: Прогресс, 1986. 672 с. 20. Gurba J., Czerepiński A. Ciekawy staroruski zabytek z Czerwienią. Z otchłani wieków. R. 31. № 3. 1965. S. 238–241. 21. Kotowicz P. N. Uwagi o znaleziskach kiścieni wczesnośredniowiecznych na obszarze Polski. Acta Militaria Mediaevalia. № 2. Kraków; Sanok, 2006. S. 51–66. 22. Kuśnierz J. Militaria z badań archeologicznych latopisowego grodu. Czerwienia. Археологія Тернопільщини. Тернопіль, 2003. C. 215– 229. Давньоруські кистені та булави з Волині і сусідніх територій 2 1 6 7 13 4 3 8 14 15 19 20 5 10 9 16 21 12 11 17 22 18 23 Рис. 1. Різновиди давньоруських кистенів (за А. Кірпічніковим) 69 70 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 4 3 5 Рис. 2. Давньоруські кистені грушоподібної форми Давньоруські кистені та булави з Волині і сусідніх територій 1 5 8 11 2 3 6 9 12 4 7 10 13 Рис. 3. Навершя давньоруських булав (за А. Кірпічніковим) 71 72 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 2 1 4 3 5 6 Рис. 4. Бронзові давньоруські булави 7 Орнаметований кистень доби Київської Руси з Луцька 73 ОРНАМЕТОВАНИЙ КИСТЕНЬ ДОБИ КИЇВСЬКОЇ РУСИ З ЛУЦЬКА Геннадій Гулько, Антон Кальков С еред найдавніших типів ударної зброї ближнього бою відомі кистені (або обушки). На Русі перші кистені датуються IX–X ст., Спочатку їх виготовляли з кісток тварин, які прив’язували до ременя. Звідси й походить одна з назв зброї у польській мові («masłak» – букв. «маслак», «кістка»). У Київській Русі кістяні вироби цього виду зброї побутували поряд із металевими аж до XIII ст. 2018 року неподалік від мурів нинішнього Луцького замку було знайдено давньоруський кистень, виготовлений з кістки (іл. 11). Зауважимо, що знахідки зброї не є рідкісними біля оборонних споруд міського дитинця, перші укріплення якого відомі з VII–X століть, а в добу середньовіччя тут періодично відбувалися бойові зіткнення [Терський 2007, с. 37]. Зі слів пошуковця, що його виявив, кистень знайдений у воді біля місця зсуву берега обмілілої влітку річки Стир в межах місцевості, відомої як «Панське поле». Ймовірно, довготривале перебування цього раритету в мулі річки посприяло його збереженню. На цій території і раніше знаходили ламану кераміку, фрагменти предметів господарського вжитку та монети різних часів доби середньовіччя. Це дає уможливлює припущення, що на лівому березі Стиру навпроти Замку розташувалась частина міського посаду, а також переправа та сторожова залога при ній. Її особовий склад міг контролювати не лише судноплавне річище, але й найближчий сухопутний шлях, що вів через насип до нинішніх сіл Рованці та Боратин, а потім далі до тодішнього княжого центру – міста Во- 74 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 лодимира. Археологічні розкопки, проведені нещодавно, підтвердили таку версію і виявили глибокий культурний шар на лівому березі р. Стир у межах урочища «Переправа», розташованого неподалік від мурів Луцького замку [Баюк 2017, с. 36]. Виявлена в названому урочищі унікальна знахідка – кистень – за формою має грушоподібну форму, гладку поверхню та овальної форми нижню частин. Як уже зазначалося, основна частина цієї зброї виготовлена з кістки, можливо, з нижньої частини рога великої тварини. Через наскрізний отвір у неї вставлений залізний стержень, який у нижній частині закріплений круглим заклепаним фланцем, а у верхній – міцним вушком з фланцем, що щільно прилягає до кістяної поверхні. Звичайно, час, впродовж якого кистень перебував у воді та землі, залишив на ньому значні пошкодження у вигляді численних тріщин. Проте стан збереження цього унікального виробу все ж можна визнати як відносно доб­ рий. Діаметр виробу – 100 мм на 110 мм, а вага до 200 грамів. Відомо, що кистень як різновид середньовічної ударної зброї був запозичений давніми слов’янами від вояків кочових племен південного степу. За однією з версій, це відбулося в VI–VII ст. від аварів. Цей різновид зброї ближнього бою одержав значне поширення серед воїнів доби Київської Русі. Відомо, що навіть у X ст.. кистені ще часто виготовляли з кістки, порожнини якої іноді заповнювали свинцем або зміцнювали з середини металевими стержнями. Такі знахідки відомі на сході Польщі (Чермно, Пелпатиче), в Гродно та Бресті (Білорусь), окремі фрагменти рогових кистенів були виявлені і в Україні біля літописного Звенигорода [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 119]. Проте з появою та поширенням серед воїнів металевих захисних обладунків, їх вже почали виготовляти з бронзи або заліза [Окшотт 2004, с. 200]. У XII–XIII ст. кистені різної форми побутували на озброєнні як дружинників, так і міського та селянського ополчення, оскільки ця зброя проста у виготовлені та набуття навичок її використання. Залежно від того, ким був воїн – кіннотником чи піхотинцем, кистень мав різну довжину та оздоблення держака. На території, що входила в до складу Київської Русі, кистенів виявлено більше 130 екземплярів. Мали вони значне поширення Орнаметований кистень доби Київської Руси з Луцька 75 і в добу Волинсько­Галицького князівства, зокрема, на території Волинської області, що підтверджується знахідками з Володимира, Луцького і Ківерцівського районів. Різновиди бронзових кистенів грушоподібної форми, які прикрашені рослинним орнаментом, найчастіше трапляються на Київщині, і виготовлялися вони в Києві [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 119]. Два такі класичні вироби стародавніх майстрів були знайдені біля сіл Низкиничі та Бужковичі Іваничівського району, які вже описані в наукових публікаціях [Терський 2007, с. 115]. Щодо кистеня з Луцька, знайденого поблизу оборонних споруд дитинця цього древнього міста, то він також грушоподібної форми, проте виготовлений із рогу, що може бути свідченням його місцевого і давнішого походження, ніж таких самих бронзових артефактів. Крім того, його унікальність полягає в орнаменті, яким прикрашені обидві сторони виробу. Після початкового очищення поверхні цього рогового кистеня від бруду проявилась різьба, дуже подібна на зображення відомого княжого знака – тризуба. Проте подальшим порівнянням цього орнаменту з відомими аналогами, наведеними в наукових публікаціях, було спростовано такий висновок. Разом із тим унікальність декору на кистені з Луцька в тому, що елементи відомого тризуба, особливо його центральний зубець, подано в обрамленні рослинного орнаменту. Як відомо, для людини давньоруської доби декор на предметах мав не лише естетичне значення, а насамперед символьне, магічне: кожен його завиток наділений прихованим змістом, відомим лише вибраним [Крисаченко 2000, с. 180]. Особливо проявляється це в написаннях літер давньоруської азбуки. Тобто своєрідну орнаментальну композицію кистеня з Луцька також можна вважати доказом його давності. Зазначимо, що оздоблення зброї княжими знаками, зокрема і кистенів, у Київській Русі спостерігається на знахідках X– XI століть, як наприклад, на артефакті з Мінська [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 120]. Відомою є така знахідка і на території України [Смолій, Шереметьєв 2013, с. 89]. Дотримуємося думки фахівців, які вважають, що більшість відомих орнаментованих кистенів можна віднести до суто парад- 76 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 ної зброї. Багата рослинна та зооморфна орнаментика, застосування різних технік оздоблення та виготовлення вказує на високу майстерність ремісників, що продукували зброю і працювали, ймовірно, на місцеву аристократію [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 120]. Використання своєрідної символіки, що мало місце в добу середньовіччя, можливо було засобом виокремлення очільника війська або меншого підрозділу, під прапорами якого воювали дружинники. Можна висунути також гіпотезу, що в Луцьку був знайдений не лише досить давній варіант ударної зброї, але й зображення якогось місцевого родового князівського знака ще дохристиянської доби Київської княжої держави, тобто IX–X століть. Така версія підтримується тим, що подібний орнамент є на згадуваному кистені з с. Бужковичі Іваничівського району [Терський 2007, с. 115]. Цілком можливим історичним періодом потрапляння у річку Стир досліджуваного рогового кистеня можуть бути бойові зіткнення біля укріплень Луцька під час відомого, хоча і дискусійного, походу «на Ляхів» у 981 році великого князя Київського Володимира Святославовича [Літопис Руський, с. 49]. Як відомо, на той час ще панівною була язичницька релігія та відповідна символіка на військових атрибутах великого князя і його дружинників. Про цей же історичний період можуть свідчити і археологічні дослідження на древньому дитинці Луцька, які підтверджують, що саме наприкінці X століття тут горіли дерев’яні укріплення та будівлі [Терський 2007, с. 37]. Місцезнаходження описуваного предмета озброєння давньоруського часу біля укріплень міського дитинця – ще один доказ на користь висунутої гіпотези. У висновку слід зазначити, що більшість положень, викладених у цьому матеріалі, ще потребують наукового опрацювання для уточнення класифікації описуваного рогового кистеня доби Київської Русі, однак вважаємо, що введення в науковий обіг цієї унікальної знахідки з Луцька сприятиме більш повному дослідженню різновидів ударної зброї ближнього бою давньоруського періоду. Орнаметований кистень доби Київської Руси з Луцька 77 ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Баюк В. Археологічна локалізація давньої переправи міста. Старий Луцьк. Вип. XIII. Луцьк, 2017. С. 33. 2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. Київ: Наукова думка, 1992. 543 с. 3. Гречило А. Наш герб: українські символи від княжих часів до сьогодення. Київ, 2018. 133 c. 4. Кучинко М., Охріменко Г., Савицький В. Культура Волині та Волинського Полісся княжої доби. Луцьк, 2008. 328 с. 5. Кучинко М. З історії охорони пам’яток археології у Волинській області. Старий Луцьк. Випуск XIV. Луцьк, 2018. С.14. 6. Клейноди України. Під ред. Ю. Д. Прилюка. З історії державної і національної символіки. Київ: Абрис, 1991. 33 листівки. 7. Крисаченко В. С. Християнство на теренах України І–XI століття. Київ: Наукова думка, 2000. 486 с. 8. Літопис Руський. За Іпатіївським списком / Перекл. Л. Махновця. Київ, 1989. 590 с. 9. Окшотт Є. Археология оружия. Москва: Центрполиграф, 2004. 399 с. 10. Пастернак О. Пояснення тризуба, герба Великого Київського Князя Володимира Святого. Київ, 1991. 46 с. 11. Неизвестные памятники русской сфрагистики / Станюкович А. К., Авдеев А. Г. Москва, 2007. 189 с. 12. Смолій В., Шеремєтьєв О. 1000 років української печатки. Київ, 2013. 670 с. 13. Теодорович М. Город Владимиръ Волынской Губернии въ связи съ историей Волынской іерархии.Почаев,1893. 247 с. 14. Тихомиров М. Н. Древняя Русь. Москва: Наука, 1975. 43 с. 15. Терський C. Історія Луцька. Т. 1. Лучеськ X–XV ст. Львів: Вид­во НУ «Львівська політехніка», 2007. 250 с. 16. Терський С. Княже місто Володимир. Львів : Вид­во НУ «Львівська політехніка», 2010. 315 с. 78 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 КОВАЛЬСЬКІ ВИРОБИ ДАВНЬОЇ РУСІ Григорій Охріменко, Олександр Бабінчук У період Київської Русі активно розвивається залізоробне ремесло та ковальство. Свідченням цього є знахідки біля поселень та городищ залізної руди, криці, шлаку, сопел до горнів. У болотяній руді, яка трапляється в багатьох місцях, вміст заліза становить 18–40%. Із заліза виготовляли значну кількість знарядь праці, зброю тощо. Г. Вознесенська зауважує, що загалом асортимент давньоруських ковальських виробів становив близько 160 різних одиниць [Вознесенська 2005] (рис. 1 – рис. 13). Цікаву колекцію кованих виробів місцевих майстрів зібрали краєзнавці близько с. Кияж Рожищенського району на місці городища ХІ–ХІІІ ст. (рис. 13). На ці поржавілі предмети зазвичай мало звертають увагу пошуківці. Проте вони несуть значну інформацію про побут, господарство, рівень розвитку цього ремесла. Список таких виробів досить значний. Під час археологічних робіт найбільше знаходяться ножі різних розмірів та призначення – кухонні, столові для обробки дерева, як зброя тощо. Ці нібито прості вироби часто виготовлялися з трьох пластин – крайні з м’якшої сталі, твердіша в середині. В міру використання такий ніж сам заточувався. Вже в ті часи робилися ножиці двох типів – пружинні та шарнірні. На місці давніх поселень знаходяться інколи колінчаті ключі від дерев’яних замків­засувів. Варто зауважити, що з’явилися вони ще з середини І­го тис. до н. е. Кожен чоловік мав з собою, крім ножа, ще й кресало (подібні за формою до калачів, продовгувато­овальні або вкорочено­овальні, підчотирикутні. Такі форми існували від Х до ХІІІ ст. і далі) [Колчын 1959, с. 101; Соловйова 1952, с. 182–188]. Ковальські вироби Давньої Русі 79 У висячих замків циліндричної або кубічної форми з Т­подібним отвором ключі закінчувалися лопаточкою круглої або прямокутної форми з циліндричними прорізами. Подібні замки та ключі до них датуються Х–ХІІ ст. [Колчын 1959, с. 80]. Знаходяться замки циліндричні з отвором на дні. До них підходили ключі з загнутою під прямим кутом до стержня частиною. Такі замки та ключі використовувалися в різних регіонах Русі з ХІ ст. [Розенфельд 1963, с. 33, 36–37]. В містах Волині та Галичини давньоруського часу відомі були ключі від внутрішніх врізних замків. Вони нагадують сучасні поворотні ключі, а використовувалися до сундуків, дверей тощо [Археология Прикарпатья… 1990, с. 89–91]. Вироби з металу траплялися також в похованнях того часу – наприклад, бронзові пряжки (ліроподібні), залізні з прямокутною основою, з півкруглими рамками. У курганах знаходять ножі, кресала [Антонович 1901, с. 45; Мельник, 1901 с. 495, 532]. У с.Білів над р. Стублою в похованні виявлена голка, у Пересопниці – ключ [Мельник 1901, с. 530, 541]. Інколи в курганних насипах знаходиться зброя: К. Мельник одного разу знайшла сулицю [Мельник 1901, с. 517]. Зрідка з покійником клали наконечники списів, стріл. У насипах дружинників предмети озброєння виявляються часто. В одному з них, що розташовувався біля с. Мокре на Дубенщині був шолом з чотирьох залізних пластин з бронзовим позолоченим окуттям, а також наконечник списа, стріли і навіть ножиці [Jakimowicz 1933, s. 64–65]. У Пересопницьких курганах були сокира, шпора, бойові ножі та ін. [Мельник 1901, с. 492, 537, 540, 542]. У похованні біля с. Усичі Луцького району, в зрубі виявлене кресало, бойова сокира тощо [Кучинко, Лукянчук 1978, с. 347]. У кургані, дослідженому поблизу с. Зимне, знайшли фрагменти кольчуг [Cynkałowski 1961, s. 169; Археология Прикарпатья 1990, с. 157–158]. Поширеними знахідками є сокири князівського періоду (рис. 11 – рис. 13). Вони досить різноманітні за розмірами, формою. Ці універсальні знаряддя використовувалися в господарстві, на полюванні, як зброя близького бою. Ковалі того часу виявили велику майстерність у їх виготовленні. Перед походом на Дорогичин князь Данило Галицький повелів ковалям зробити для 80 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 воїнів особливо сталені сокири, які б могли пробивати броню хрестоносців. Колекція залізних виробів з городища Кияж є чималою. До її складу входять рідкісні екземпляри зброї, знаряддя праці. Це один із найкращих комплектів виробів з одного пункту (городища). Крім того, металеві предмети реставровані від іржі. У Волинському краєзнавчому музеї зберігаються залізні вироби зі ще одного городища – давньоруського міста Перемиля на Горохівщині. Вони розкопані О. Ратичем та іншими дослідниками в післявоєнний період. Колекцію різноманітних зразків ковальської майстерності врятував досвідчений реставратор­самоук Олександр Бабінчук із с. Голишів Луцького району. Ці артефакти він зібрав над р.Чорногузка, зокрема в урочищі Бандурка, на місці значного давньоруського поселення, у якому працював коваль (або й ковалі) і там, де була кузня, лишилися їхні знаряддя праці. Кричники та ковалі користувалися великою пошаною в той час як рідкісні умільці. Важливим джерелом для вивчення давнього ковальства Волині є городище «Вал» поблизу с. Городище Друге Луцького району (розкопки М. Кучинка). Серед колекції залізних виробів лише ножів тут знайдено 79 екземплярів. Більші з них довжиною 15 см, ключі колінчатого типу, від циліндричних висячих замків, залізна скоба, кресала калачикоподібної форми (8х3 см) та овальної, підківки до чобіт [Кучинко 1996, с. 139–140]. М. Кучинко наводить думку М. Кучери, що підківки часто траплялися в дружинному середовищі, тобто згадане укріплення («Вал») могло бути місцем перебування воїнів. Знайдені тут і пряжки різних конфігурацій. Цікавими є розкопані фібули, що нагадують формою розімкнуте кільце. Такі вироби відомі з Прибалтики, Києва, Новгорода, а датуються за М. Сєдовим Х ст. (посилання на Сєдов, 1981, с.84). Часто знаходять цвяхи, обручі, дужки для відер [Кучинко 1996, с. 141]. Із городища походить чимало сокир, наконечників, стріл різних типів, сулиць, списів, шпор, деталей кінської упряжі, окуття лопат, коси, серпи та ін. [Кучинко 1996, рис. 56 – рис. 61]. Ще одну цінну колекцію залізних виробів зібрав Олександр Сарновський з околиць невеликого городища близько с. Буяни Ковальські вироби Давньої Русі 81 Луцького району. В ній є ножі, різні типи наконечників стріл, ключів тощо. Розлогий опис розвитку чорної металургії та металообробки подає М. Кучинко [Кучинко 2009, с. 177–193]. Ці ремесла засвідчені знахідками шлаків болотяної руди, криці, трубок сопел. Останні виявлені, зокрема, в Дорогичині, Жидичині, Пересопниці, Гораймівці. Їх довжина 8–12 см. Залізоплавильні горни відкрито в Пересопниці на Рівненщині, с. Ромош на Львівщині, c. Перемиль у Волинській області та ін. місцях. Розкопаний В. Терським­ Шеломенцевим у Пересопниці горн (округлої форми мав розміри 2х2,5 м, а висоту – 0,6 м) з куполоподібним верхом. В ньому знаходилося 50 кг шлаку [Кучинко 2009, с. 177–179]. Перелік виробів із заліза того періоду складає більше 70 найменувань. Вони поділені дослідниками на шість основних груп: знаряддя праці, ремісничі інструменти, зброя, побутовий інвентар, деталі одягу, предмети військового спорядження, сільськогосподарські вироби [Кучинко 2009, с. 180]. Обсяги виробництва ковальської продукції були досить великі. На городищі в Дорогобужі їх виявлено 1500 предметів, на городищі біля Шепетівки – кілька тисяч [Кучинко 2009, с. 187]. М. Кучинко відзначає, що «навіть побіжний огляд виробів з чорних металів свідчить про високий рівень розвитку ковальського ремесла» на Волині за княжої доби [Кучинко 2009, с. 187, с. 193]. Нижче по течії Чорногузки від сучасного розташування села Голишів, на орному полі трапляються металеві предмети та кераміка. Колись на тому місці жили люди. Стояли, окрім жилих будівель, господарські споруди. Віддалік була кузня. На її місці виорюються інструменти та шматки заліза (рис. 3– рис. 4). З інструментів знайдено два молотки, зубило та металевий циркуль. На місці господарчих будівель багато кованих цвяхів, різних скоб, кілець, залишки ланцюга. На місці жител зібрано хрестики, намистини, персні та прясла. По усій території поля трапляються кресала різноманітних форм. Також знайдено дві дримби (дримба (варган) – язичково­щипковий музичний інструмент. (Детальніше у статті О. Пашковського «Дримби XIII – початку XVII ст. за археологічними знахідками» [Пашковський 2012, с. 248–253]). 82 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Саме на місці жител часто можна знайти ключі та замки, пряжки та фібули­сюльгами. Більшість предметів виготовлена з кричного заліза хорошої якості,тому мають добрий стан збереження. Це дозволяє якісно реставрувати та консервувати ці предмети. Деякі залізні предмети прикрашені всічкою кольорових металів. Дуже велика різноманітність форм та розмірів наконечників стріл до лука – серед них як бойові, так і мисливські. Крім того, знайдено кілька рибальських залізних гачків та остроги – для полювання на рибу. Цікаві наконечники стріл для лову риби: втульчаті, одношипні з витою шийкою для збільшення міцності. На березі біля р. Чорногузки знайдено кілька сокир того періоду, а на ділянці можливого розташування кузні – багато відламаних лез сокир (зберігалися, ймовірно, як якісна вуглецева сировина для майбутніх виробів). Більшість залізних предметів реставрувалася методом вуглецевого відтворення. Прогріванням предметів у камері з деревним вугіллям при температурі до 850 градусів, частина окислів заліза відновлюються до первинного стану. Щоб в подальшому запобігти руйнуванню, предмети просочують розчином таніну та покривають мікровоском. Отже, могутня держава Київська Русь досягла значних успіхів в економіці, матеріальній та духовній культурі. Цей поступ забезпечувався завдяки високому розвитку ремесел, зокрема ковальства. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Антонович В. Б. Археологическая карта Волынской губернии. Труды ХІ Археологического съезда. Москва, 1901. С. 1–133. 2. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (раннеславянский и древнерусский периоды) / В. В. Аулих и др. Киев: Наукова думка, 1990. 190 с. 3. Вознесенська Г. О. Залізоробне ремесло епохи Київської Русі. Енциклопедія історії України. Київ: Наукова думка, 2005. Т. 3. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Zalizorobne_remeslo Ковальські вироби Давньої Русі 83 4. Колчын Б. А. Железообрабатывающее ремесло Новгорода Великого. Материалы и исследования по археологии. 1959. № 65. С. 7–120. 5. Кучинко М. М. Давньоруське городище Вал в Надстирʼї. Луцьк: Вежа, 1996. 208 с. 6. Кучинко М. Історія населення Західної Волині, Холмщини та Підляшшя в Х–ХІV ст. Луцьк: Волинська обл. друкарня, 2009. 528 с. 7. Кучинко М. М., Лукянчук Ю. А., Матиюк Н. Н., Сташук В. А. Охранные работы в Луцке и его окрестностях. Археологические открытия 1977. Москва, 1978. C. 347. 8. Мельник Е. Н. Раскопки в земле лучан, произведенные в 1897 и 1898 гг. Труды ХІ Археологического съезда. Москва, 1901. С. 481– 576. 9. Пашковський О. Дримби XIII – початку XVII ст. за археологічними знахідками. Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб. наук. ст. 2012. Вип. 21. Ч. 2. С. 248–253. 10. Соловйова Г. Ф. Засувний замок древньоруського житла. Археологія. 1952. Т. 7. С. 182–188. 11. Jakimowicz R. Szłak wyprawy kijewskiej Bolesława Chrobrego w świetle archeologii. Rocznik Wołyński. T. 2. Równo, 1933. S. 3–96. 12. Cynkałowski A. Materiały do pradzieów Wołynia i Polesia Wołyńskiego. Warszawa, 1961. 256 s. 84 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Рис. 1. Зразки металевих виробів періоду Давньої Русі Ковальські вироби Давньої Русі Рис. 2. Зразки металевих виробів періоду Давньої Русі 85 86 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Рис. 3. Зразки давньоруських ковальських виробів з околиць Луцька (фото Г. Охріменка, реставрація О. Бабінчука) Ковальські вироби Давньої Русі Рис. 4. Наконечники стріл давньоруського часу з околиць Луцька (фото Г. Охріменка, реставрація О. Бабінчука) 87 88 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Рис. 5. Наконечники стріл давньоруського часу з Волинської обл. Рис. 6. Наконечники стріл та дротик давньоруського часу з Волинської обл. Ковальські вироби Давньої Русі Рис. 7. Наконечники списів та рогатина з Волинської обл. (фото М. Вавринчука) Рис. 8. Наконечники стріл давньоруського часу з околиць Луцька (фото В. Савицького) 89 90 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Рис. 9. Наконечники стріл давньоруського часу з Волинської обл. (фото В. Савицького) Рис. 10. Наконечники стріл скіфського та давньоруського часів. Фонди Волинського краєзнавчого музею (фото Г. Охріменка) Ковальські вироби Давньої Русі 91 Рис. 11. Сокира давньоруського часу з Волинської обл. (фото Г. Охріменка) Рис. 12. Сокира давньоруського часу з Луцького району Волинської обл. (фото Г. Охріменка) 92 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Рис. 13. Сокира давньоруського часу з околиць с. Кияж Луцького району Волинської обл. (фото М. Вавринчука) Гончарство Давньої Русі на теренах Волині та Полісся 93 ГОНЧАРСТВО ДАВНЬОЇ РУСІ НА ТЕРЕНАХ ВОЛИНІ ТА ПОЛІССЯ Григорій Охріменко Н а кожному поселенні середньовіччя (та й інших періодів) найбільше знаходимо уламків посуду. На нього мало звертається уваги, а даремно. На цих черепках може бути цікавий орнамент – ряди ліній, хвильок, відтисків та ін. Вони світлого, сірого, темного кольорів. За формою вінець – верху посудини – визначається час виготовлення виробу, а отже і самого поселення чи міста. Цю просту премудрість нам – студентам Луцького педінституту імені Лесі Українки – пояснював київський археолог Михайло Кучера під час археологічної практики на Гнідаві біля м. Луцька; він же вивчав та докладно описав городище біля с. Затурці Локачинського р­ну Волинської обл., Змійові вали на південь від Києва тощо. За площею «розсипів» черепків можна отримати уявлення про розміри пам’ятки та особливості розвитку поселення. Так, під час археологічних розвідок біля с. Жидичин Луцького р­ну з’ясувалося, що кераміка ХІ ст. займала невелику площу, більшу – у ХІІ ст., а найбільшу у ХІІІ ст. Майже скрізь місця проживання людей у ХІІІ ст. відзначаються великою кількістю фрагментів посуду та розташуванням поселень понад річкою чи озером, що означає приріст населення в той час. Між р. Вижівка та смт Стара Вижва розміщувалося чимале селище періоду Київської Русі. Також відоме давньоруське поселення в с. Яревище цього ж району (розвідки Л. Лестовничої та Г. Охріменка у 90­х рр. ХХ ст.). Гончарне ремесло в ті часи успішно розвивалося. Гончарі часто були спадковими – з діда­прадіда. Центри тодішнього і пізні- 94 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 шого гончарства продовжували функціонувати інколи протягом віків – до ХХ ст., як, до прикладу, в с. Дубечно Старовижівського р­ну, Жидичині, Кульчині Ківерцівського р­ну. Для виготовлення посуду використовувалися різні ґатунки глини – звичайна, коалінова, залізиста. Найбільше використовувалася перша. Масовим різновидом посуду були горщики (іл. 28; іл. 30). Їх висота різна – від 10 до 25 см, інколи більше (до 93 см). Донна частини посудин робилася вужча, верхня – ширша. М. Кучинко зазначає, що «істотні зміни країв вінець слугують показником часу існування горщиків, їх хронологічним індикатором. Вони ж демонструють, як упродовж віків волинські гончарі удосконалювали майстерність при виготовленні різних видів посуду» [Кучинко 2009, с. 222]. Зазначимо, що міський, і сільський керамічний посуд був подібним, особливою вишуканістю виробництва не вирізнявся. Натомість високий естетичний смак предки розкривали в прикрасах, вишуканому одязі та ін. Варто зазначити, що на величезних просторах Київської Русі кераміка досить подібна. Навіть тогочасні вироби Західної Польщі, Болгарії та інших слов’янських країн мають спільні риси. Цікаво, що білоглиняні горщики здебільшого позбавлені декору. Виявлено і горщики малих розмірів 5–8 см висоти, наприклад, у житлі художника та золотаря у Києві (розкопки Каргера, 1940 р.) В них зберігалися фарби різного кольору [Гупало 1982, с. 57]. Деякі горщики мали накривки і для цього робився рівчачок зверху на внутрішньому боці посудин (іл. 31). Для зберігання зерна, борошна, крупи або інших потреб виготовлялися досить великі керамічні вироби – корчаги. Крім горщиків різних типів, використовувалися інші види посуду: глечики, кухлі, миски, чаші, сковорідки, проте їх виявляють мало. Так само, як і амфори, імпортовані переважно з Причорномор’я. Їх знаходять здебільшого на городищах і в містах (Луцьк, Володимир, Дорогобуж, Галич, Перемиль). В амфорах перевозилися вина, олія. Глечики та амфори місцевого виробництва мали по дві ручки (іл. 29). На невисоких, невеликих кухлях по одній ручці. Окремі керамічні вироби вирізняються старанністю виконання орнаменту, можливо, символізмом. Такою є, зокрема, на- Гончарство Давньої Русі на теренах Волині та Полісся 95 кривка з городища Вал поблизу с. Городище Друге Луцького р­ну, досліджуване експедицією під керівництвом М. Кучинка [Кучінко 1996, с. 178, рис. 69: 6]. По краях вона прикрашена навскісними лініями, овальними ямками, а в центрі малого круга – хрестиком, виконаним відтисками (іл. 32 – іл. 33). Крім того, цінним археологічним матеріалом для вивчення гончарства на городищі Вал є таврований посуд. М. Кучинко відзначає оригінальність та різноманітність клейм на денцях посудин з пам’ятки [Кучінко 1996, с. 178, рис. 69: 7–21]. На думку дослідника, виявлені на денцях багатьох горщиків різноманітні клейма вказують на те, що гончарство тут було спеціалізованою галуззю. В науці утвердився погляд на гончарські клейма, як на знаки майстрів. Підтвердженням цього є і три гончарні майстерні, відкриті на городищі, в яких працювали гончарі­фахівці. Нанесені на тридцяти чотирьох денцях горщиків клейма можуть свідчити про існування тут вотчинного укріпленого поселення. У ході розкопок було з’ясовано особливості виготовлення кераміки: сформований та оздоблений посуд після просушування випалювали у великих гончарних горнах. Окремі з них були одноярусними, інші – двоярусними та складалися з двох камер – нижньої опалювальної та верхньої, де знаходився посуд. Між ярусами робилися отвори­продухи. Звертається увага що в майстерні № 1 на досліджуваному городищі було аж три горни. Складніші горни з’явилися в ХІ столітті. Кружальний посуд («точони на колє», як пишуть польські археологи) з’являється приблизно з Х ст. У ІХ ст. він ліпився, підправлявся на ручному крузі. Перед тим начиння виготовляли ліпним способом. Посуду невеликих розмірів вироблялося мало. У комплексі споруди № 1а знайдена мисочка або «сільничка» з майже вертикальними стінками, виступаючим дном, двома рядами відтисків «квасолинками» [Кучінко 1996, с. 107, рис. 35: 5]; подібною є ще одна посудинка з делікатним, оригінальним орнаментом у вигляді валика з відтисками (подоба ланцюжка), та трьома лініями біля денця [Кучінко 1996, с. 108, рис. 36: 9]. Висота стінок близько 8 см, діаметр – 12 см [Кучінко 1996, с. 156]. Своєрідними і рідкісними є сковорідки. Приблизна висота їх 3–5 см, діаметр – 20 см. 96 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 М. Кучинко накривки до горщиків з городища Вал розподіляє на: 1) напівсферичні, 2) плоскоциліндричні з «гудзиком» зверху. Одну з них він описує більш докладно: масивна, білоглиняна, діаметр 18 см, висота вертикальних бортиків – 4 см. Зверху вона розкішно орнаментована заглибленими вертикальними насічками по колу, концентричними кругами, наколами, а в центрі, в колі насічок зображений хрест [Кучінко 1996, с. 156–157]. Загалом накривки до посуду стають відомі з Х ст. Показові серії реставрованих горщиків зберігаються в музеї м. Володимира (рис. 1), у Волинському краєзнавчому музеї (іл. 30), у фондах Любомльського історико­краєзнавчого музею. Серед них вирізняються невеликі амфори з вузькими горлами та великими сплощеними ручками. Як відомо, давньоруська кераміка умовно поділяється на столову та кухонну. М. Кучинко докладно описує послідовність виготовлення давньоруського керамічного посуду: 1) підготовка глини; 2) формування виробу; 3) орнаментація; 4) випалювання. Декор виробів складався «з геометричних елементів у вигляді косих і прямих смуг, хвилястих, зигзагоподібних і спіральних ліній [Кучінко 1996, с. 188]. Згадувані вище мисочки відносять теж до столового посуду. Серед них трапляються екземпляри з отворами на денці для відціджування сиру [Археология Прикарпатья 1990, с. 161]. Отже, керамічні вироби княжої доби є масовим археологічним матеріалом та важливим для датування пам’яток, вивчення специфіки господарства, побуту, культури. Крім того, форми керамічних виробів, кольори, різноманітний декор (іл. 29 – іл. 34) можуть бути цікавим об’єктом мистецтвознавчих досліджень. Клейма на горщиках дають можливість поповнити колекцію цих знаків­симолів. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья: раннеславянский и древнерусский периоды. Киев: Наук. думка, 1990. 187 с. 2. Гупало К. Н. Подол в древнем Киеве. Киев: Наукова думка, 1982. 128 с. Гончарство Давньої Русі на теренах Волині та Полісся 97 3. Кучинко М. Історія населення Західної Волині, Холмщини та Підляшшя в Х–ХІV століттях. Луцьк, Волинська обласна друкарня, 2009. 528 с. 4. Кучінко М. М. Давньоруське городище Вал в Надстирʼї. Луцьк: Вид­во ВДУ «Вежа», 1996. 208 с. 1 2 Рис. 1. Давньоруські горщики з Володимира 98 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 ГОНЧАРСЬКІ КЛЕЙМА НА ПОСУДІ ІЗ ЗАХІДНОЇ ВОЛИНІ Григорій Охріменко, Світлана Локайчук З нахідки рельєфних знаків на денцях гончарних посудин, які трапляються повсюдно на слов’янських землях, неодноразово привертали увагу дослідників. Це опуклі відбитки зображення, вирізаного на дерев’яній підставці гончарного кола (рис. 1 – рис. 4). Для позначення такого малюнка­емблеми використовуються терміни клеймо або тавро (з монг. tuira – мусульманська печатка, розпізнавальний знак). Вважається, що вони характерні для ранньої стадії використання ручного гончарного круга легкого типу [Рыбаков 1948, с. 169–171]. Усі досліджувані клейма з прикарпатських і частково волинських пам’яток нанесені на денця, діаметр яких є найбільш поширеним на досліджених пам’ятках (Звенигород – 90–120 мм, Судова Вишня –70–100мм, Галич – 90–110 мм, Пліснеськ – 90–110 мм, Белз – 80–110 мм) [Гупало 1995, с. 235]. Загалом діаметр денець показує, що тавра ставилися на невеликих посудинах, якими були столові і кухонні горщики, а також миски, що використовувалися одночасно і як накривки до відповідних горщиків. Чому клейма ставили переважно на столовому начинні і рисунки знаків тотожні на такій величезній території? Щодо семантики, статусу, хронології клейм висувалися різні гіпотези, які на сьогодні і не спростовані повністю, і не доведені, тобто перебувають на рівні більш­менш обґрунтованих припущень. Систематизації клейм Прикарпаття і Західної Волині присвячена спеціальна робота В. Гупало «Гончарные клейма Прикарпатья и Западной Волыни (опыт систематизации)» [Гупало 1985], Гончарські клейма на посуді із Західної Волині 99 проте нові дослідження засвідчують, що питання про знаки на посуді залишається актуальним. Так, на території Волині виявлено значну кількість денець з клеймами найрізноманітнішої форми (рис. 1), починаючи від простих – коло, хрест, квадрат – і закінчуючи складними: зірка, свастика, тризуб, основу яких часто становило коло [Кучинко 2002, с. 106]. В. Гупало, класифікуючи гончарські клейма з різних територій, поділяє їх на три категорії: 1) знаки­символи; 2) знаки Рюриковичів (на території Румунії, Болгарії – знаки руни); 3) літери [Гупало 1995, с. 234]. Знаки­символи, які становлять переважну більшість гончарських клейм, репрезентують групи: 1) хрестоподібні, 2) квадратні, 3) округлі, 4) з прямокутних відрізків. Найбільше відомо гончарських клейм у вигляді одного, двох і трьох концентричних кіл, хрестів і кіл з хрестами в центрі [Населення Прикарпаття 1976, c. 194]. Одинарні або концентричні кола, вписані в коло хрест, розетка і коло з променями є символами Сонця, відповідно до язичницького світосприймання. Серед денець із таврами з літописного Дорогобужа також кількісно вирізняється група клейм та варіантів зображень, що в основі має коло, зокрема такі: 1) коло, часто в поєднанні з діаметром, радіусами, променями та іншими елементами; 2) коло чи концентричні кола із різною кількістю радіусів та діаметрів (так зване коло зі спицями – автори); 3) коло із зовнішніми елементами; 4) коло з прямокутником та іншими складними зображеннями в ньому [Прищепа, Нікольченко 1996, c. 59, рис. 84]. Досліджуючи колекцію клейм із Дорогобужа, Б. Прищепа та Ю. Нікольченко зазначають, що кількісно переважають тавра типу солярних знаків – 70 клейм (із 78 чітких рисунків), на яких вирізняється 41 варіант зображень. Основні елементи цієї категорії знаків – свастика, хрест, п’ятикутна зірка, коло, квадрат [Прищепа, Нікольченко 1996, c. 59]. Різні хрести і подібні до них знаки зображали шляхом перетину двох прямих ліній. Крім простих, трапляються хрести з розширеними кінцями, свастики [Кучинко 2002, с. 106]. Рівнораменний хрест, хрест­свастика – також солярні символи, проте фіксуються вони значно рідше. Мальтійський хрест і хрест з роз- 100 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 ширеними кінцями Б. Рибаков визначав як квітку [Рыбаков 1987, с. 575]. Поряд із цим є і більш реалістичні зображення квіток у поєднанні з колом. Ще одну групу складають тавра у вигляді прямокутників, розділених перехресними лініями, а також ті, що містять в основі свого рисунка квадрат, ромб – відомі символи Землі. Майже усі ці знаки супроводжуються солярними символами у вигляді кола або хреста. Квадрат із вписаним хрестом – знак родючості, а якщо доповнений між кінцями рамен крапками – знак поля або засіяної ниви [Рыбаков 1987, с. 555]. Клейма із зображенням квадрата з діагоналями та серединними перпендикулярами використовувалися і пізніше, після монголо­татарської навали. У Дорогобужі, в одній із споруд, що датується другою половиною XIV – першою половиною ХV ст., зібрані кухонні горщики низької якості, у яких на денцях трапляються такі клейма [Прищепа, Нікольченко 1996, c. 59]. Знахідка оригінального клейма у вигляді двох ціпів з перехрещеними руків’ями із Судової Вишні свідчить про аграрний компонент у символіці гончарських знаків. Виділення символів сонця і землі дає підстави В. Гупало вважати, що всі відомі на сьогодні клейма як на території Прикарпаття і Волині, так і в інших регіонах пов’язані з солярно­аграрною символікою (Гупало, 1995, с. 234). Клейма у вигляді знаків власності Рюриковичів – дво­ і тризубців (Звенигород на Білці, Перемишль, Пліснеськ, Львів) – належать до рідкісних. Хронологічний діапазон клейм – «князівських знаків» широкий: Х – середина ХІІІ ст. Такі тавра свідчать, що у містах, в яких вони виявлені, існували князівські вотчинні майстерні [Населення Прикарпаття 1976, c. 194]. Цікаве клеймо із зображенням «князівського знака» знайдено в Дорогобужі в заповненні житла, що датується XII – першою половиною XIII ст. Це вписаний в коло і обмежений двома дугами двозубий дзвоноподібний знак, який завершується плавно відігнутими дугами, а до перекладини знизу примикає вертикальний штих­відрог. У Києві на Подолі в будівлі XII ст., де зберігалася керамічна продукція, трапилася серія таких двозубів. За схемою Гончарські клейма на посуді із Західної Волині 101 вони близькі до родового знаку Мстислава Володимировича [Прищепа, Нікольченко 1996, c. 59]. Щодо інтерпретації князівських знаків, дослідники зазвичай одностайні – знаки Рюриковичів (триденс і двозубець) визначають характер взаємин князя і його власного майстра. В. Гупало пропонує іншу гіпотезу, зокрема звертає увагу на знахідки гончарських клейм у вигляді двозубця і триденса з поєднанні з солярним колом, що не характерне для князівських знаків. Зв’язок триденса і двозубця з солярним символом видається невипадковим. Із солярним культом у багатьох народів, у тому числі і у слов’ян, пов’язаний образ коня, який є символом сонця. Художній образ коней переродився в сарматську епоху в тамгу, в основі якої лежали двозубець [Соломоник 1981, с. 21–25; Драчук 1975] і триденс. Таким чином, найпростіші рельєфні зображення триденса і двозубця на денцях гончарних горщиків поряд з клеймами, що вміщають солярні знаки і знаки родючості, очевидно, безпосередньо пов’язані з солярно­аграрною семантикою. Окремими клеймами були знаки у вигляді кириличних букв: Ж «живіте», В «віди», Д «добро», юс малий (с. Коршів на Волині) та букв И (іжеі) і Н (нашь) (Звенигород). На денці з Пліснеська знак, що трактується як тризуб (знак Рюриковичів) більше нагадує лігатуру шта (поєднання двох літер, які читаються згори вниз – Ш і Т). Дослідники звертають увагу на разючу одноманітність конфігурації гончарських клейм на значній території. Так, із 49 варіантів дорогобузьких клейм 28 мають аналогії серед матеріалів з пам’яток Південно­Західної Русі, серед них 20 різновидів клейм подібні до знаків з Києва (рис. 4) та інших пам’яток Середнього Подніпров’я. Для 21 варіанта дорогобузьких зоб­ражень аналогій поки що не виявлено [Прищепа, Нікольченко 1996, c. 61]. Ймовірно, це є наслідком єдності слов’янської культури, яка відображає тотожний світогляд слов’янського світу. Однотипність клейм на слов’янських землях (рис. 1 – рис. 4) І. Тухтіна пояснює тим, що це викликано зв’язком гончарів з вогняною стихією виробництва [Тухтина 1960, с. 155]. Гончарські клейма на Русі з’являються ще наприкінці IX ст. [Комша 1961, с. 454]. Значне поширення вони мали в Х–ХІІ ст. Вже в 102 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 ХШ ст. кількість їх зменшується, а до XIV ст. належать лише поодинокі знахідки. Думку М. Кучери стосовно того, що прості клейма у вигляді одного хреста, кола і квадрата належать до ХІ ст., а складні, з розвинутим рисунком – до XI–XІІІ ст. [Кучера 1960, с. 118–123], що може бути доказом поступового ускладнення рисунків клейм, а отже і спадкоємності гончарів, спростовують дослідники. Так, В. Гупало у статті «До питання про функціональне призначення гончарських клейм» звертає увагу на те, що аналізом клейм із Звенигорода (168 од.), Пліснеська (153 од.), Галича (63 од.), Судової Вишні (45 од.), Львова (57 од.), Белза (52 од.) не зафіксовано ускладнення рисунка клейм, яке мало би свідчити про успадкування знаків [Гупало 1995, c. 233–238]. Аналогічні обставини спостерігалися і під час розкопок у Києві, де зібрано понад 400 клейм [Шовкопляс 1964, с. 56–73; Толочко 1981, с. 295]. Клейма тотожних обрисів трапляються в різних стратиграфічних шарах. У Звенигороді, наприклад, знаки у вигляді кола, кола зі спицями, хреста в колі виявлені в комплексах XI і ХІІ ст. [Гупало 1995, с. 234]. Серед дорогобузьких клейм другої половини X–XI ст. відомі як прості зображення, так і досить складні. Зокрема, шість клейм із зображенням двох концентричних кіл мають різні розміри. З них одне трапилося в шарі XI ст., інші – в шарах XII – першої половини XIII ст. [Прищепа, Нікольченко 1996, c. 59, рис. 56, 8]. Привертає увагу факт, що майже на всіх об’єктах відсоток виробничих клейм на денцях посуду дуже малий – в межах 1–2% [Гупало 1995, с. 234] або 3–5% [Населення Прикарпаття 1976, c. 194]. Переважна більшість посудин, рівноцінних за якістю, залишалася без міток. Приписуючи клеймам магічну властивість оберегів, покликаних сприяти майстрам у виготовленні і збуті продукції, П. Толочко допускає, що знаком могли мітити лише один (перший) горщик із кожної партії посудин, для наступної гончар «винаходив» новий знак [Толочко 1981, с. 298]. В. Гупало зауважує, що тавровані посудини в плані техніки виготовлення дуже якісні вироби, з дбайливо оформленим тонким дном (товщина денець такого посуду із Звенигорода – 6–8 мм, Судової Вишні – 6–8 мм, Галича – 5–6 мм, Пліснеська – 5–6 мм, Белза – 5–6 мм). Кожен майстер виготовляв звичайні горщики і посуд Гончарські клейма на посуді із Західної Волині 103 із клеймами, маючи для цього кілька підставок для гончарного круга, і звідси тавровані вироби, такі нечисленні на загальному фоні гончарної продукції. А оскільки здебільшого це було начиння для приготування і вживання їжі, то є підстави припускати, що використовувалося воно в господарстві зазвичай по святах для ритуальної трапези [Гупало 1995, с. 236]. Згідно з цим випуск таврованого начиння (горщики, миски, накривки) приурочували, мабуть, до відповідних свят. Ймовірно, у символіці рисунків гончарських клейм відобразилися значення і роль основних священнодійних сил язичницького (і християнського світу), які неодмінно були присутніми або малися на увазі під час кожного святкування. Отже, в археологічній науці існують різні погляди на призначення клейм. Одні дослідники вважають, що клейма мають сакральну семантику: магічні символи­обереги, призначені захищати продукцію майстра [Толочко 1981, с. 295, 298], знаки майстрів, пов’язані з вогняною стихією виробництва [15, с. 155]; з язичницькими солярно­аграрними символами [Гупало 1995, с. 237]. В інших працях інтерпретація клейм ґрунтується на прагматиці, зокрема, Б. Рибаков уважав їх знаками гончарів [Рыбаков 1948, с. 363–367], Р. Розенфельд – знаками замовників [Розенфельд 1963, с. 121–130]. Що ж до клейм у вигляді дво­ і тризубів, то їх пов’язують з вотчинним ремеслом і відносять до знаків Рюриковичів – показників юридичної залежності гончарів від князя [Рыбаков 1940, с. 227– 257]. На сьогодні гіпотеза Б. Рибакова про те, що тавра відображають взаємовідносини князя і його майстра, продовжує залишатися найбільш аргументованою. Значна кількість таврованого посуду є підтвердженням існування на досліджуваній території спеціальних майстерень, які працювали на ринок. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Гупало В. Д. Гончарные клейма Прикарпатья и Западной Волыни (опыт систематизации). Советская археология. № 4. 1985. С. 236–242. 2. Гупало В. Д. До питання про функціональне призначення гончарних клейм. Матеріали і дослідження з археології Прикар- 104 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. 13. 14. 15. 16. паття і Волині. Вип. 6. Львів: Ін­тут українознав. ім. Крип’якевича, 1995. С. 233–238. Драчук В. С. Системы знаков Северного Причерноморья. Киев, 1975. 176 с. Комша А. Г. О значении гончарных клейм раннефеодальной эпохи. Daсіа. № 5. Bucureşti, 1961. C. 449–461. Кучера М. П. Гончарные клейма из раскопок древнего Плисненска. Краткие сообщения Института археологии. Вып. 10. 1960. С. 118–123. Кучинко М. М. Волинська земля Х – середини ХІV ст.: археологія та історія. навч. посібн. Луцьк: РВВ «Вежа», 2002. 314 с. Населення Прикарпаття і Волині за доби розкладу первіснообщинного ладу та в давньоруський час / відп. ред.. О. П. Черниш. Київ: Наук. думка, 1976. 223 с. Прищепа Б. А., Нікольченко Ю. М. Літописний Дорогобуж в період Київської Русі: до історії населення Західної Волині в Х–ХІІІ століттях. Рівне: Держ. ред.­видавн. підприємство, 1996. 248 с. Рыбаков Б. А. Ремесло Древней Руси. Москва: Изд­во АН СССР, 1948. 792 с. Рыбаков Б. А. Знаки собственности в княжеском хозяйстве Киевской Руси Х–ХІІ вв. Советская археология. № 6. 1940. С. 227–257. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. Москва: Наука, 1987. 784 с. Розенфельд Р. П. К вопросу о гончарних клеймах. Советская археология. № 2. 1963. С. 121–130. Соломоник Э. И. Сарматские знаки Северного Причерноморья. Киев, 1959. 180 с. Толочко П. П. Гончарное дело. Новое в археологии Киева. Киев: Наук. думка, 1981. С. 293–301. Тухтина И. В. Средневековые славянские гончарные клейма. Труды Государственного исторического музея. Вып. 37. Мос­ ква,1960. С. 148–155. Шовкопляс Г. М. Знаки на давньоруському посуді з Києва. Археологія. 1964. Т. 17. С. 56–73. Гончарські клейма на посуді із Західної Волині 1 2 3 7 8 11 12 15 19 23 16 4 5 9 6 10 13 17 14 18 22 21 20 24 105 25 26 Рис. 1. Гончарські клейма: 1–3 – Володимир­Волинський; 4, 8 – Перемиль; 5 – Дорогичин (Білорусь); 6 – Луцьк; 7, 11–13 – Коршів; 9, 22–26 – Городище ІІ; 10 – Холм; 15–21 – Звенигород (За О. Ратичем, М. Кучинком) 106 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 4 3 5 7 8 6 9 Рис. 2. Гончарські клейма з Колодяжинського городища (Житомирщина) Гончарські клейма на посуді із Західної Волині 107 a b c d e f g h i j k l ł m n o p r s t u w v x y z ż Рис. 3. Зразки гончарських клейм з території Польщі 108 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Рис. 4. Типи клейм на кухонних горщиках ХІІ–ХІІІ ст. з Подолу в Києві (за публікацією «Новое в археологи Киева», 1981) Майстерні золотарів Київської Русі 109 МАЙСТЕРНІ ЗОЛОТАРІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Григорій Охріменко, Олександр Бабінчук, Богдан Чайковський М айстерні давньоруських золотарів виявлено на території Києва, Луцька, Колодяжина, Пересопниці, Галича, Звенигорода, Львова, Володимира та інших міст (рис. 1). У них знайдено знаряддя праці, відходи виробництва, заготовки, готові вироби та скарби коштовних речей тодішніх майстрів. У 1938 р. М. Каргер проводив розкопки майстерні ремісника в Києві (городище князя Ярослава). За словами дослідника ця землянка за кількістю та збереженістю навіть значенням є унікальною. Житло згоріло 1240 р. під час облоги міста. Розміри об’єкта невеликі – близько 15 м2, печі 1,5х1,17 м. У печі були обпалені кістки птахів, тварин, хліба [Каргер 1945, c. 5–71]. Під столом знаходилася корчага, висотою 0,95 м з обгорілим зерном пшениці. Інша кераміка, здебільшого горщики середніх розмірів прикрашені лінійним, хвилястим декором, а також полив’яний глечик з вузьким горлом (зі світло­жовтою поливою). В одному з горщиків збереглися залишки пшоняної каші [Каргер 1945, c. 8–9]. Був тут і «двох’ярусний» світильник, дерев’яні ложки, миски, рештки кадушки з мукою, три трубчастих замки, ключі, 4 прясла, мідна блешня. Серед художніх виробів виявлено скляні браслети, мідна пряжка, два мідні хрести­енколпіони, хрестик, лита лампада з рельєфним зображенням чотирьох фігур, срібна лунниця із зображенням двох птахів з пишними хвостами. Колекція деревообробних інструментів складалася зі свердла, сокири, скобеля, ложкоріза. В одному з кутів житла розміщувалося чотирнадцять горщечків, мисочки із залишками різних фарб, також мушлі уніо 110 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 (unio) з рештками фарби [Каргер 1945, c. 10–11]. На основі згаданих знахідок зроблено висновок, що в майстерні працював іконописець, який сам і підготовляв дерев’яні дошки для ікон. Крім того, здібності цього майстра цим не вичерпувалися. Біля печі знайдено близько 600 г уламків бурштину, а серед них заготовки хрестиків, намистин – все це містилося в полив’яному глечику. Поряд знаходився мідний ківшик, можливо, для розігрівання бурштину, а також кремінці – якими, не виключено, проводилась обробка сировини. Металеві прикраси, булава, підвіски, лампадка могли потрапити «на всі руки майстрові», щоб він їх полагодив [Каргер 1945, c. 12–15]. Імовірну майстерню давньоруського часу було відкрито Г. Охріменком. 1971 (1970?) року по вул. Короленка в Луцьку неподалік теперішнього Лялькового театру. Під час спорудження Будинку маляти вирили великий котлован. У північній його стінці густо виднілися уламки давньоруського посуду, а поряд – на дні лежав розвал чорного глечика; неподалік від нього виливки металу (олова?). Шар за шаром оконтурили землянку. Від тодішньої поверхні до її долівки прокопано майже 2,5 м. У передматерикових шарах траплялися уламки горщиків, перепалене дерево, кістки тварин, птахів, кістяні проколки, маленький ножик, масивна зашліфована кістка. У східному кутку житла стояла майже не пошкоджена глиняна піч, вирита в материку, з отвором з півдня. Діаметр її верху – 0,8 м. Поряд з піччю знайдено череп’яний виріб у формі дзвона висотою 24,5 см, шириною знизу – 30 см (ці розміри з’ясували після реставрації). Зверху виріб мав масивну гранчасту ручку, а біля неї неширокий наскрізний отвір. Можливо, це був тигель для плавлення металу. Ручки від подібних знарядь відомі з Гнідавської Гірки. М. Матвієйко, який проводив там розкопки з М. Кучерою, називав її «покришкою гнідавського типу» (іл. 31: 1). Цей об’єкт зберігся в північній частині, південна була знищена технікою. По лінії схід–захід його розмір 4,2 м; з півночі на південь довжина збереженої землянка становить 3,4 м, тобто 1/3 або 1/4 її частини зникла. За малюнками профілів посуду споруда належала до ХІІІ ст. Загалом ця місцевість віддавна забудовувалася, а розташована на Майстерні золотарів Київської Русі 111 пологому березі заплави Стиру. Про цей об’єкт згадує Б. Колосок, котрий зазначав, що на вул. Короленка в 1971 р. трапилися уламки посудин початку ХІ ст., шматки олова тощо [Колосок 1976, c. 54]. Цілком можливо, що тут могла бути кераміка ХІ–ХІІІ ст. Про ремесла давньоруського Колодяжина на Житомирщині, досліджуваного в 1948–1950 рр. (площа 3500 м2), читаємо в повідомленні В. Гончарова «Древний Колодяжин» [Гончаров 1951, c. 49–53]. Під валами городища відкрито 22 зрубні споруди у т. ч. ремісничі майстерні, житла. За словами автора, «весь речовий матеріал … характеризує високий рівень розвитку місцевого виробництва, господарство та культуру міста» [Гончаров 1951, c. 49]. На дитинці проживала заможна частина населення, що вела «крупне вотчинне господарство». У майстернях була і кузня з ковальнею, молотками, кліщами, зубилами, залізними виробами. Поряд з кузнею «розміщувалася ливарно­ювелірна майстерня», в якій був горн, керамічні сопла, керамічні тиглі, ливарна форма (рис. 1) для виготовлення колта із зображенням двох павичів, в якій «колт відливавався одразу в закінченому вигляді зі складною зерню та сканню». Посуд має різні гончарні клейма, тобто працювала група гончарів. [Гончаров 1951, c. 50–51]. На городищі виготовлявся дерев’яний посуд (на токарному станку): таці, чашки, миски. Збереглися також уламки діжки, відра та інструменти бондарів – сокири­тесла, скобелі, долота з прямим та жолобчатим лезом, різні ложкорізи, свердла. Знайдені тут теж вироби з кістки: наконечники стріл (на хутряного звіра), руків’я ножів, ґудзики, гребені, прикраси кінської збруї. В майстерні косторіза був запас рогів оленя, лося, дикої кози. Крім того, в Колодяжині виявлена майстерня склороба з сотнями цілих та фрагментованих браслетів. На площі посаду знайдено місця випалу посуду, обробки каменю. Тут відкрито серпи, заступи, коси, жорна. В обпаленому вигляді знайдені зерна жита, пшениці, ячменю, вівса, проса, гороху. В. Гончаров зазначає, що Колодяжин був, імовірно, феодальним замком, адміністративно­господарчим центром, де зосереджувалося ремесло, торгівля, землеробство [Гончаров 1951, c. 52–53]. Цікаві спостереження за розвитком ремесел за княжої доби знаходимо в книзі С. Терського «Археологія доби Галицько­Во- 112 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 линської держави» (2002). Зокрема, автор вказує на важливість залізоплавильного та ковальського ремесла. Залізо добували з болотяної руди в «сиродутних горнах», які мали вигляд циліндричних глиняних печей діаметром 1–1,5 м (зокрема, на городищі Пересопниця). Через верхню частину завантажувалося вугілля (з дуба) та руда. Внизу через отвори та сопла нагніталося повітря. Залишки подібних печей виявлені у Дорогобужі, поблизу с. Ромош; керамічні сопла знайдено біля с. Гораймівка (розвідки М. Кучинка, Г. Охріменка), Дідичі Волинської обл., с. Бичаль Рівненської обл. [Терський 2002, c. 42–43]. Цікаво, що плавлене залізо інколи знаходять у звичайних горщиках. Масовою продукцією були ремісничі, сільськогосподарські знаряддя та зброя. За спостереженням С. Терського, фах золотарів на Волині був одним з найдавніших. Про це свідчать, зокрема, майстерні в Пересопниці (ІХ ст.), дві в Луцьку (Х ст.). Так, майстерня в уроч. Замостя в Пересопниці мала розміри 4,6х4,6 м, в печі знаходився продух. Біля неї знайдено уламок крейдяної ливарної форми. Унікальне відкриття зроблено біля Пересопниці Рівненської обл., де в похованні Х–ХІ ст. (?) виявлено окуту залізом скриньку, у якій був молоточок, коваделко, маленькі бронзові та залізні предмети в шкіряному мішечку (матриці для штампування прикрас), дві ваги: маленька з бронзовими чашечками та більша з залізним стрижнем. Майстерню золотаря ІІ пол. Х ст. виявлено під валом дитинця Лучеська. Її розміри 2,9х2,5 м. У ній була трапецієподібна в плані піч з устям шириною 0,3 м. Тут знайдено формочку, тигель, шлаки кольорових металів, ошлаковані стінки горщиків [Терський 2002, c. 46–47]. Фрагменти ливарних форм з мергелю знайдені у Володимирі, Шумську, Городку на р. Чорногузці, з пісковику – в с. Хрінники (рис. 2). Серед виробів волинських золотарів – хрестики, енколпіони, підвіски, персні, медальйони, шийні гривни, пряжки тощо. Досягнення золотарів видно за знахідками скарбів Х–ХІІІ ст. С. Терський зазначає, що вироби місцевих золотарів Х–ХІ ст. виконані у середземноморському стилі, який прийшов на Волинь з Візантії через Велику Моравію. Помітні культурні впливи не лише Майстерні золотарів Київської Русі 113 з Чехії, а й з Угорщини, Німеччини, Прусії, Риму [Терський 2002, c. 48–49]. Ще один об’єкт золотаря відкрито в давньому Галичі біля «Золотого Току» – невелику комірчину (2х2), але заглиблену, з дерев’яними стінками та покриттям з бронзи. Тут знайдено 150 тигельків для плавлення кольорових металів, уламки прикрас, хрестиків, енколпіонів, «унікальну колекцію формочок: три кам’яні та дві бронзові іконки – ймовірно, матриці [Археология 1990, c. 100]. Про це відкриття писав і В. Ауліх: в комірчині ливарника­ювеліра ХІІ–ХІІІ ст. знаходилась велика кількість тигельків. 8 бронзових матриць, фрагменти бронзових виробів, бляшки, пряжки, застібки до книг, бронзова мисочка, уламки кадильниць, 7 енколпіонів, кам’яні, бронзові іконки [Ауліх 1983, c. 239–240]. Крім литва, майстри ювелірних справ використовували й інші прийоми оброблення кольорових та благородних металів – тиснення, штампування, зернь, скань. Велике зацікавлення у зв’язку з цим викликала унікальна знахідка в кургані Х–ХІ ст. біля Пересопниці вищезгаданих речей золотаря – бронзових та залізних матриць для виготовлення різних прикрас. Їх оглядав М. Грушевський, про них згадувала Г. Корзухіна [Корзухина 1946, c. 48–49]. Цей випадок – свідчення раннього виділення золотарів з­поміж інших ремісників. Рідкісними знахідками є матриці з пісковику, мергелю, металів. Їх знайдено біля Теребовлі, с. Дзятковичі на Волині та в ін. місцях [Jakimowicz 1939, s. 384–385; Власова 1962, c. 257; Археология 1990, c. 91]. Залишки ще однієї майстерні золотаря зафіксовано в Галичі – у вигляді знарядь для плавлення міді та бронзи, відходів виробництва, тигельків тощо [Гончаров 1955, c. 25–26, pис. 21]. Поширеним способом виготовлення предметів із кольорових металів було литво. Знайдені формочки для відливання колтів, хрестиків, підвісок у Галичі, ґудзиків у Городниці, поясних бляшок у Пліснеську, лунниць – в Теребовлі, енколпіонів у Володимирі, перснів­печаток в Данилові, хрестиків у Шумську [Cynkałowski 1961, tabl. XXIV: 1, 2, tabl. XXVI: 1, 2; Археология 1990, c. 91]. Ливарні форми давали можливість серійного виготовлення речей на продаж в різних містах (рис. 1; рис. 4; іл. 72 – іл. 73), у т. ч. 114 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 віддалених від місця виробництва. Як приклад, наводиться бронзова обоймочка з Ланковецького поселення, відлита в одній формі з аналогічною знахідкою в Новогрудку [Гуревич 1981, c. 112–113]. Колт з ромбічним декором з Новгорода ідентичний зображенню на кам’яній формочці з Галича [Седов 1981, c. 20]. Припускають, що в одній майстерні виготовлені бронзові писала з хрестоподібним прорізом на лопаточці з Витичева, Волковиська, Львова, Звенигорода [Петегирич 1985, c. 256–257]. Золотарі користувалися також технікою тиснення, штампування, сканню, зерню [Археология 1990, c. 91]. У некрополі волинського князя Володимира Васильковича перераховані витвори ювелірів: «Златые иконы и иконы на золоте», «кованные из серебра» посудини, також з паленого золота. Книги прикрашені сріблом, перлами, емалями, золотим переплетенням, ікони оковані сріблом та золотом з «камінням дорогим, срібні, мідні кадильниці, а також зроблені з міді ворота («и двери со медные» волинські майстри відлили для церкви Георгія в Любомлі «колоколы дивны слышанием» [Полное собрание 1908, c. 925–927; Археология 1990, с. 91]. Численні знахідки шедеврів золотарства на різних територіях Київської Русі є підтвердженням їхньої різноманітності (іл. 35 – іл. 51) та якості виконання. Золоті колти з Галича і не лише «дивують кольоровою гамою емалі – синьою, голубою, червоною, чорною» [Макарова 1975, c. 100]. Так само гідний подиву золотий медальйон зі стилізованим зображенням рослин [Ауліх 1973, c. 225]. Зазначимо, що в ті часи на землі Західної України, в Подніпров’я надходило з сусідніх країн – з Візантії, Корсуня, Болгарії, Сирії, Палестини – багато імпортних речей, особливо християнських символів: хрестиків, енколпіонів, церковного начиння, які були взірцями для наслідування. Крім того, на Русь запрошувалися або й самі приходили майстри­ювеліри зі згаданих країн. Варто звернути увагу на розвиток в ті часи обробки деяких порід каменю, зокрема з рожевого шиферу: прясел, іконок, хрестиків (т. зв. «корсунчиків»). У Пересопниці, Звенигороді, Ленківцях, Белзі, Перемилі відкрито майстерні з обробки кістки та рогу [Власова 1967, c. 228–232; Шеломенцев-Терський 1978, c. 402]. Сліди склороб- Майстерні золотарів Київської Русі 115 ного виробництва виявлені в Галичі, Колодяжині [Довженок 1955, c. 12]. Аналіз склоплавильних тиглів засвідчив, що «склороби Галича володіли значним досвідом та практичними знаннями» [Безбородов 1956, c. 72; Археология 1990, c. 93]. Склоробне ремесло, як і ювелірне та інші, розвивалося значною мірою під впливом Візантії. Польський дослідник А. Жакі наводить два артефакти з Перемишля: 1) вирізану з напівдорогоцінного каменю підвіску – амулет­змійовик, 2) свинцеву печатку ХІ–ХІІ ст. з Никомедії [Żaki 1974, s. 440]. У цьому місті відзначався розвиток обробки кольорових металів, каменерізна справа [Археология 1990, c. 103–104]. Кожне значне місто обов’язково мало розвинуте виробництво прикрас (рис. 3, рис. 4). В околицях Теребовлі зафіксовані знахідки кам’яних ливарних форм, матриці для тиснення декоративних деталей, крім того, два скарби скляних браслетів по кількасот штук у кожному [Власова 1962, c. 257–259]. На площі «Золотого Току» в Галичі в ході розкопок знайдено золоті та срібні сережки, золоті прикраси з емаллю, хрести­енколпіони, виконані з великою майстерністю. Частину з них було імпортовано з Візантії [Археология 1990, c. 100]. В окольному місті Звенигорода відкрито кам’яні, скляні, бронзові вироби, бронзовий енколпіон з перегородчатими емалями, візантійські амфори. На площі церкви Параскеви­П’ятницької (підлога якої мала вимостку з різнокольорових полив’яних плиток) знайдено чудову кам’яну іконку з зображенням двох апостолів (ХІІ – поч. ХІІІ ст.) [Иоаннисян, Могитич, Свешников 1983, c. 494– 507; Археология 1990, c. 109]. У Пліснеську також підлоги церков, боярських будинків покривалися глазурованими плитками [Археология 1990, c. 113]. Під час розкопок м. Володимира теж виявлено скляні шлаки, браслети, намистини [Кучінко 1977, c. 322]. Для порівняння з особливостями ремісництва згаданих давньоруських міст наведемо окремі приклади з м. Новогрудка Північно­Західної Русі. Авторка розкопок цього міста Фріда Гуревич пише про зв’язок косторізного та каменерізного промислів: на виробах з цих матеріалів збереглися сліди циркуля. В шарах ХІІ– ХІІІ ст. збереглися бурштинові намистини, перстені. В Новогрудку 116 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 обробляли вапняк, глинистий сланець, пісковик. З них робили ливарні формочки, прясла. Формочки з м’якого каменю вирізалися, як припускають, ножами. Виготовлення кам’яних хрестиків (зокрема кантованих), формочок поступалося в якості перед київськими, полоцькими, новгородськими, але і їм притаманна ретельність, старанне полірування [Гуревич 1981, c. 144–145]. У згаданому місті зібрано уламки близько 50 полив’яних посудин, скляні браслети, перстені, вставки до перстенів [Гуревич 1981, c. 146–147]. За даними Ф. Гуревич, в Новогрудку ХІ ст. фіксується бронзоливарне виробництво, а з ХІІ ст. налагоджується виготовлення срібних та золотих прикрас. Всього в Новогрудку під час розкопок знайдено 350 виробів з кольорових та шляхетних металів (що є прикладом дуже уважного вивчення культурних шарів). Вони були «продукцією місцевих ремісників». При цьому знайдені заготовки прикрас, формочки, тигельки з округлим дном. Спектральний аналіз деяких з них показав залишки бронзи та цинку. Є вироби з латуні, металеві вироби інкрустовані бронзою, плакуванням. Серед 60­ти литих та кованих виробів є прикраси та предмети одягу (у т. ч. прикраса з міді та латуні) [Гуревич 1981, c. 127]. Знахідки дроту та речей з нього вказують на застосування техніки витягування («волочення»). Крім того, наносилася орнаментація пуансоном, зубчатим чеканом. Примітно, що прикраси, знайдені на Волині – перстені, браслети, пряжки – подібні до таких предметів з інших міст Русі, проте відчувається художній вплив Прибалтики, Новгорода, Вітебська, Білоозера. Золотарі користувалися різноманітними інструментами. Ємкість тигельків становила 4–8 см3. Формочки ХІІ–ХІІІ ст. мали «литники», отвори для скріплення їх штифтами. Металеві вироби, зокрема прикраси, інкрустувалися вставками з кольорового скла [Гуревич 1981, c. 129]. До згаданого періоду належать 30 залізних речей, інкрустованих бронзою або покритих сріблом, золотом: шпори, ключі, ножі, шпильки, безмін та ін. З кольорових металів робили натільні хрестики, номенклатура яких поступово зростала. Ф. Гуревич подає перелік знахідок з кольорових та шляхетних металів: посуд, скроневі кільця, сереж- Майстерні золотарів Київської Русі 117 ки, намисто, дзвіночки, ґудзики, хрестики, пряжки, бляшки, накладки, перстені тощо. Золотарі на Русі часто проживали поблизу князівських палаців, були заможними. Для простолюду прикраси виконувалися із дешевих металів. Часто плавлення та обробка кольорових металів виконувалася у звичайних печах та житлах або в окремих приміщеннях. Там знаходили формочки, тигельки, бронзові заготовки, дріт, точила з жолобком, щипці для нанесення клейм, рублені срібні гривні, листове золото [Гуревич 1981, c. 127– 133]. Про знахідки кам’яних формочок для виготовлення прикрас зі Львова повідомляв В. Петегирич [Петегирич 2007, c. 233–236]. У 1970 р. на Гнідаві над р. Рудка після бульдозера в материку відкрилися рештки заповнення житла. Під час розкопок тонкими шарами знімали ґрунт заповнення і виявили залізні ножики, скляні та керамічні намистини, срібний дротяний перстень, кераміку ХІ ст., браслети з орнаментом насічками, чудову бронзову цілу острогу з чотиригранним шипом тощо (частина знахідок зберігається у Волинському краєзнавчому музеї). Під час розкопок 1975 р. на вул. Верхній Вал у Києві на глибині близько 8 м відкрилися рештки майстерні ремісника. Його спеціалізацією було виробництво поясних прикрас та кінських вуздечок для воїнів. Тут виявлено ливарні формочки з овруцького рожевого шиферного сланцю, намистини, сердолікову підвіску, різнокольорові скляні пацьорки, наконечники до поясів, покриті рослинними орнаментами. Подібні поясні прикраси були популярними на великих просторах від озера Байкал до Угорщини. На Русі існував звичай обдаровування князями кращих дружинників золотим, срібним посудом, бойовими поясами, кінською збруєю, наприклад, у літописах згадується богатир Тимоня Золотий Пояс [Івакін 1982, c. 54–55]. Отже, у період Київської Русі в різних князівствах успішно розвивалися ремесла, зокрема і золотарство. Виготовлення прикрас, оздоб для книг, церковного начиння відбувалося у великих містах – центрах князівств, на городищах, більших селах. Ювеліри того часу були підпорядковані князям, боярам або працювали на потреби місцевих громад. 118 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья (раннеславянский и древнерусский периоды). Киев: Наук. думка, 1990. 190 с. 2. Аулих В. В. Раскопки в древнем Галиче. Археологические открытия 1972 г. Москва,1973. С. 254–255. 3. Аулих В. В. Раскопки древнерусского Галича. Археологические открытия 1981 г. Москва: Наука, 1983. С. 239–240. 4. Безбородов М. А. Древнерусские стекла и огнеупорные изделия. Краткие сообщения Института истории материальной культуры. Вып. 42. 1956. С. 66–82. 5. Власова Г. М. Бронзовые изделия ХІ–ХІІІ вв. из с. Зеленче. Материалы по археологии Северного. Причерноморья. Вып. 4. Одесса, 1962. С. 246–259. 6. Власова Г. М. Мастерская косторезов в Звенигороде. Записки Одесского археологического общества. № 2. Одесса, 1967. С. 228–235. 7. Гончаров В. К. Древний Колодяжин. Краткие сообщения Института истории материальной культуры. Вып. 41. 1951. С. 49–53. 8. Гончаров В. К. Археологічні дослідження давнього Галича в 1951 р. Археологічні пам’ятки УРСР. Т. 5. Київ, 1955. Т. 5. С. 22–31. 9. Гуревич Ф. Д. Древний Новогрудок. Ленинград: Наука, 1981. 160 с. 10. Довженок В. И. Городища и селища в окресностях Древнего Галича. Краткие сообщения Института археологии АН УССР. Вып. 4. 1955. С. 12–137. 11. Иоаннисян О. М., Могитич И. Р., Свешников И. К. Церковь Параскевы Пятницы в Звенигороде на Белке – памятник деревянного зодчества домонгольской Руси. Памятники культуры. Новые открытия: письменность, искусство, археология : ежегодник, 1981. Ленинград : Наука, 1983. С. 494–507. 12. Івакін Г. Ю. Оповіді про Стародавній Київ. Київ: Радянська школа, 1982. 112 с. 13. Каргер М. К. Землянка­мастерская киевского художника XIII в. Краткие сообщения Института истории материальной культуры. Вып. 11. 1945. С. 5–15. 14. Колосок Б. В. Історико­топографічні умови виникнення Луцька. Археологія. № 20. 1976. C. 51–59. Майстерні золотарів Київської Русі 119 15. Корзухина Г. Ф. О технике тиснения и перегородяатой эмали в Древней Руси X–XII вв. Краткие сообщения Института истории материальной культуры. Вып. 13. 1946. С. 45–54. 16. Кучинко М. М. О работах во Владимире­Волынском. Археологические открытия 1976. Москва,1977. С. 322–323. 17. Макарова Т. И. Перегородчатые эмали Древней Руси. Москва: Наука, 1975. 135 с. 18. Петегирич В. М. Про один тип давньоруських писал ХІІ –ХІІІ ст. Минуле і сучасне Волині (Тези доповідей та повідомлень Волинської регіональної історико-краєзнавчої конференції 26–28 вересня 1985 р.). Луцьк, 1985. С. 256–257. 19. Петегирич В. Про розвиток ювелірного ремесла у Львові в часи Данила Романовича. Княжа доба: історія і культура. Вип. 1. Львів 2007. С. 233–242. 20. Полное собрание русских летописей. Т. 2: Ипатьевская летопись. Санкт­Петербург, 1908. 938 с. URL: http://litopys.org.ua/ ipatlet/ipat.htm 21. Седова М. В. Ювелирные изделия Древнего Новгорода (Х– ХV вв.). Москва: Наука, 1981. 195 с. 22. Терський C. Археологія доби Галицько­Волинської держави, Львів, 2002, 108 с. 23. Шеломенцев­Терский В. С. Костерезная мастерская на городище летописной Пересопницы Археологические открытия 1977 года. Москва, 1978. C. 402. 24. Cynkałowski A. Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego. Warszawa, 1961. 256 s. 25. Jakimowicz R. Nowe materiały do dziejów złotnictwa wczesnopolskiego. Wiadomości archeologiczne. T. 16. 1939. S. 384–385. 26. Żaki A. Archeologia Małopolski wczesnośredniowiecznej. Wrocław– Warszawa, 1974. 654 s. 120 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 3 2 5 4 8 7 10 6 11 12 9 13 Рис. 1. Ливарні форми для виготовлення прикрас та тиглі: 1, 2, 4, 10 – Київ; 3 – городище в Колодяжині; 5–9, 11–13 – Райковецьке городище Майстерні золотарів Київської Русі 121 Рис. 2. Ливарна формочка лунниці із с. Хрінники Рівненської обл. Фото Г. Охріменка (фонди ВКМ) 122 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 7 13 2 3 8 5 15 16 6 11 10 9 14 4 17 12 18 19 20 21 22 25 24 23 26 27 28 Рис. 3. Коштовні вироби давньоруських майстрів Майстерні золотарів Київської Русі 1 2 8 12 3 4 9 10 13 14 17 16 18 123 6 5 7 11 15 19 20 21 22 23 24 Рис. 4. Матриці, штамп та вироби давньоруських золотарів 124 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 ДАВНЬОРУСЬКІ ВИРОБИ З ЕМАЛЯМИ Григорій Охріменко, Світлана Локайчук Д о найвишуканіших напрямків давнього золотарства належить емальєрне – в техніках перегородчастої та виїмчастої емалей (іл. 52 – іл. 58). У період Київської Русі, особливо в ХІІ–ХІІІ ст., воно досягало вершин досконалості. Найдавніші зразки подібних прикрас з’явилися на Волині в часи кельтів (ІІІ–І ст. до н. е.), римських впливів (ІІ–ІV (V?) н. е. Один із найдавніших скарбів з емалями на теренах Східної Європи знайдено в Красному Бору в Мінській губернії. Він може бути датованим приблизно V ст. н. е. Його опис та досить якісні рисунки артефактів зроблені білоруським археологом Л. Поболем [Поболь 1971, с. 100–113]. У Середньому Подніпров’ї вироби з емалями відомі з IV–V ст. Серед знахідок Чорної могили були скляні браслети та посуд з емалями. Про це писав, зокрема, В. Хвойка [Хвойка 2008, с. 60]. Під час розкопок у Києві у кінці ХІХ ст. справжньою сенсацією стало відкриття В. Хвойкою емальєрних майстерень. Вони виявлені поблизу Десятинної церкви та на Флоровській горі. Разом із залишками виробництва емалей, знайдено докази виготовлення кольорового скла та скляних браслетів, відкопано великі шматки емалевої маси, що знаходилися в тиглях та горнах [Хвойка 2008]. Очевидно, майстри, які там працювали, вміли готувати скляну емалеву масу з різною кольоровою гамою. Емальєрна справа була пов’язана не лише з виготовленням скла, але й полив’яної кераміки, мозаїчної смальти, для яких використовували скляний порошок [Рыбаков 1948, с. 390]. Як вважав Б. Рибаков, перегородчасті емалі, ймовірно, виготовлялися, крім Давньоруські вироби з емалями 125 Києва, також у Галичі, на півночі Русі. Припускаємо, що на території Західної Волині майстри­емальєри працювали у Володимирі, Любомлі (?), Перемилі (?). Ці припущення ґрунтуються на знахідках простеньких виробів з емалями нижчої якості: хрестиків, підвісок, перстенів, – знайдених у сільській місцевості тодішніх поселень Горохівського, Локачинського, Володимир­Волинського, Луцького районів (дані В. Савицького). Потрібно зауважити, що мистецтвознавці почали вивчення емалей ще з середини ХІХ ст. Цим займався І. Забєлін, пізніше Н. Кондаков, які публікували скарби, досліджували техніку, художні особливості давньоруських емалей [Кондаков 1896; Кондаков 1892]. Увагу цьому особливому напрямку ремесла приділяв відомий радянський історик, академік Б. Рибаков, називаючи його «вершиною руської ювелірної майстерності» [Рыбаков 1948, с. 379]. Набагато раніше значних успіхів у виготовленні емалей досягли стародавні єгиптяни, греки, римляни. Візантія переживала розквіт емальєрства у VIII–IX ст. Звідти перейняли та творчо його розвинули давньоруські ювеліри, котрі виготовляли прикраси для князівського двору, бояр, багатих купців, ними оздоблювали книги, церковне начиння тощо. Ймовірно, емальєрне мистецтво спочатку було освоєне в Києві, а згодом поширювалося також на Волині та Галичині. Припускають, що такі майстерні могли бути в Галичі (прямий вплив з Візантії), Володимирі, навіть Перемилі та в інших містах. Проте ці припущення потребують підтвердження. Вироби з емалями в межах Великої Волині знаходять не часто. Зауважимо, що вони різного походження (імпортні, привезені з майстерень інших міст, місцевого виробництва) та неоднакової якості. Один з них – бронзовий енколпіон, прикрашений емалями з обох боків, походить із Хмельниччини. При його виготовленні використано світлі, сині, червоні кольори. З Галича відомий, імовірно, візантійський золотий колт, прикрашений емалями з обох боків; виріб надзвичайно тонкої роботи (іл. 58). Прорис іншого колта з цього ж міста опублікував свого часу Ярослав Пастернак [Пастернак 1944, с. 179]. Біля м. Рівне кілька років тому виявлено невелику прикрасу у вигляді багатопроменевої зірки. 126 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 За даними місцевих краєзнавців, на Західній Волині знайдено артефакти з емалями давньоруського часу в таких пунктах, як: 1) поблизу с. Бубнів Володимирського р­ну – квадрофольний хрест в емалях; 2) Ківерцівський р­н Волинської обл. – хрест в емалях (обпалений); 3) біля с. Жидичин Луцького р­ну – перстень в емалях, хрестики з виїмчастими емалями жовтого кольору; 4) неподалік с. Мар’янівка Луцького р­ну – іконка в емалях розмірами 4х5см з жовтими, зеленими кольорами та інші предмети, зокрема перстені, хрестики; 5) поблизу с. Рованці Луцького р­ну – в уроч. Панське Поле знайдено енколпіон більших розмірів з емалями. Його фото опубліковано в альбомі В. Нечитайла та А. Нечитайла під № 31 (?). Автори подають його як волинський енколпіон з виїмчастою емаллю і датують ХІІ ст. [Нечитайло В., Нечитайло А. 2009, с. 5]; 6) біля с. Красне на Дубенщині – хрест в емалях (16 см висоти) та велика іконка; 7) с. Острожець Дубенського р­ну – енколпіон в емалях; 8) Рівненщина (без локалізації) – вже згадана прикраса – зірка з багатьма променями в емалях; багато натільних хрестиків різних конфігурацій зі вставними емалями та ін. (фото з сайту Violity); 9) с. Городище на Хмельниччині – бронзовий енколпіон розміром близько 4 см з емалями з обох боків (знаходився в скарбі) [Піскова 1988, с. 27, рис. 8: 2; Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, с. 115, рис. 15: 2]. Енколпіони, прикрашені в особливий спосіб, нерідко траплялися на Галичині: В. Александрович в книзі «Мистецтво Галицько­Волинської держави» подає бронзовий енколпіон з емалями явно місцевого (простішого) виробництва зі Звенигорода [Александрович 1999, с. 125]. У ході дослідження городища поблизу с. Городище Шепетівського р­ну Хмельницької обл. в складі скарбу № 16 М. Каргер виявив згадуваний бронзовий енколпіон в емалях з основаним візерунковим мотивом – «традиційних городків» Давньоруські вироби з емалями 127 [Піскова 1988, с. 27, рис. 8: 2]. Аналогією цього артефакту Г. Піскова вважає енколпіон зі Звенигорода (на одному боці зображено розп’яття, другий оздоблений перегородчастими емалями [Ратич 1973, с. 92, рис. 4: 11]). На думку авторки, обидва вироби київської роботи і були привезені на ці землі [Піскова 1988, с. 27]. Частіше на Русі релікварії виконувалися з бронзи, як наприклад, невеликий хрест ХІІ ст. з розп’яттям із Звенигорода – позолочений, з перегородчастими емалями [Ратич 1973, с. 90; Александрович 1999, с. 125], хрести з Ізяслава [Піскова 1988, с. 26], енколпіон початку ХІІ ст. із зображенням Емануїла на перехресті, що походить з Галича [Лукомський, Петегирич 1998, с. 619–622]. Під час перегляду наявних зразків хрестів­релікваріїв з теренів Західної України, та й загалом Південної Русі, складається враження, що імпортні християнські вироби з’явилися тут досить рано – у VIII (?) або ІХ–Х ст. Вони чітко відрізняються формою, способом виготовлення, сюжетами [Кучинко, Охріменко, Савицький 2008, іл. ІV; іл. V; іл. VІІ: 1–3; іл. ХV: 1, 2]. Хоча швидко налагоджувалося і місцеве виробництво, у т. ч. хрестів з емалями, невеликих хрестиків (і не лише в Києві), перстенів, накладок тощо. Важливим є питання, хто був ініціатором виготовлення предметів особистого благочестя та церковного вжитку. Як пише В. Александрович, численні церковні пожертви з боку князів вказують на існування великих княжих золотарських майстерень [Александрович 1999, с. 60], імовірно, не лише в Києві, Чернігові, а й в Галичі, Володимирі, Звенигороді тощо. Напевно, розквіт золотарства тривав і в часи Данила Галицького, Володимира Васильковича (останній правив близько двадцяти років). Як відомо з Галицько­Волинського літопису, Володимир Василькович до багатьох церков передавав цінні дари, наприклад, Спасопреображенському собору в Чернігові – Євангеліє, оковане сріблом з перлами, на оправі якого прикріплено образ Спаса з емаллю. Найщедріші дари отримала церква Святого Георгія в Любомлі, зокрема Євангеліє, яке «окував золотом і камінням дорогим із перлами, … Деісуса на ньому викувано із золота, образки великі з емаллю… та ще інше Євангеліє, обтягнуте золототканим єдвабом, і образок він вложив на книзі з емаллю з двома святими мучениками Глібом 128 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 та Борисом» [Галицько-Волинський літопис 1994, с. 253–255; Александрович 1999, с. 59–60]. Ці приклади підтверджують наявність розвинутого місцевого волинського емальєрства. Про виробництво ювелірних та релікварних предметів із перегородчастими емалями в давньому Галичі йдеться у дослідження О. Білик «Походження галицьких перегородчастих емалей» [Білик 2017, с. 205– 217]. Проаналізувавши знайдені на території Галицької землі артефакти, авторка дійшла висновку, що на другу половину ХІІ ст. припадає розквіт місцевого виробництва емалей. В Іпатіївському літописі сповіщається, що в період Володимира Васильковича вироби з емалями розсилалися, імовірно, з Володимира по містах Галичини, в Чернігів, Київ, де ці ремесла зникли через татарську навалу [Рыбаков 1948, с. 390]. На Русі розвивалися не лише виїмчасті, а й більш досконалі – перегородчасті емалі, які були досить складними до виконання. За словами Б. Рибакова, «вершиною руської ювелірної майстерності було виготовлення перегородчатих емалей» [Рыбаков 1948, с. 379]. Процес оздоблення виробів емалями був трудомістким. Для накладки емалі на предмет майстер наносив різцем рисунок, по контуру якого «напаював у десяті долі міліметра золоті смужки якими обмежувалися окремі вічка, котрі заливалися рідкими емалями різних кольорів» [Археологія Української РСР 1975, с. 338]. Дослідники відзначають, що давньоруські перегородчасті емалі суттєво відрізнялися від візантійських кольоровою гамою (у них домінували бордовий, білий, синій кольори), особливостями зображень, технікою виконання. У такій техніці виконувалися дорогі золоті вироби: колти, діадеми, ланцюжки з медальйонами, рясни, бляшки, що нашивалися на одяг, хрести, іконки, оклади книг тощо (іл. 52 – іл. 58). Відомі сюжети з емалями на перстенцях: зображення русалок, «дерева життя», птахів, жіночих голівок, рослинних орнаментів, іноді святих [Археологія Української РСР 1975, с. 339]. До унікальних шедеврів належить золота діадема із згадуваної Сахнівки Черкаської обл., котра складається з семи кіотців, на середньому з яких показано «Вознесіння А. Македонського» [История Украинской ССР 1981, с. 461]. Інші кіотці діадеми оздо- Давньоруські вироби з емалями 129 блені стилізованим рослинним орнаментом. Ще одна діадема ХІІ ст. походить із Києва (теж зі семи кіотців) містить зображення святих (т. зв. «Деісус»). Подібна композиція в тій самій техніці перегородчастої емалі виконана на золотій гривні ХІІ–ХІІІ ст. із с. Кам’яний Брід на Житомирщині [История Украинской ССР 1981, с. 461]. У книзі Б. Рибакова «Русское прикладное искусство Х–ХІІІ веков» вміщено зразки шедеврів емальєрства того часу, зокрема й київських майстрів (або візантійських), виконані в техніці перегородчастої емалі. Це золоті колти, які датуються ХІІ ст., з зображеннями птахів, з Київського державного історичного музею [Рыбаков 1971, с. 36, № 37]; золотий медальйон з образом Матері Божої кінця ХІІ ст. [Рыбаков 1971, с. 37, № 38]; орнамент на срібному окладі ікони Богоматері ХІІІ–ХІV ст. [Рыбаков 1971, с. 76, № 98]; золоті колти ХІІ ст. із зображенням двох птахів, а посередині – дерево життя [Рыбаков 1971, с.100, № 143]; золота підвіска ХІІ ст. у формі «сіонця» (з зображенням євангелістів) зі скарбу, знайденого в Києві 1887 року на території Михайлівського золотоверхого монастиря (крім емалей, ця річ прикрашена сканню та зерню) [Рыбаков 1971, с. 93, № 125]; медальйон початку ХІІІ ст. із зображенням Богоматері, відкритий в 1900 р. в с. Сахнівка Канівського уїзду (техніка перегородчастої емалі та зерні) [Рыбаков 1971, с. 30, № 31]; золоті рясни та колти ХІІ ст., знайдені на Княжій Горі (м. Родень) Черкаського уїзду [Рыбаков 1971, с. 47, № 55] та інші. Релікварії періоду Давньої Русі трапляються в різних частинах України. Так, під час археологічних розвідок в Середньому Подніпров’ї знайдено мідний енколпіон «литої роботи». Лицеві його сторони покриті позолотою «з перегородками» з кілець та окантовок – з зображенням кругів і хрестиків. Висота хрестика – 8,8 см, ширина – 3,6 см, товщина – 1,2 см, вага – 55 г. [Бодянський 1971, с. 196–199]. Окремі вироби в емалях подано в часописі «Антиквар», зокрема хрест ХІІ ст. з Національного Києво­Печерського історико­культурного заповідника [Антиквар 2012, с. 113], золоті колти ХІ–ХІІ ст. та енколпіон ХІІ–ХІІІ ст. з музею «Платар» [Антиквар 2012, с. 3, 88]. Привертає увагу фото великого енколпіона з перегород- 130 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 частими емалями Збкрігається в музеї «Платар»). Він рідкісний своєю масивністю, виготовлений з бронзи, з обох боків прикрашений емалями: синіми, червоними, світло­голубими двох відтінків. Чітко помітні металеві перегородки. Нанесення емалей зроблене не особливо вправно, частково розмилось. Хрест має прямокутні кінці, які розширюються в кутах емалями. Виріб виконаний, імовірно, в Києві або Чернігові, але майстром­початківцем [Антиквар 2012, с. 88]. Ще один хрест, виконаний на тонкій пластинці з розширеними кінцями, має сліди ніби розмитої голубої емалі. У його центрі та навколо в кружку та ромбах зображені пуансоном хрестики [Антиквар 2012, с. 113]. Виріб датується ХІІ ст. Ще один предмет – золотий колт – виготовлений з золота. Він прикрашений з обох боків дзеркально подібними зображеннями голубів з головами, повернутими до центру, де розташоване дерево життя. Тут дрібні деталі передано надзвичайно тонко різнокольоровими емалями: червоною, синьою, голубою, темною барвою. Цей витвір досить оригінальний: птахи та дерева декоровані крилами, краплями, хрестиками [Антиквар 2012, с. 88]. Відомо, що в Києві існувало виробництво бронзових натільних хрестиків з жовтою емаллю, форми для відливки яких знайдено на Княжій Горі (м. Родень). Варто відзначити, що хрестики з жовтою емаллю траплялися в курганах разом з арабськими диргемами 913 р. Про досягнення руських емальєрів писав чернець Теофіл з Падеборна ще в Х ст. У давньому трактаті Теофіла про художні ремесла згадуються вироби з Русі, підмічено ретельність виконання емалей, різноманітність черні [Манускрипт Теофила 1963]. Загалом вироби, оздоблені емалями, з’являються в ХІ ст., тобто після офіційного прийняття християнства в Київській Русі. Хоча знайомство з емалями на Русі, можливо, почалося, як пише Б. Рибаков, ще в ІХ–Х ст. Принаймні тоді з’явилися тут золоті колти, прикрашені емалями, які надходили, зокрема і з верхнього Дунаю, Рейну. У той час у Візантії зафіксовано розквіт емальєрства. Навіть імператор Костянтин Багрянородний займався цією справою [Рыбаков 1948, с. 394]. До того ж, як відзначалося, у відомій Чорній Давньоруські вироби з емалями 131 могилі знайдено скляні браслети, посуд з емалями [Хвойка 2008, с. 60]. На Волині знаходять окремі прикраси з емалями, які датуються кельтським періодом, або римськими впливами, також у Середньому Подніпров’ї у ІV–V ст. н. е. виготовлялися речі в емалях. Проте розквіт виробництва емалей фіксується в Києві в ХІ– ХІІ ст.; такі вироби знаходять і в скарбах. Важливим питанням у досліджуваній темі є особливості кольорів та якість емальєрних виробів давньоруських, грузинських, візантійських майстерень. Як відзначає В. Хардаєв, історія розвитку емальєрства в цих країнах мало вивчена, хоча цей вид мистецтва цікавив багатьох дослідників з Грузії, Західної Європи, України, США, Росії. Особливої уваги заслуговує праця Т. Макарової «Перегородчатые эмали Древней Руси» [Макарова 1975], яка стосується технології цього ремесла. Ці ж питання частково опрацьовані у статті В. Хардаєва про емалі Давньої Русі, Візантії, Грузії, у якій проаналізовано хімічний склад візантійських, давньоруських та грузинських перегородчастих емалей із колекції Музею історичних коштовностей України [Хардаев 2011, с. 193–204]. Автор відзначає, що «поява цього неперевершеного щодо технічної досконалості та художньої цінності виду мистецтва», яке активно розвивалося у Візантійській імперії з VІ до ХІІІ ст., мало багатовікову історію, аж поки не стало зразком для давньоруських золотарів. У Візантії емалевим декором прикрашали колти, корони, вінці, браслети, перстені, сережки, хрести, медальйони, іконки. У Давньоруській державі розвиток емальєрства відбувався, ймовірно, швидкими темпами та охоплював широкий асортимент виробів, зокрема емалевий декор наносився здебільшого на парадні князівсько­боярські ювелірні убори ХІ–ХІІІ ст.: колти, очілля, рясна, медальйони­дробниці, барми, образки, хрести тощо. Прикметно, що грузинські пам’ятки з перегородчастими емалями здебільшого мали культове призначення [Хардаев 2011, с. 194]. Грузинські вчені, котрі вивчають емалі, не лише досліджують хімічний склад давніх виробів, але й роблять досконалі копії, використовуючи колишні технології [Хардаев 2011, с. 195]. 132 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Один із перших дослідників давньоруських емалей Н. Кондаков у своїй праці, присвяченій історії і пам’яткам візантійських емалей відзначав певний примітивізм місцевих виробів, порівняно з візантійськими [Кондаков 1892]. Своєю чергою, дослідник Б. Рибаков зауважував, що емалі Русі за своєю кольоровою палітрою, стилістикою виконання істотно відрізнялися від західноєвропейських та грецьких [Рыбаков 1948, с. 375]. Звичайно, якість емалей Русі була різною: це залежало від майстра, періоду виробництва, а кольори – від хімічного складу фарб. Як пише В. Хардаєв, вироби емальєрів різняться кольоровою палітрою барв, їх колоритом, адже емаль є сплавом багатьох компонентів, одержаних з вогню, «це біла або сірувата, складна суміш, що складається з олова та свинцю в поєднанні з кремнієвими сполуками та додаванням різних окисів металів, які надавали емалі того чи іншого кольору. Емаль – це скло, прикрашене окисами металів» [Хардаев 2011, с. 196]. Серед емалевих сплавів виокремлюють прозорі, півпрозорі (опалові), непрозорі (онакові). За спостереженням В. Хардаєва, давньоруські емалі переважно непрозорі, а візантійським властива світлість, осяйність, чистота, яскравість кольору [Хардаев 2011, с. 202–203]. Варто зазначити, що на Русі були майстри високого класу, у т.ч. вихідці з Візантії, які створювали унікальні шедеври. У 2009–2010 рр. в лабораторії КНТЕУ проводили спектральний аналіз емалей зі скарбів Києва, с. Сахнівка, Княжої Гори та ін., зокрема колтів, хреста, медальйона. Під час аналізу дослідники звернули увагу на те, що кольорова гама двох колтів з Києва складалася із 7 кольорів – бірюзового, синього, білого, червоного, рожевого, світло­коричневого, чорного. До складу кожного з кольорів входило 10–13 інгредієнтів: свинець – 20–60%, олово – 15– 20%, титан­селен – 12–26%, залізо­мідь­марганець, цинк – 2–8%, цирконій, осмій, кобальт­кадмій, сурма – до 1%. Кольорова гама сахновських парних колтів складалася з таких кольорів – бірюзового, синього, червоного, голубого, світло­коричневого, зеленого, білого, червоного. Колти з Княжої Гори виконані з використанням емалей 3 кольорів –білого, синього та червоного. Також встановлено, що давньоруські майстри вико- Давньоруські вироби з емалями 133 ристовували золото проби 580–6600, візантійські, грузинські – 800–9110 [Хардаев 2011, с. 197–199]. Загалом хімічний склад, процентне співвідношення кольорових скляних сплавів є факторами які визначають якість, колорит забарвлення, палітру емалей. Отже, кількість виробів з емалями, зібраних на теренах Волині останнім часом, зростає. Їх можна поділити на привізні та місцевого виробництва, які часто є досить оригінальними. Усе це вкладається в загальну картину високого рівня успіхів давньоруських емальєрів загалом і волинських майстрів різних напрямків зокрема. Перегородчастою емаллю прикрашались переважно золоті вироби, як­от: медальйони, колти, енколпіони, накладки та інші. На них емалями в різних кольорах передавалися рослинні орнаменти, фантастичні звірі, птахи, святі та інше. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Александрович В. С. Мистецтво Галицько­Волинської держави. Львів, 1999. 132 с. 2. Антиквар. № 3 (61). 2012. 147 с. 3. Археологія Української РСР: у 3­х т. Т. 3. Київ: Наукова думка, 1975. 501 с. 4. Білик О. В. Походження галицьких перегородчастих емалей. Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. Вип. 39. 2017. С. 205–215. URL: http://nbuv.gov.ua/ UJRN/apitphk_2017_39_24 5. Бодянський О. Знахідки епохи Київської Русі у Надпоріжжі. Середні віки на Україні. Київ, 1971. № 1. С.196–199. 6. Галицько­Волинський літопис. Львів: Червона калина, 1994. 253 с. 7. История Украинской ССР. Киев: Наукова думка, 1981. Т.1. 496 с. 8. Кондаков Н. П. История и памятники византийской эмали: из собрания А. В. Звенигородского.. Санкт­Петербург, 1892. 395 с. 9. Кондаков Н. П. Русские клады: исследование древностей великокняжеского периода. Санкт­Петербург, 1896. 214 с. 10. Кучинко М., Охріменко Г., Савицький В. Культура Волині та Волинського Полісся княжої доби. Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2008. 328 с. 134 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 11. Лукомський Ю., Петегирич В. Рідкісний енколпіон ХІІ ст. з княжого Галича. Записки НТШ. Т. 235: Праці археологічної секції. Львів, 1998. С. 619–622. 12. Макарова Т.И. Перегородчатые эмали Древней Руси. Москва: Наука, 1975. 135 с. 13. Манускрипт Теофила «Записка о разных искусствах». Всесоюзная центральная научно­исследовательская лаборатория по консервации и реставрации музейных художественных ценностей. Вып. 7. Москва, 1963. URL : https://vitroart.ru/articles/ articles/210. 14. Нечитайло В. В., Нечитайло А. В. Каталог энколпионов Древней Руси ХІ–ХІV ст. Киев, 2009. 131 с. 15. Пастернак Я. Старий Галич. Археологічно­історичні досліди у 1850–1943 рр. Краків: Львів. 1944. 348 с. 16. Піскова Г. О. Скарби стародавнього Ізяслава. Археологія. № 61. 1988. № 61. С. 16–26. 17. Поболь Л. Скарб речей з емаллю з Красного Бору. Середні віки на Україні. № 1. 1971. С. 100–113. 18. Ратич О. О. Літописний Звенигород. Археологія. № 12. 1973. № 12. С. 87–94. 19. Рыбаков Б. А. Ремесло Древней Руси. Москва: Изд­во АН СССР, 1948. 792 с. 20. Рыбаков Б. А. Русское прикладное искусство Х–ХІІІ веков. Ленинград: Аврора, 1971. 128 с. 21. Хардаев В. М. К вопросу о химическом составе византийских, древнерусских и грузинских перегородчатых эмалей из коллекции МИДУ. Матеріали наукової конференції «Ювелірне мистецтво – погляд крізь віки». Київ, 2011. С. 193–204. 22. Хвойка В. В. Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена (по раскопкам) / передрук 1913 р. Киев, 2008. 158 с. Давньоруські вироби з емалями ДОДАТКИ 135 136 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 ВАРЯЗЬКІ СТАРОЖИТНОСТІ ВОЛИНІ Григорій Охріменко П очатковий період державності на Русі або, як пишуть дослідники, об’єднання земель від Ладоги до Києва в єдину державу відбулося, імовірно, під проводом Дира. Географ аль Масуді писав, що він (Дир) був першим слов’янським царем [Гаркави, 1870, с. 137]. У середині Х ст. держава розпадається на «Руську землю» та «Верхню Русь». У межах останньої простежуються слов’яно­ скандинавські відносини. У 850­х роках варяги намагалися брати данину з північних народів – кривичів, словен, чуді, мері, що призвело до виступів проти них і, зрештою, до «вигнання варягів». Проте князівські міжусобиці, етнічні сутички зумовили потребу врегулювання відносин. Було прийнято рішення поставити на чолі руських земель когось із варягів. Тому 862 року запрошено одного з провідників датських вікінгів – Рюрика – княжити на Русі. На думку деяких дослідників, це «була добре продумана акція, що дозволяла врегулювати стосунки… в масштабах всієї Балтики» в умовах союзу ладозьких слов’ян з данськими «варягами», бо закривалася дорога «свейським (шведським) нападникам» [Кирпичников, Дубов, Лебедев 1986, с. 193]. Рюрика ототожнюють з провідником вікінгів Рориком Ютландським. Це один із данських конунгів, який до 850 рр. володів Дористадом у Фрисландії (південна Ютландія) та контролював вихід до Північного моря для м. Хедебю – великого центру скандинаво­слов’янської торгівлі в Балтиці. Цей конунг ворогував з німцями і шведами, проте підтримував добрі стосунки з балтськими слов’янами. Після запрошення у 862 р., як повідомляє «Повість временних літ», Рюрик та його дружинники «прийшли спершу до Варязькі cтарожитності Волині 137 словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик. … прийшовши до [озера] Ільменя, поставив він город над Волховом, і назвали його Новгородом. І сів він тут, князюючи і роздаючи мужам своїм волості, [звелівши їм] городи ставити: тому – Полоцьк, тому – Ростов, другому – Білоозеро. А варяги по тих городах є приходні» [Літопис Руський 1989, с. 12]. Поява Давньоруської держави не була одномоментною подією – це довготривалий процес консолідації спочатку етносів півночі – слов’ян, балтів, угро­фінів, варягів у другій половині ІХ ст. та південних на чолі з полянами. Представники останніх (варягів) відігравали в цьому консолідуючу роль. Важливим регіоном формування протидержавних імпульсів виявилися землі навколо майбутніх Новгорода, Ладоги, Біло­ озера та ін. Дослідники А. Кірпічніков, І. Дубов, Г. Лебєдєв назвали цей регіон «Верхня Русь» [Кирпичников, Дубов, Лебедев 1986, с. 190]. Верхня Русь становила собою «різноетнічну конфедерацію слов’янських та фінських», можливо, і балтських племен на північному заході східної Європи (аж до Верхнього Поволжя) [Кирпичников, Дубов, Лебедев, 1986, с. 19; Носов 1984, с. 85–93]. Спираючись на літописи, можна констатувати що станом на 860 р. князівська влада північноруських земель контролювала Ладогу, Новгород, Полоцьк, Ізборськ, Ростов, Білоозеро. Початковим ядром цього ранньодержавного утворення до другої половини ІХ ст. було «племінне княжіння» «слов’ян ільменських». Його центром вважають землі поблизу Новгорода, берег озера Ільмень на схід від Волхова [Кирпичников, Дубов, Лебедев, 1986, с. 190]. Важливо підкреслити, що вже з середини VIII ст. Ладозька волость була природною зоною найбільш ранніх слов’яно­скандинавських контактів. Крім того, у цьому регіоні спільно проживали слов’янські та карельські, фінські («чудські») племена [Кирпичников, Дубов, Лебедев, 1986, с.192]. Піднесенню цих територій сприяли важливі торгові шляхи східної частини Балтійського моря, які за участі варягів продовжувалися до Волги, Дніпра, та цими водними шляхами виходили в Каспійське і Чорне моря. Життя у південніших князівствах майбутньої Русі (у полян, деревлян, а також волинян, бужан) було дещо спокійнішим, мало 138 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 менш бурхливий ритм. Хоча в останніх близькість важливих водних артерій – Західного Бугу, Прип’яті – давало можливість підтримувати пожвавлення торгово­економічних відносин з іншими державами. У полян, імовірно, від часів готів (ІІІ–ІV ст. н. е.) водний шлях Дніпром був чинником постійного поступу [Войтович 2011, с. 33–34]. Водночас у Верхній Русі, близькій до зони Балтії, економічні та пов’язані з далекосяжною торгівлею державотворчі процеси відбувалися активніше, аж поки не досягли Київських гір, де за князя Олега Київ стає столицею нової великої держави, про яку у зв’язку із вдалим походом Віщого Олега, дізналася Візантія та інші країни. Землі Волині та Волинського Полісся в період раннього середньовіччя і пізніше були пов’язані різними відносинами з віддаленими землями. Ці контакти ми можемо відтворювати найчастіше за несподіваними знахідками монет (арабських, візантійських, англійських та ін.), прикрасами (накладками, фібулами, перстенями), інколи зброєю, що були не місцевого походження. У цьому контексті варто згадати слова М. Тихомирова про те, що хоча Галицько­Волинська земля займала окраїнне положення, однак «можемо з повною впевненістю сказати, що вона знаходилася на перехресті жвавих шляхів, які пов’язували її з рештою Руської землі, а також Візантійської імперії, Болгарії, Польщі, Угорщини, Чехії та Німеччини» [Тихомиров 1975, с. 179]. У нашій розвідці важливо: 1) ствердити, що довготривала боротьба з «норманською теорією» успішно закінчилася переконанням: варяги Рюрик, Олег, Ігор та їхні наступники­князі разом з військовими дружинами активно долучилися до розбудови потужної держави – Київської Русі. Цьому передувало те, що слов’яни знайшли правильне дипломатичне рішення і звернулися до північних сусідів із закликом: «земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть­но княжити і володіти нами» [Літопис Руський 1989, с. 12]; 2) описати поки що нечисленні артефакти, пов’язані з варягами на Волині. Про важливість вивчення історії становлення східнослов’янського (давньоруського) суспільства та участь в цих процесах Варязькі cтарожитності Волині 139 представників інших європейських народів писав у свій час П. Толочко [Толочко 1987, с. 35]. Щодо використання термінів у першоджерелах, то, як пише Іоахім Херманн: «В арабських джерелах скандинави звалися «руси», а в «Повісті временних літ» – варягами» [Літопис Руський, 1989, с. 12]. Варягів на цих землях приваблювали великі річки, що перетинали цілу країну, та якими вони (варяги) потрапляли на південь [Херрман, 1986, с. 40]. Одним із важливих центрів на шляху переміщення купців між Двіною та Дніпром був осередок Гнєздово (іл. 59; іл. 83, іл. 84) на захід від Смоленська [Булкин, Лебедев 1974, с. 11–17]. Це велике поселення, де жили місцеві верхньодніпровські балтські племена, слов’яни, скандинави, виникло у ІХ–Х ст. Тут мешкали торгівці, воїни, ремісники, селяни. Прикметно, що в цих місцях виявлено речі західних слов’ян, зокрема кераміку, прикраси, на основі чого припускають перебування тут людності з Нижнього Одеру [Херрман 1986, с. 41]. Дослідники звертають увагу, що шлях «із варяг у греки» активніше використовувався, ніж Волзький, а тому був важливим на ранньому етапі розвитку балтської торгівлі в південному напрямку. Відмічається також, що осілість скандинавського населення на землях Польщі та Східної Німеччини була невеликою [Херрман 1986, с. 42]. У статті О. Моці «Поховання скандинавів на півдні Київської Русі» знаходимо важливі факти, які допомагають з’ясувати роль вихідців із Скандинавії у подіях середньовічних часів на південноруських землях. Автор називає сім пунктів, де виявлені поховання за особливим обрядом та з рідкісними речами супроводу. Це такі місця, як Вишгород (Київщина), Київ (іл. 81), Чернігів, Шестовиця та ін. [Моця, 1990, с. 90–95, рис. 4]. У м. Вишгороді неподалік від городища під час будівельних робіт знайдено черепахоподібну фібулу та інші речі. Відомо, що такі фібули носили жінки­скандинавки. М. Каргер під час досліджень могильників Давньої Русі у Києві також виявив в районі вул. Фрунзе черепахоподібні фібули (похов. № 124, 125) (іл. 65). Очевидно, чоловіки­скандинави брали з собою і жінок. У підкурганних похованнях в с. Табаївка (Чернігівщина) у складі супровідного інвентарю були зброя, посуд, кістки коня, залізні заклепки 140 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 від човна. В іншому похованні виявлено срібний браслет. Такі прикраси носили чоловіки в скандинавських країнах та прибалтійських районах [Моця 1990, с. 91–93]. Чимало скандинавських поховань відкрито в могильнику с. Шестовиця (сучасний Чернігівський р­н Чернігівської обл.). Тут же досліджувалося і городище, споруджене за особливим планом. У похованнях № 9, № 23 знайдено заклепки від човнів, у кургані № 33 – набір гральних скляних фігурок різних кольорів і форм, а також кістка для кидання у вигляді паралелепіпеда з очками на довгих площинах [Моця 1990, с. 91–94]. У кількох курганах (інгумаційних та кремаційних) знайдено черепахоподібні фібули та невеликі круглі сюльгами (прикраси­застібки скандинавських жінок і чоловіків). У складі супровідного інвентарю виявлено також предмети зброї – мечі, які ритуально згинали перед похованням воїнів. Отже, тут були поховані професійні воїни­найманці та купці – заможні люди, зважаючи на поховальний інвентар та розміри могил [Моця 1990, с. 94]. Аналіз скандинавських поховань на землях Київської Русі дає підстави стверджувати, що «між Києвом і скандинавськими країнами існували жваві політичні та економічні контакти» [Моця 1990, с. 96]. Як уже було зауважено, на теренах Русі варяги виконували не лише військові обов’язки (іл. 74 – іл. 79), а й займалися торгівлею, часто з віддаленими країнами, оскільки їхньою спеціалізацією були війни та торгівля. За різними джерелами вдалося з’ясувати, що окремі групи варягів були причетні до торгівельних операцій на Прип’ятському Поліссі, а найбільше по р. Прип’ять (не виключено, і по р. Західний Буг). У цьому контексті нам важливі праці П. Лисенка про давньоруські міста Пінск, Туров [Лысенко 2004; Лысенко 1982; Лысенко 1999]. Крім того, О. Черьомін у монографії «Туровское княжество (Х–ХІV века)» зазначає, що на прип’ятському водному шляху варягами було закладене місто Туров – досить важливий форпост, пізніше центр Турово­Пінського князівства. Сухопутних шляхів понад Прип’яттю не було, а сполучення здійснювалося з ІХ ст. (напевно і раніше – Г. О.) скандинавами («русами») на «своїх човнах» по Прип’яті [Черемин 2012, с. 11]. Повідомлення про ранні пам’ятки Турова знаходимо у статті Варязькі cтарожитності Волині 141 П. Лисенка «Язичницьке святилище давнього Турова» [Лысенко 1998, с. 51–55]. За даними О. Черьоміна, у похованні поблизу Турова знайдена срібна сюльгама, в іншому – дві бронзові [Черемин 2012, с. 97– 98]. Під час розкопок міста виявлені камʼяні хрестики­корсунчики, намисто та прикраси з бурштину [Черемин 2012, с. 101–103]. Як відомо, Туров був одним з центрів давньоруської писемності, тут складалися твори житійного характеру. До речі, вздовж р. Припʼять в поховальному обряді прослідковується особливості балтських народів. Як пише цей автор, в Поприпʼятті сухопутних шляхів не було, а сполучення по Припʼяті вже в ІХ ст. (імовірно, і раніше – Г. О.) проводили варяги «на своїх ладьях» [Черемин 2012, с. 11]. Саме на берегах цієї ріки вони стали робити місця зупинок для поповнення продовольства, ремонту оснастки човнів, захоплення або обміну товарів. Однією із торгових факторій став пункт Туров (тур в перекладі означає «вдале місце») на березі р. Припʼять, в яку впадали ріки Струмень, Язда [Черемин 2012, с. 12]. Про Прип’ять як досить важливий шлях торгових сполучень писав також О. Цинкаловський (під псевдо Антін Бужанський) у статті «Ріка Прип’ять та її допливи. Старі водні шляхи між доріччям Чорного моря і Балтиком (географічно­археологічна студія)». Автор зазначає, що у VІІІ–ІХ століттях в середній течії Дніпра на шляху «з варяг у греки» виникає Руська держава, а м. Київ стає не лише адміністративним центром, а й торговим. Розташування міста Києва нижче від гирл Прип’яті та Десни теж мало свої переваги. Тут гуртувалися товари, призначені на ринки Візантії, Польщі, Чехії (на заході) та до арабських країн [Бужанський 1966, с. 15]. Джерелом економічної спроможності держави була не лише данина, зібрана із земель, «положених» над верхнім і середнім Дніпром, Прип’яттю і Десною, а й зиск з торгово­обмінних операцій. Дослідник звертає увагу на те, що арабські купці користувалися різними шляхами – не лише Волгою, Десною (підтвердженням цього є, крім іншого, знахідки скарбів диргем), а й Прип’яттю, «що над середнім Бугом лучилася з старим шляхом, котрий йшов уздовж ріки з полудня на північ» [Бужанський 1966, с. 15–16]. Зазначимо, що в цих місцях також відомі знахідки арабських монет. 142 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Протягом ІХ–ХІV ст. київські та волинські князі використовували зазначені маршрути не лише для військових цілей, але також як водний шлях до своєї важливої торгової факторії – Дрогичина над Бугом [Бужанський 1966, с. 16; Кучинко 2009, с. 245–256, рис. 40; Pawłata 2016, s. 71–95]. Безпосередньо пов’язані з цими водними артеріями укріплені міста (городи) Мозир, Пінськ, Туров, Брест. Крім інших товарів, рікою Прип’ять переправлялися з поліських пущ хутра куниць, лисиць, соболів, видр, бобрів. Навіть прясла з овруцького шиферу знаходять у Польщі, у балтійських краях, а також над Волгою, біля Новгорода, Ладоги, у Скандинавії [Рыбаков 1948]. О. Цинкаловский вказував на те, що Прип’ятський шлях на захід – до Польщі, Балтії – привертав до себе увагу київських князів ще в часи Олега, Ігоря. У зв’язку з цим постає м. Туров – спочатку як торгова факторія, а згодом і як центр князівства. «На туровському престолі сиділи сини та «найближчі кревні» родичі київських князів, що свідчить про його значення» [Бужанський 1966, с. 2, 16]. За О. Черьоміним, м. Туров заклали варяги (імовірно, за наказом князя – Г. О. ). У функціонуванні згаданого шляху варяги відігравали певну роль. «Чисельні городи, а серед них Вараш (колишній Кузнецовськ – Г. О. ) над Стиром були з винятково варязькою залогою» [Черемин 2012, с. 12]. Щоб проілюструвати значення Бузького та Прип’ятського шляхів у ІХ–ХІ ст., наведемо кілька знахідок скарбів з цього поліського регіону: 1) на околиці м. Любомль Волинської обл. у 2009 р. знайдено скарб дирхем – всього 1420 монет (вагою 4280 г), який Д. Малярчик та О. Остапюк датують першою половиною Х ст. [Malarczyk, Ostapiuk 2018, с. 40–44]; 2) біля с. Невір Любешівського р­ну цієї ж області знайдено скарб арабських монет – всього приблизно 40 штук. Датуються вони приблизно Х ст. Їх відносять до сасанідських драхм [Гулько, Білик 2020, с. 34–37]. 3) на околиці с. Дажва (Доросині) Рожищенського р­ну Волинської обл. у 2011 р. знайдено монетно­речовий скарб (іл. 85), Варязькі cтарожитності Волині 143 що складався з 9 жіночих прикрас та 70 монет, який датується Х ст. [Гулько, Чернов 2018, с. 19–28; Гулько 2019, с. 81–104]. 4) поблизу с. Грабове Шацького р­ну знайшли скарб диргем [Остапюк, Свінціцький, Сулім 2021, с. 19–22]. Усього на теренах Волинської та Рівненської областей виявлено близько 20 скарбів диргем, з яких шість­сім знаходились поблизу рік Буг та Прип’ять [Охріменко, Кричевський, Локайчук 2019, с. 119–120, табл. 1]. Про важливість водних артерій свідчать і знахідки давньої зброї на берегах рік або просто у воді. Г. Гулько в розвідці «Варязький слід на Волині» (в друці) описує виявлені мечі давньоруського часу, які, не виключено, пов’язані з перебуванням у цих місцях варязьких воїнів­дружинників або і польських князів, зокрема, це знахідки: 1) в уроч. Стара катедра поблизу м. Володимир; 2) біля с. Мстишин Луцького р­ну (кілька років тому з р. Стир дістали меч); 3) неподалік с. Садів Луцького р­ну на лузі р. Чорногузки; 4) у с. Федорівка поблизу м. Володимир [Пасюк 2015]. За даними М. Кучинка, на території Західної Волині, Холмщини знайдено понад 30 мечів (цілих та фрагментованих), у тому числі з Волиня, Дорогобужа, Дорогичина, Вигаданки, 4 з Володимира [Кучинко 2009, с. 259]. Зазначимо, що знахідки мечів цього періоду описані також О. Цинкаловським у книзі «Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego» [Cynkałowski 1961, s. 143, 158–159, 163, 165, 168]. Вони датуються приблизно Х–ХІІ ст. У згадуваній роботі О. Цинкаловського (під псевдо Антін Бужанський) «Ріка Прип’ять та її допливи…» автор зазначає, що в неглибоких та вузьких місцях Прип’яті, де існувала небезпека нападів і товари на човнах перетягувалися волоком, робили охоронні городи. Там часто виявляють знахідки зброї, зокрема т. зв. мечі вікінгів ІХ–ХІІ ст., які відомі з таких пунктів, як Кодня (Житомирська обл.), Вілька Угруська – уроч. Старина (нині Воля Угруська Люблінського воєводства), Борове, Грабове Ковельського пов., Дружиловичі, Озяти Кобринського пов. (нині Брестської обл.) та ін. [Бужанський 1966, с. 17]. 144 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 У публікації Я. Пастернака «Літописний город Пліснеськ і проблема варягів у Галичині» подано інформацію про розкопки 1882 року Т. Земєнцьким парного поховання чоловіка і жінки. Обоє похованих мали в зубах золоті бляшки, поряд з чоловіком знаходився «варязький меч, що його ручка викладена золотом та міддю, залізний бойовий топір, ніж з ручкою, «обвиненою» срібним дротом, на грудях срібний хрестик, на руці срібний браслет, золоті та срібні перстені. Поряд із жінкою було скляне намисто, ножик, прясельце, дерев’яна посудина, обкладена іклами кабана, а також «три перстені, ковшики, хрестик – все срібне» [Пастернак 1948, с. 140]. Згаданий дослідник відкрив ще одне поховання на Пліснеському могильнику, у якому поховано жінку і чоловіка, що мав на собі дротяну кольчугу… шкіряний пояс, в роті «золоту бляшку». Поруч лежав «залізний меч, два дерев’яні відра (в одному залишилися кістки від тварин). У жінки були намиста з «карнеолових коралів», на правій руці золотий бляшаний браслет, а в кутку стояв горщик, імовірно, з їжею» [Пастернак 1948, с. 140–141]. Під час розкопок давньоруського Пліснеська Я. Пастернак знайшов близько 70 ножів, 20 наконечників стріл, остроги. На дитинці виявлено (в 1940 р.) кістяну пластинку (65х27 мм) з різьбленням лицаря ХІ–ХІІІ ст. у кольчузі та шоломі, який стоїть за оборонним муром біля брами та опирається лівою рукою на круглий щит [Пастернак 1948, с. 144–145, рис. 5–6]. Аналогія цьому мистецькому витвору виявлена в м. Галлє (Німеччина), де на ручці ножа є подібне зображення. Для нашої теми важливі висновки Я. Пастернака про те, що Пліснеське городище є найстарішим із досі досліджуваних у Галичині і датується ІХ–Х ст. На думку автора, його засновниками та першими поселенцями були, правдоподібно, шведські варяги, бо в обох подвійних могилах, відкритих у Пліснеську, поховані варязькі бояри чи багаті купці (підтвердженням цього є використання варязького поховального обряду). За матеріалами Пліснеського городища, дослідник доходить висновку, що тут «варяги держалися досить довго» [Пастернак 1948, с. 147]. Вони ж були, очевидно, засновниками поселення Варяж поблизу м. Сокаля (р. Західний Буг). Також важливою є гіпотеза р. Якимовича, що Варязькі cтарожитності Волині 145 розповсюджувачами куфійських монет на території Східної Європи були варяги [Jakimowicz 1933, s. 133]. На наш погляд, для такого припущення були підстави, оскільки якщо в Турові на Прип’яті, Вараші на Стирові, Варяжі поблизу Сокаля, Пліснеську та інших імовірних пунктах могли проживати варяги, то згадані 20 скарбів, знайдених на Волині та Волинському Поліссі, не виключено, з ними якось пов’язані. За непідтвердженою інформацією, загін варягів, що прибув до Пліснеська, був великим. Постає питання: ці люди прийшли як ізгої з рідних земель чи були запрошені руськими князями? Індикатором культурних зв’язків, зокрема і досить віддалених, можуть бути знахідки мечів, прикрас, здебільшого срібних та бронзових: виті шийні гривни, лунниці з зерню, сульгами та ін. (іл. 60 – іл. 69). Подібні речі виявлено також у скарбах варягів і слов’ян Подніпров’я та Волині. З наведених фактів можна зробити попередні висновки про присутність варягів у багатьох куточках України­Руси, в тому числі на Волині та Волинському Поліссі. Збільшення кількості артефактів, пов’язаних з ними, є підтвердженням цьому. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Бужанський Антін. Ріка Прип’ять та її доплави: старі водні шляхи між доріччям Чорного моря та Балтиком: географічно­археологічна студія. Праці Інституту дослідів Волині. Ч. 15. Вінніпег, 1996. С. 1–26. 2. Булкин В. А., Лебедев Г. С. Гнездово и Бирка. Культура средневековой Руси. Ленинград, 1974. С. 11–17. 3. Войтович Л. Русь: поморські словʼяни чи варяги? Проблеми словʼянознавства. Вип. 60. 2011. С. 33–46. 4. Гаркави А. Я. Сказания мусульманских писателей о Славянах и Русских : (с половины VII в. до конца X в. по р. X.). Санкт­Петербург, 1870. 308 с. 5. Гулько Г. Скарб Х століття з села Доросині на Волині. Скарби та рідкісні монети з теренів Північно-Західної України. Луцьк: Вежа­Друк, 2019. С. 81–104. 6. Гулько Г., Білик М. Скарб сасанідських драхм на Волинському Поліссі. Волинський колекціонер. Вип. 3. Луцьк, 2020. С. 34–37. 146 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 7. Гулько Г., Чернов М. Куфічні дирхеми на Волині: з історії знахідок та дослідження. Волинський колекціонер. Вип. 1. Луцьк, 2018. С. 19–28. 8. Кирпичников А. Н., Дубов И. В., Лебедев Г. С. Русь и варяги (русско­скандинавские отношения домонгольского времени). Славяне и скандинавы. Москва: Прогресс, 1986. С. 189–297. 9. Кучинко М. Історія населення Західної Волині, Холмщини та Підляшшя в Х–ХІV ст. Луцьк: Волинська обл. друкарня, 2009. 528 с. 10. Літопис Руський / Перекл. з давньорус. Л. Махновця. Київ: Дніпро, 1989. 592 с. 11. Лысенко П. Ф. Языческое святилище древнего Турова. Славяне и их соседи: археология, нумизматика, этнография. Минск, 1998. С. 51–55. 12. Лысенко П. Ф. Древний Туров. Минск: Беларуская навука, 2004. 180 с. 13. Лысенко П. Ф. Киев и Туровская земля. Киев и западные земли Руси ХІ–ХІІІ вв. Минск, 1982. С. 81–108. 14. Лысенко П. Ф. Туровская земля IХ–ХIII вв. Минск: Беларуская навука, 1999. 268 с. 15. Лысенко П. Ф. Языческое святилище древнего Турова. Славяне и их соседи: археология, нумизматика, этнография. Минск, 1998. С. 51–55. 16. Моця О. Поховання скандинавів на півдні Київської Русі. Археологія. №4. 1990. С. 90–95. 17. Носов Е. Н. Археологические памятники Новгородской земли VІІІ–Х вв. Археологические исследования Новгородской земли. Ленинград, 1984. С. 85–93. 18. Остапюк О., Свінціцький В., Сулім Р. Скарб римських срібних монет Римської імперії, знайдений поблизу села Грабове Шацької ТГ Волинської області. Волинський колекціонер. Вип. 4. 2021. С. 19–22. 19. Охріменко Г., Кричевський О., Локайчук М. Арабські диргеми на північному заході України. Скарби та рідкісні монети з теренів Північно-Західної України. Луцьк: Вежа­Друк, 2019. С. 105–124. 20. Пастернак Я. Літописний город Пліснеськ і проблема варягів у Галичині. Науковий збірник Українського вільного університету. Мюнхен, 1948. Вип. 5. С. 138–148. 21. Пасюк І. Варязький меч із Волині. Минуле і сучасне Волині та Полісся. Місто Володимир-Волинський та Побужжя у світовій Варязькі cтарожитності Волині 22. 23. 24. 25. 26. 27. 28. 29. 30. 31. 32. 33. 147 та українській історії. Успенський собор в історії міста Володимира-Волинського та України. Вип. 55. Луцьк, 2015. С. 405–406. Полонська­Василенко Н. Історія України. Т. 1: До середини ХІІ століття. Київ: Либідь, 1992. 640 с. Рыбаков Б. А. Из истории культуры Древней Руси: исследования и заметки. Москва: Изд­во МГУ, 1984. 240 с. Субтельний О. Україна: історія / перекл. з англ. Ю. Шевчука. Київ: Либідь, 1991. 512 с. Тихомиров М. Н. Древняя Русь. Москва: Наука, 1975. 429 с. Толочко П. П. Древняя Русь. Очерки социально­политической истории. Київ: Наукова думка, 1987. 244 с. Толочко П. П. Ярослав Мудрый. Киев: АДЕФ­Украина, 2011. 264 с. Херрман Й. Славяне и норманны в ранней истории Балтийского региона. Славяне и скандинавы. Москва: Прогресс, 1986, С. 8–128. Черемин А. А. Туровское княжество (Х–ХІV века). Минск: Полиграфкомбинат им. Я. Коласа, 2012. 208 с. Cynkałowski A. Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego. Warszawa, 1961. 271 s. Jakimowicz R. O pochodzeniu ozdób srebrnych znajdowanych w skarbach wczesnohistorycznych. Wiadomości Archeologiezne. Т. 12. Warszawa, 1933. S. 103–138. Malarczyk D., Ostapiuk O. Wczesnośredniowieczny skarb i srebny z okolic Lubomla (Wołyń, zach. Ukraina) – skład і chronologia rozpoznanej części depozytu. Волинський колекціонер. Вип. 1. Луцьк, 2018. С. 40–44. Pawłata L. Płomby typu drohiczyńskiego – problematyka badań. Podlaskie zeszyty archeologiczne. № 1. Białostok, 2016. S. 71–95. 148 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 САКРАЛЬНІ ТА ВІЙСЬКОВІ ЗАГАДКИ ДАВНЬОРУСЬКОГО ПОСЕЛЕННЯ БІЛЯ СЕЛА ЖАШКОВИЧІ НА ВОЛИНІ Геннадій Гулько, Микола Чернов З агальновідомо, що в нашому сьогоденні досить частими є випадкові знахідки різних раритетів доби середньовіччя. Цьому сприяє на Волині будівельна активність, глибока оранка сільськогосподарських угідь, а також збільшення в області кількості приватних пошуковців. Варто також зазначити, що поряд з уже загальновідомими предметами старовини пошуковцям інколи трапляються знахідки досить рідкісних речей, зокрема монет та предметів сакрального призначення. Щодо монет, то відомо, що коло ідей і понять, закладених у монети, ставлять їх в ряд речових джерел для досліджень не лише нумізматами, але й археологами, істориками, економістами та й навіть релігієзнавцями [Федоров-Давыдов 1985, с. 8]. Такі артефакти не лише уможливлюють визначення історичної доби карбування власне монети, але іноді й сприяють локалізації місця події, яка відбулась у давнину або ж навіть визначення релігійної належності осіб, які брали в ній участь. Підтвердили це кілька нових випадкових знахідок на території нашого краю. Зокрема, дві з них – монета та хрестик – дали можливість дослідити ще одну «білу пляму» в історії Волині не менш як тисячолітньої давності. Як зазначалося в одній з місцевих краєзнавчих публікацій ще в 2019 році, на полі біля с. Жашковичі Іваничівського району приватними пошуковцями була знайдена срібна монета [Чернов, Гулько 2019, с. 62]. Хоча монета дещо деформована, проте формат і легенда на аверсі та реверсі проглядалися досить добре. Знахід- Сакральні та військові загадки давньоруського поселення 149 ка виявилася одним із різновидів західноєвропейських денаріїв доби середньовіччя, нумізматичним раритетом – пенні англосаксонського короля Етельреда, який правив у 979 – 1016 роках (рис. 1). Ці срібні монети, незважаючи на різні типи та окремі несхожі елементи, мали в легенді однакові риси: на аверсі зображений погрудний портрет короля з атрибутами королівства, на реверсі, як прийнято було на монетах в ряді інших європейських держав тієї доби, зображений чотирираменний рівносторонній хрест. Вага цієї монети в різні роки була від 1,02 до 1,45 грамів, а розмір в діаметрі традиційно коливався в межах 20–21 мм. Щодо знахідки біля с. Жашковичі, то зважаючи на незначні втрати металу в двох місцях по периметру, теперішня вага цього пенні біля 1 грама, діаметр – 21 мм. Два отвори у верхній частині монети засвідчують про її повторне використання як прикраси або ж як оберега. Відомо, що у часи середньовіччя натільний хрестик ще не набув загального поширення і нерідко оберегами вважалися монети із зображенням християнської символіки. Це підтверджують подібні нумізматичні раритети з припаяним вушком або ж з пробитими отворами, що іноді трапляються як у скарбах, так і в похованнях періоду середньовіччя [Рябцевич 1977, с. 93]. Як відомо, лише у роки правління згадуваного короля Етельреда, пенні карбувалися на 80­ти монетних дворах Англії як з місцевого срібла, так і з переплавлених давньоримських денаріїв. Вони займали вагоме місце у європейському грошовому обігу X–XI століть, тому значна їх кількість виявлена на території Європи, зокрема і на теренах колишньої Київської Русі та сусідньої Білорусі, країн Прибалтики [Пасюк 2016, с. 66]. За результатами хронологічного аналізу, надходження денарія у київську, а отже й волинську обігову зону, здійснювався через Прибалтику та Західну Русь. У цьому одна з причин порівняно обмеженої кількості західноєвропейського монетного срібла в X–XII століттях на півдні Київської Русі [Толстоухов, Зубанов 2009, с. 548]. Ймовірно, що саме у публікаціях про знахідки на Волині монет із Західної Європи тієї доби зазначено, що їх виявлено небагато, а, зокрема пенні англосаксонських королів, які правили на рубежі X–XI ст., жодної [Пасюк 2016, с. 38]. 150 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Звичайно, знахідка такої рідкісної монети зацікавила пошуковців і вони продовжили поверхневе обстеження північно­західної околиці біля с. Жашковичі. Відомо, що ця місцевість до проведення меліоративних робіт була досить заболоченою, а невелика річка, яка тут протікала, впадала до більш повноводої в ті часи ріки Луга. Навіть візуальний огляд цієї місцевості засвідчує можливість існування на північному схилі долини та на острівці серед боліт, що зараз значно зруйнований меліораторами, стародавнього поселення. Показово, що серед знахідок, виявлених саме тут, майже на поверхні порушеного кілька десятиліть тому грунті, і був згаданий вище денарій – пенні. Зовсім поряд знаходився й наконечник великорозмірної втулкової стріли, тобто одночасно знайдено два артефакти, що були у вжитку в Західній Європі в IX–X століттях. Зовсім поруч був знайдений ще один раритет – фрагмент так званої «вендки», на якому також видимий рівнораменний хрест, щоправда вже з розширеними кінцівками. Відомо, що така монета теж була в обігу на території кількох регіонів Німеччини та Прибалтики в другій половині Х ст., але ця знахідка ще потребує додаткової ідентифікації [Рябцевич 1977, с. 38]. У результаті подальших пошуків без будь­яких розкопок знайдено фрагменти зброї, залишки бронзових прикрас, побутових речей, залізоробної майстерні тощо. Переважну більшість їх можна датувати X–XIII століттям. Випадкове виявлення знахідок біля с. Жашковичі може свідчити про існування невідомого історикам городище, яке могло бути давньоруським оборонно­господарським форпостом на русько­польському прикордонні, що з півдня захищав княжий Володимир. Разом з тим, поряд з загальновідомими знахідками, в цілому типовими для середньовічної Волині, особливістю цього поселення, крім згаданих вище монет, є ще кілька інших унікальних речей, що вимагають окремого з’ясування. Цього ж потребує і триваюча серед фахівців полеміка про рівень впливу «варязького» фактору на історію становлення Київської Русі [Коваленко 2012, с. 147–165]. Саме в цьому контексті досить інтригуючою є знахідка сакрального змісту – натільний хрестик (рис. 2). Розміром він 37/38 на 31/32 мм, виготовлений з мідного сплаву з використанням тех- Сакральні та військові загадки давньоруського поселення 151 нології лиття. Хрестик рівносторонній, чотирикінцевий з дужками в середохресті та розширеними раменами, які мають фігурні закінчення з трьома кружечками з плоско рельєфними півкулями в середині кола. У центрі середохрестя розміщене зображення солярного кола, від якого центральними осями рамен відходять заглиблені у рамена хреста лопаті, прикрашені по всій довжині рельєфним краплеподібним пояском. Зворотній бік хрестика без зображень. Відповідно до аналогів, його можна ідентифікувати як натільний хрестик скандинавського типу, відомий з поховань першої половини XI ст., розкопаних археологами в Києві, Новгороді тощо. У цілому зображена на ньому символіка ще має класичні ознаки дохристиянських вірувань, тобто належить до періоду так званого «двовір’я» [Кутасов, Селезнев 2010, с. 139]. Досить цікавими є також виявлені біля с. Жашковичі кілька підковоподібних фібул (іл. 66: 1). Особливо показовою є одна з них, що може мати не місцеве походження [Коваленко 2012, с. 147– 165]. Виготовлена вона з якісної бронзи, й після десяти століть перебування в землі є в досить доброму стані, розмір її в діаметрі дещо більше 40 мм. Такі фібули були поширені в добу Київської Русі як застібка до плаща або ж іншого важкого верхнього одягу. Подібні знахідки не є рідкістю на Волині, але особливість цієї в багатій орнаментації всієї зовнішньої поверхні фібули, яка однозначно має зооморфний вигляд – тіло дракона або змії із звіриними голівками на обох кінцях. Крім цього, на «потилиці» дракона зображено солярний знак у вигляді скошеного хреста, що, як відомо, широко побутував у добу середньовіччя поряд із загальноприйнятою християнською символікою. Саме такий тип орнаменту дає підстави стверджувати про можливе скандинавське походження фібули й датувати її кінцем X – початком XI ст. Зауважимо, що згадувані вище вперше знайдені в одному місці чотири предмети з сакральною символікою: пенні та «вендка» з хрестами на реверсі, скандинавського типу натільний хрестик та фібула з типовою язичницькою символікою, можуть однозначно засвідчити: на Волині ними могли користуватися ще наприкінці X ст. , тобто в часи хрещення населення нашого краю [Батюшков 1888, с. 18]. 152 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 У контексті дискусії про «варязький» фактор в історії Волині, то досить цікавою є ще одна знахідка біля с. Жашковичі – навершя до руків’я середньовічного меча. Виготовлене воно із заліза, пустотіле, розміри його 70х35 мм, вага 45 гр. Попри тисячолітнє перебування в болотяному середовищі, збереглося добре. Після проведеної поверхової зачистки виробу проявилося колишнє посріблення цього предмета з наступною інкрустацією. Відповідно до аналогів, наведених у фаховій літературі, мечі цього типу датуються першою половиною XI ст., тобто «пізнім періодом вікінгів» [Окшотт 2006, с. 160]. Досить нетиповими для доби середньовіччя на Волині є також знахідки у верхніх шарах грунту на острові, тобто на незначній території, де зібрано більше десяти втулкових, плоских і з двома шипами наконечників стріл. Вони, як зазначалося вище, в X–XI ст. не мали значного поширення на території Київської Русі, але були типовими для продукції західноєвропейських майстрів. Показово, що на території історичної Волині, тобто на західному рубежі Київської Русі такі наконечники трапляються переважно як одиничні знахідки і лише зрідка більш компактно [Прищепа 2011, с. 173]. У цілому, описані вище знахідки дають підставу вважати, що біля с. Жашковичі Іваничівського району виявлене місце тимчасового перебування воїнів з числа західноєвропейських найманців – вікінгів, яких, що відомо з літописів, на Русі називали варягами. Цілком вірогідно, що частина з них були вже християнами. Зважаючи на розташування окремих знахідок на острові та в пониззі долини, можна зробити припущення, що тут мав місце жорстокий бій між вірогідними нападниками з числа польського війська та оборонцями – русичами. Підтвердженням цього є не лише згадувані вище наконечники стріл західноєвропейського типу, що знайдені в основному на площі острова, але й значна кількість наконечників на протилежній стороні – на краю болота. Показово, що їх однозначно можна віднести до числа озброєння воїнів доби Київської Русі. Це не лише кілька черешкових листоподібних та ромбічних наконечників стріл, але й значна кількість простих шилоподібних або ж таких, вістрями яких були уламки Сакральні та військові загадки давньоруського поселення 153 невеликих ножів, цвяхи й просто загострені дротинки. Швидше всього, що напад для жителів цієї місцевості був зовсім неочікуваним і оборонцям острова довелося відстрілюватися з луків через болото, застосовуючи для наконечників все, що було для цього придатним. Гіпотетично, такі події могли відбуватися біля нинішнього села Жашковичі влітку 1018 року. Це був час, коли військо польського короля Болеслава Хороброго, до складу якого входило багато найманців – вікінгів, здобуло перемогу біля р. Західний Буг над загонами таких же варягів та місцевих ополченців на чолі з київським князем Ярославом. Відомо також, що саме через Волинь одні війська після битви відступали на Новгород, а інші переможно рухались на Київ. Цікаво, що оповідаючи про тогочасні події, польські середньовічні хроністи, переплутавши подібну битву в 1069 році, тобто з добою Болеслава Сміливого, згадують і про слід, залишений нібито мечем – «щербецем» – польського короля на Золотих воротах Києва [«Великая хроника» 1987, с. 68]. У цьому контексті варто звернути увагу і на повідомлення у німецьких хроніках того часу про участь у цих подіях «проворных данов» тобто найманців­вікінгів з Данії [Ключевский 1956, с. 133]. На той час багато хто з вікінгів вже був християнином, адже ця країна прийняла християнство ще в 960–970­х роках. Підтвердженням цього можуть збути згадувані вище пенні з хрестом на реверсі та отворами під шнурок, а також натільний хрестик, який носив дехто з уже охрещених найманих вікінгів [Коваленко 2012, с. 147–165]. Можливо, саме в XI ст. були зруйнувані будівлі на острові, які з невідомих причин на цьому місці вже не відбудовувалися. У будь­якому випадку неподалік від нинішнього с. Жашковичі разом з нечисленними дружинниками та оборонцями острова міг загинути й місцевий вельможа – підлеглий київського князя. Разом з тим, після тих трагічних подій на острові продовжувала ще багато десятиліть діяти кузня, у якій майстри добували з місцевої болотної руди крицю та забезпечували виробами найближчі поселення волинян. Підтвердженням цього є необроблені зливки криці, шматки шлаку, а також значна кількість знайдених на поверхні острова дрібних металевих виробів – залишків середньовічних ножів, фрагментів кінської упряжі, цвяхів тощо. 154 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Отже, середньовічна історія Волині ще досить багата на невідомі події давнини, одну з яких спробували реконструювати за знахідками біля села Жашковичі. Шкода, що про них можна в основному дізнаватися не з планових археологічних розкопок, а з випадкових знахідок на залишках середньовічних замчищ та городищ, зруйнованих не лише в далекому минулому, але й нині. До честі пошуковців з Луцька, що їх знайшли і зберігають у приватних збірках, авторам цього дослідження була надана повна можливість здійснити початкове вивчення всіх виявлених раритетів. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Батюшков П. Н. Волынь. Исторические судьбы Юго­Западного края. Санкт­Петербург: Тип. Тов­ва «Общественнная польза», 1888. 430 с. 2. «Великая хроника» о Польше, Руси и их соседях XI – XIII вв. / под ред. В. Л. Янина. Москва: Изд­во МГУ, 1987. 264 с. 3. Історія міст і сіл Української РСР: у 26 т. Волинська область / гол. ред. кол.Тронько П. Т. та ін. Київ, 1970. 767 с. 4. Коваленко В. П. Вікінги на Сході Європи: у пошуках слави чи нової батьківщини. Матеріальна та духовна культура Південної Русі: Матеріали Міжнародного польового археологічного семінару (Чернігів – Шестовиця, 19–22 липня 2012 р.). Київ–Чернігів, 2012. С. 147–165. 5. Ключевский В. О. Сочинения в восьми томах. Том 1. Курс русской истории, часть 1. – Москва: Госполитиздат, 1956. 431 с. 6. Кутасов С. Н., Селезньов А. Б. Нательные кресты, крестовключенные и крестовидные подвески X–XV веков. Москва: ИскателИ, 2010. 320 с. 7. Кучинко М. М. Археологія Волині. Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. 200 с. 8. Нумізматичний словник / авт.­уклад. В. В. Зварич; відп. ред. М. Ф. Котляр. Львів: Вид­во Львів. ун­ту, 1972. 147 с. 9. Окшотт Э. Археология оружия. От бронзового века до эпохи Ренессанса. Москва: Центрполиграф, 2006. 399 с. 10. Пасюк І. Торгово­грошовий обіг на Волині (XI–XIX ст.). Луцьк, 2016. 212 с. 11. Пасюк І. Варязький меч із Волині. Минуле і сучасне Волині та Полісся. Місто Володимир-Волинський та Побужжя у світовій Сакральні та військові загадки давньоруського поселення 12. 13. 14. 15. 16. 17. 18. 155 та українській історії. Успенський собор в історії міста Володимира-Волинського та України. Вип. 55. Луцьк, 2015. С. 405–406. Прищепа Б. А. Дорогобуж на Горині у X–XIII ст. Рівне: ПП ДМ, 2011. 250 с. Рябцевич В. Н. О чем рассказывают монети. Минск: Народная асвета, 1977. 399 с. Терський С. В. Історія Луцька. Т. 1. Лучеськ Х–ХV століть. Львів: Вид­во Львівськоъ політехніки, 2007. 252 с. Україна: хронологія розвитку. Давні слов’яни. Київська Русь. Т. 2. / Толстоухов А., Зубанов В. Київ: Кріон, 2009. 544 с. Федоров­Давыдов Г. А. Монеты – свидетели прошлого. Москва: Изд­во МГУ, 1985. 176 с. Чернов М., Гулько Г. Знахідка рідкісної монети кінця Х століття на Волині. Волинський колекціонер: альманах. № 2. Луцьк, 2019. С. 62–63 Щелоков А. А. Увлекательная нумизматика. Факты, легенды, открытия в мире монет. Москва: ЭКСМО, 2007. 381 с. Рис. 1. Срібне англосаксонське пенні кінця X – початку XI ст., знайдене біля с. Жашковичі Іваничівського району. Фото М. Чернова, 2019 рік 156 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Рис. 2. Натільний хрестик скандинавського типу XI ст., знайдений біля с. Жашковичі Іваничівського району. Фото А. Калькова, 2019 рік Археологічні терміни в наукових працях О. Цинкаловського 157 АРХЕОЛОГІЧНІ ТЕРМІНИ В НАУКОВИХ ПРАЦЯХ ОЛЕКСАНДРА ЦИНКАЛОВСЬКОГО Світлана Локайчук У 30­х рр. ХХ ст. на теренах історичної Волинської землі проводилася масштабна пошукова робота з метою виявлення та вивчення археологічних пам’яток. Активізація польових досліджень пов’язана з ім’ям Олександра Цинкаловського (1898–1983) – крає­ знавця, археолога, члена Польського Археологічного Товариства та Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Публікації польових досліджень, нововідкритих пам’яток віддзеркалюють особливості номінації спеціальних понять археології того періоду. Зважаючи на наступність традицій термінотворення, поділяємо думку Л. Симоненко про те, що охарактеризувати стан та перспективи розвитку сучасної наукової термінології не можна, не торкнувшись бодай короткої історії її становлення [Симоненко 2001, с. 3]. Розвиваючись, кожна галузь знань потребує перегляду своєї термінології. Тому дослідження назв спеціальних понять, якими послуговувалися фахівці в період становлення української наукової мови та початкового етапу розбудови термінологічних систем, не втрачає своєї актуальності. Цей процес припадає на кінець ХІХ – початок 30­х років ХХ ст. (на західноукраїнських землях тривав до 40­х років ХХ ст.). Терміни, зафіксовані у працях провідних фахівців та в лексикографічних джерелах 20–30­х років минулого століття все більше привертають увагу дослідників окремих терміносистем, оскільки то був час значного і бурхливого розвитку української наукової мови. Зокрема, О. Масликова досліджувала філологічні 158 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 терміни у працях М. Грушевського, М. Комова – видавничі терміни у технічних словниках 20–30­х років ХХ ст., І. Процик – спеціальні номінації у фізичному словнику О. Курило, І. Галенко – лінгвістичну термінологію О. Потебні та багато інших. І. Процик підкреслює, що це був період ґрунтовних спроб упорядкування, систематизації, нормалізації української термінології на наукових засадах термінотворення, вироблених спільно фахівцями і лінгвістами [Процик 1998, с. 102]. Діяльність О. Цинкаловського з виявлення та вивчення археологічних пам’яток була однією з найважливіших справ у його краєзнавчих студіях. Він відкрив та врятував для науки, досліджуючи, чимало пам’яток різних періодів – від кам’яного віку до пізнього середньовіччя. Як на той час, його професійні знання кожного періоду, кожної культури були доcить значними [Охріменко, Скляренко 2007, с. 8]. Зауважимо, що в 30­ті роки минулого століття дефініції багатьох археологічних культур лише окреслювалися. В. Шиприкевич зазначає, що найбільш плідними й успішними були роки праці науковця перед Другою світовою війною, коли «він, повний енергії, міг працювати в терені, а що мав щасливу руку, то відкрив багато, до того часу незнаних археологічних стоянок та городищ. У тих роках він опрацював археологічну мапу Волині та Волинського Полісся з точним позначенням знайдених пам'яток різних культур» [Шиприкевич 1984, с. 599]. У науково­краєзначому доробку О. Цинкаловського особливе місце належить дослідженню «Стара Волинь і Волинське Полісся: краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 року», матеріали до якого він збирав понад 30 років і повністю підготував до друку ще 1969 року. Проте праця не була надрукована за життя автора, а вийшла у двох томах протягом 1984–1986 рр. накладом Товариства «Волинь» у Вінніпезі (Канада). У передмові зазначено: «Думка про опрацювання історично­географічного й економічного словника Волині й Волинського Полісся постала в автора ще в тридцятих роках нашого століття, коли в 1929–1939 рр. автор працював на цих теренах, як делегат Державного Археологічного музею у Варшаві. Під час своєї праці звернув він увагу на брак необхідної літератури для орієнтації в терені, майже з кожної ді- Археологічні терміни в наукових працях О. Цинкаловського 159 лянки» [Цинкаловський 1984, с. 17]. У словнику подано відомості про всі села і міста зазначеної території, їхню історію, походження назв, визначні пам’ятки, урочища. Назви останніх цінні для науки, оскільки вони місять важливу інформацію для археологів, краєзнавців. Крім краєзнавчого словника, широковідомі книги О. Цинкаловського «Materiały do pradziejów Wołynia i Polesia Wołyńskiego» (монографія видана Польським Археологічним Товариством у Варшаві 1961 року), «Старовинні Пам’ятки Волині» (1975 р., Торонто). В останній, наприклад, знаходимо відомості про місця розташування знищених тепер дерев’яних церков XII–XVI ст. у м. Володимир­Волинський. Існування цих споруд підтверджується назвами урочищ: Церковнища, Монастирища, Монастирок, Стара Катедра, Ротонди, Святе, Купелі (де відбувалося хрещення). Публікації археологічних матеріалів О. Цинкаловського вміщені також в наукових журналах «Вядомосці Археологічне» та в Записках НТШ, в науково­популярному виданні «Життя і Знання», що виходило у Львові. У дослідженні «Матеріяли до археології Володимирського повіту» (1937) автор звертає увагу на те, що про сліди давніх поселень людей свідчать топоніми на означення місцевості: Вал, Городище, Город, Гора, Замок, Замчище, Печиська (с. Боричів), Тур-город (с. Морозовичі) [Цинкаловський 1937, с. 188]. Назви урочищ Селище або Селисько, зазначає дослідник, вказують звичайно на поселення слов’янської або княжої доби. Наявність іншого типу археологічних пам’яток – поховань – також підтверджують мікротопоніми: «Могили, порозкидані по цілому повіту, називають звичайно “копцями”, “курганами”, “курганцями”, “насипами”, “могилами”, “велетнями”, і “турицями”. Остання назва для могил дуже поширена в долині Буга» [Цинкаловський 1937, с. 189]. Археологічними джерелами є, за висловом О. Цинкаловського, «річеві докази існування культур» [Цинкаловський 1937, с. 185]. Автор перераховує типи пам’яток, використовуючи відповідні терміни, зокрема: стоянки, селища, городища, вали, оселі, цвинтарища, могили, гроби, кам’яне й металічне знаряддя, кераміка, наприклад: З бронзової доби маємо цілі оселі і цвинтарища [Цин- 160 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 каловський 1935, с. 15]; Стосується це також і до макролітичних археологічних об’єктів, як городища, селища, цвинтарища, вали (Ц 5, 17) [Цинкаловський 1984, с. 17]. Відповідно до дефініції, термін стоянка – назва недовгочасного місця проживання людей кам’яного віку. Крім цієї лексеми, у публікаціях О. Цинкаловського інколи фіксуємо й синонім стійка ‘тимчасове поселення’ з прозорою внутрішньою формою, наприклад: найстарші людські оселі, так звані стоянки, були в Європі ще в дольодову добу [Цинкаловський 1935, с. 15]; відкрито 50 стійок висоцької культури на Волині [Цинкаловський 1937, с. 190]. Для номінації поняття ‘місце осілого життя людей у давні часи, що виникло з розвитком землеробства’ дослідник послідовно використовує лексему оселя, вживаючи її у двох значеннях: 1) ‘приміщення для проживання людей; житло’, 2) ‘селище, поселення’ [СУМ, 7, с. 314]. Наприклад: Початки залізної епохи позначилися на нашому терені знахідками, як цвинтарищ так і осель [Цинкаловський 1984, с. 34]; Натрапили робітники на людську оселю ранньої неолітичної доби [Цинкаловський 1931, с. 280]. Однокореневі терміни наявні в інших слов’янських мовах: рос. селение, білор. паселішче [першых жыхароў], польськ. siedliskо, osada, чеськ. osada. Першоджерелом, на думку більшості етимологів, є прасл. sědlo ‘поселення; місце осілого проживання’, пов’язане з дієсловом sěděti ‘сидіти’ [ЕСУМ, 5, с. 210; Фасмер, 3, с. 596]. Тематична група «Поховальні пам’ятки та їхні елементи» представлена у працях вченого термінами тілопальні могили, самітні могили, могили зі скорченими кістяками, могильник, плаский могильник, цвинтарище, тілопальне цвинтарище, скринькові гроби, скелетові гроби, ямовий гріб, тілопальний гріб, пласкі поховання зі скорченими скелетами, курган тощо. Лексема могильник задокументована в сучасних лексикографічних джерелах як власне археологічний термін на позначення поняття ‘стародавнє кладовище’ [СУМ, 4, с. 773; ЕСУМ, 3, с. 493]. Термін могильник мотивований лексемою могила (прасл. mogyla ‘купа’), первісним значенням якого було ‘пагорб’ [Фасмер, 2, с. 634]. Синонімом слова могила є лексема гріб (від прасл. grobъ), зафіксована у Словарі української мови Б. Грінченка [Грінченко, 1, с. 327]. Археологічні терміни в наукових працях О. Цинкаловського 161 У першій половині ХХ ст. для позначення поняття ‘стародавнє кладовище’ західноукраїнські археологи використовували слово цвинтарище, ймовірно, орієнтуючись на польське cmentarzysko ‛могильник’. У тематичній групі термінів, пов’язаних з археологічною періодизацією та найменуванням геологічних епох, автор послідовно використовує ключове слово доба: передісторична доба, неолітична доба (або доба неоліту), бронзова доба, залізна доба, доба зльодінь, льодова доба. Як показують спостереження, слово доба еквівалентне термінам період, культура: римська доба, доба римських упливів, доба середнього латену, доба мандрівки народів, (сучасне – період великого переселення народів), доба городищ або вчаснослов’янська (сучасне – давньоруський період), княжа доба, нариклад.: З княжої доби маємо цілі цвинтарища [Цинкаловський 1937, с. 190], Гальштатська та лятенська доба виступає на видмі в с. Млиниськах [Цинкаловський 1937, с. 187]. Слово вік ‘епоха’ зафіксоване як стрижневий компонент термінів­словосполучень камінний вік, палеолітичний вік, вчасно-історичний вік ‘ранньослов’янський період’. Номінація періодів первісної археології відбувається за словотвірною моделлю творення композитів із компонентом – літ (гр. litos – камінь) у постпозиції: палеоліт, епіпалеоліт, мезоліт, протонеоліт, неоліт, енеоліт, халколіт (мідно-кам’яний вік). Як відомо, англієць Джон Леббок 1865 р. виділив два періоди кам’яного віку, позначивши їх термінами палеоліт і неоліт. Проте ці інтернаціоналізми вживаються паралельно з питомими українськими термінами – давня кам’яна доба і нова кам’яна доба. У фахових текстах національно­міжнародні відповідники у більшості випадків взаємозамінні. Стратиграфічне дослідження багатошарових пам’яток дало поштовх появі дублетних пар, які виникли внаслідок суміщення двох координат – часової й локальної, коли верхній культурний шар містить матеріали пізнішого часу порівняно з нижнім: пізній або верхній палеоліт протиставляється ранньому (нижньому) палеоліту. Антонімічна пара молодший період – старший період виникла, ймовірно, за аналогією до польської термінології, пор.: 162 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 młodszy period epoky brązy (молодший період бронзової доби), starszy period epoky brązy (старший період бронзової доби). Наприклад: Перехід від палеоліту до неоліту, від старшого до молодшого камінного періоду на Волині й Волинському Поліссі не відбувся раптово (Ц 5, 31). [Цинкаловський 1984, с. 31] На позначення поняття ‘прошарки ґрунту, що містять сліди життєдіяльності давніх людей’, дослідник послідовно використовує термін культурні наверстування або культурні верстви (сучасний термін – культурний шар). Ключове слово верстви (наверстування) наявне і в номінаціях геологічних відкладів: верстви лєсу, наверстування лєсу, верстви чорнозему. Можливо, цей термін виник внаслідок лексичного калькування з польської мови: культурна верства – warstwa kulturowa. Проте і наддніпрянські археологи вживали це слово, а також похідні провестки, наверстуватись, наверствування. Слово верства фіксується в українських пам’ятках із ХVII ст. Вважають, що воно споріднене з лат. versus ‘поворот плуга в кінці гонів, довжина борозни’. Внаслідок переосмислення одним із значень стало ‘шар землі’ [ЕСУМ, 1, с. 357–358]. Українські дослідники старожитностей як синонім терміна археологія використовували номінації передісторія, праісторія. М. Жовтобрюх, зауважує, що на сторінках періодики кінця ХІХ – поч. ХХ ст. вживали й іменник преісторія (підручник преісторії), а звідси – й преісторик [Жовтобрюх 1970, с. 228]. Часто в одному контексті наявні обидва слова (і в усіх випадках український термін на першому місці), напр.: передісторичні культури археологічні; наука передісторія, так звана археольоґія [Цинкаловський 1935, с. 4]. Деякі найменування постали внаслідок калькування чужомовних археологічних термінів, вживаних у німецькій, французькій термінологіях. У текстах довоєнних публікацій автори подавали український термін та його міжнародний відповідник, напр., нуклеус (лат. nucleus – ядро) – ядрище: Поверхня часто буває засіяна кремінними брилами-ядрищами (нуклеусами) [Цинкаловський 1984, с. 26] Назви крем’яних відходів представлені словами скалки, кремінні відщепки, відбиви кременю, кремінні відпадки, відлупки. За на- Археологічні терміни в наукових працях О. Цинкаловського 163 шими спостереженнями, в публікаціях археологічних матеріалів у 20–30­ті роки перевага надавалася лексемі скалки. Поширеність слова засвідчують і лексикографічні джерела, пор.: скалка ‘дрібні уламки каменю, льоду’ [Білецький-Носенко 1961, с. 328]; скалка ‘шматок, уламок кременю, скла’ [Грінченко, 4, 130]. Тематична група «Знаряддя праці та зброя» об’єднує терміни на позначення різновидів крем’яних, кістяних, палеометалевих виробів. Для узагальненої номінації крем’яних знарядь давньої кам’яної доби автор використовує термін лупане креміння, тобто кремені зі слідами спеціального оброблення – заготівки, знаряддя, відходи виробництва. Такі знахідки О. Цинкаловський поділяє на невикінчені й викінчені кремінні знаряддя. Дієсловом лупа́ ти ‘колоти, ламати’ [Грінченко, 2, с. 381] мотивовані назви конкретних предметів: дрібні відлупки креміння, довгі лупані скалки, відлупки-ножі: В ур. Тарасові гори виорали скарб крем’яних відлупків-ножів [Цинкаловський 1937, с. 124]. У публікаціях західноукраїнських археологів терміни облуп, облупок, відлупок постали, більше всього, як наслідок словотвірного й семантичного калькування з польської мови – odlupek ‘відщеп’. В аналізований період назви знахідкам крем’яних знарядь давали переважно відповідно до дії, яку ними можна було виконувати: шкробачі, різаки, проколки, ударники, навірчувачі. Неолітичні знаряддя класифіковано відповідно до їх функціонального призначення: сокирки, молотки, крем’яні серпи, вістря списів, стрілки, шила, шкрябачки тощо. Кераміка (глиняні посудини) належить до кульутровизначальних артефактів. Для позначення загальної назви посуду автор використовує, крім терміна кераміка, народне слово начиння, зафіксоване у цьому значенні найдавнішим словником української мови Памви Беринди 1653 р.: начине – ‘сосуд’ [Беринда 1961, с. 142]. Зокрема, археолог зауважує, що «головною прикметою неолітичної доби, яка відрізняла його від доби палеоліту, був вироблений похоронний обряд і вміння робити глиняне начиння, ще без гончарного кружка» [Цинкаловський 1937, с. 186]. Важливими є дані О. Цинкаловського про пам’ятки ранніх землеробів Волині або, за його термінологією, про рільничо-го- 164 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 дівляні культури. У короткому передісторичному й історичному нарисі Волині й Волинського Полісся, вміщеному в праці «Стара Волинь і Волинське Полісся» номінаціями ранньоземлеробських культур є: культура стяжкової кераміки, паскової, колотої (за сучасною термінологією – лінійно-стрічкової кераміки), культура лійчатих посудин, культура кулястих амфор, культура шнурової кераміки, культура мальованої кераміки (остання відповідає сучасним трипільській, волино­люблінській культурам). Публікації археологічних відкриттів містять значну кількість термінів і прототермінів польової археології: археологічний матеріял, находи/знаходи, кавалки череп’я (сучасний термін – фрагменти кераміки), останки огнищ, останки осель, кремінні робітні знарядь, скупища (сучасний термін – скупчення), перевести розкопи, пробні перекопи, пробні рови (сучасний термін – розвідковий шурф), наприклад: Знайдено в пробних ровах фрагменти мальованої кераміки [Цинкаловський 1937, с. 187]; скупища таких мікролітичних знарядь спостерігаємо передовсім на піскових навіяннях Волинського Полісся [Цинкаловський 1984, с. 13]. Отже, археологічні розвідки професора Олександра Цинкаловського були першоосновою наступних відкриттів та студій. Термінологія його праць відбиває стан української археологічної науки 30­х років минулого століття – періоду значних археологічних відкриттів та первинного опрацювання здобутих артефактів. Склад зафіксованої термінології свідчить про вже вироблену класифікацію понять. У досліджуваних працях значна частина загальнонародної лексики лише починає вживатися у термінологічному значенні (вогнище, могила, оселя, находи, начиння, кавалки череп’я, скалки). Деякі побутові слова починають функціонувати у складі термінологічних словосполучень (доба мандрівки народів, культура стяжкової кераміки, культура лійчатих посудин). Разом з тим лінгвістичний аналіз текстів дає підстави стверджувати, що українська археологічна термінологія формувалася на питомій мовній основі. Джерелами її поповнення були передусім слова народної мови, творення нових термінів відповідно до українських словотвірних моделей, семантичне калькування, освоєння іншомовних запозичень. У перспективі важливо дослідити номінації Археологічні терміни в наукових працях О. Цинкаловського 165 спеціальних понять у працях інших археологів зазначеного періоду з метою відстежити, які тенденції термінотворення були реалізовані і витримали перевірку часом. УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ НАЗВ ДЖЕРЕЛ Беринда – Лексикон словенороський Памви Беринди / підгот. тексту і вст. стаття В. В. Німчука. Київ: Вид­во АН УРСР, 1961. 271 с. Білецький­Носенко – Білецький­Носенко П. Словник української мови / підгот. до вид. В. В. Німчук. Репринт. видання. Київ: Наук. думка, 1966. 423 с. Грінченко – Словарь української мови : В 4 т. / упоряд., з дод. власного матеріалу Б. Грінченко. Київ: Вид­во АН УРСР, 1958– 1959. Т. 1–4. ЕСУМ – Етимологічний словник української мови : В 7 т. / гол. ред. О. С. Мельничук. Київ: Наук. думка, 1982–2012. Т. 1–6. СУМ – Словник української мови : В 11 т. – Київ: Наук. думка, 1970– 1980. Т. 1–11. Фасмер – Фасмер М. Этимологический словарь русского языка : В 4­х т. / пер. с нем. и доп. О. Н. Трубачева. 2­е изд. Москва : Прогресс, 1964–1973. Т. 1–4. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Білецький­Носенко П. Словник української мови / підгот. до вид. В. В. Німчук, репринт. вид. Київ: Наук. думка, 1966. 423 с. 2. Етимологічний словник української мови : В 7 т. / гол. ред. О. С. Мельничук. Київ: Наук. думка, 1982–2012. Т. 1–6. 3. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.). Київ: Наук. думка, 1970. 374 с. 4. Лексикон словенороський Памви Беринди / підгот. тексту і вст. стаття В. В. Німчука. Київ: Вид­во АН УРСР, 1961. 271 с. 5. Охріменко Г., Скляренко Н., Каліщук О., Ткач В., Романчук О. Олександр Цинкаловський та праісторія Волині. Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2007. С. 7–274. 166 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 6. Процик І. Основні етапи формування української фізичної термінології. Українська термінологія і сучасність : зб. наук. праць. Київ, 1998. С. 100–103. 7. Симоненко Л. Українська наукова термінологія : стан та перспективи розвитку. Українська термінологія та сучасність : зб. наук. праць. Київ: КНЕУ, 2001. Вип. 4. С. 3–8. 8. Словарь української мови : В 4 т. / упоряд., з дод. власного матеріалу Б. Грінченко. Київ: Вид­во АН УРСР, 1958–1959. Т. 1–4. 9. Словник української мови : В 11 т. – Київ: Наук. думка, 1970– 1980. Т. 1–11. 10. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка : В 4­х т. / пер. с нем. и доп. О. Н. Трубачева. 2­е изд. Москва : Прогресс, 1964–1973. Т. 1–4. 11. Цинкаловський О. Княжий город Володимир: науково­популярний нарис. Львів, 1935. 111 с. 12. Цинкаловський О. Матеріяли до археології Володимирського повіту. Записки Наукового товариства імени Шевченка. Праці історично-філософічної секції. Т. CLIV. Львів, 1937. С. 183–240. 13. Цинкаловський О. Оселя з часу неоліту під м. Володимиром. Життя і знання. Ч. 9. Львів, 1931. С. 280–281. 14. Цинкаловський О. Сліди христіянства на Волині до кн. Володимира Великого. Кременець : Вид­во «Церква і Нарід», 1938. 14 с. 15. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 року. Інститут дослідів Волині. Ч. 52. Т. 1. Вінніпег : Т­во «Волинь», 1984. 600 с. 16. Шиприкевич В. Олександр Цинкаловський. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 року. Вінніпег : Т­во «Волинь», 1984. С. 598–600. Альбом ілюстрацій АЛЬБОМ ІЛЮСТРАЦІЙ 167 168 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 4 5 7 6 Іл. 1. Давньоруські бронзові сокирки­амулети з території України (Інтернет­ресурс) Альбом ілюстрацій 169 1 2 3 5 7 4 6 8 Іл. 2. Давньоруські бронзові сокирки­амулети з території України (Інтернет­ресурс) 170 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 3 2 5 4 6 7 8 9 10 Іл. 3. Давньоруські бронзові сокирки­амулети з циркульним орнаментом з території України (Інтернет­ресурс) Альбом ілюстрацій 171 2 1 4 3 5 7 6 8 Іл. 4. Давньоруські бронзові амулети з різними типами орнаменту з території України (Інтернет­ресурс) 172 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 5 3 4 6 7 8 Іл. 5. Давньоруські та готські амулети і форма для їх відливання Альбом ілюстрацій 1 2 3 5 173 4 6 Іл. 6. Давньоруські бронзові сокирки­амулети з території України (Інтернет­ресурс) 174 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 3 5 2 4 6 8 7 Іл. 7. Давньоруські бронзові сокирки­амулети із зигзагоподібним та циркульним орнаментом з території України (Інтернет­ресурс) Альбом ілюстрацій 1 2 3 4 Іл. 8. Давньоруські прикраси з сокирками­амулетами (Інтернет­ресурс) 175 176 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 5 4 Іл. 9. Давньоруські кистені: 2 – Київ, 3 – Харківська обл., 4 – Кіровоградська обл., 5 – Львів Альбом ілюстрацій 1 4 2 177 3 5 6 7 Іл. 10. Давньоруські кистені: 1 – Житомирська обл., 2 – Львівська обл., 4 – Київ, 5 – Волинська обл., 7 – Сумська обл. 178 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 4 Іл. 11. Давньоруські кистені: 1 – Вінницька обл., 2 – Львів, 3 – Остріг, 4 – Черкаська обл. а б Іл. 11а. Лицева (а) та зворотня (б) сторони кистеня X століття, знайденого в Луцьку. Фото А. Калькова, 2016 р. Альбом ілюстрацій 179 1 2 3 5 6 4 7 Іл. 12. Давньоруські кистені: 2 – Миколаївська обл., 6 – Нововолинськ 180 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 4 Іл. 13. Давньоруські кистені: 1 – без локалізації, 2 –Ківерцівський район (с. Липно ?) Волинської обл., 3 – Сумська обл., 4 – Львівська обл. Альбом ілюстрацій 1 2 4 3 5 Іл. 14. Давньоруські кистені: 1 – Сумська обл., 2 – Пересопниця, 3 – Вінницька обл., 4 – Київ, 5 – Сумська обл. 181 182 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 2 1 3 5 4 6 Іл. 15. Давньоруські кистені: 1 – Сумська обл., 2–6 – без локалізації Альбом ілюстрацій 1 3 5 2 4 6 Іл. 16. Давньоруські кистені: 4 – Вінницька обл., 6 – Київ 183 184 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 4 3 5 Іл. 17. Давньоруські кистені: 1 – Пересопниця, 3 – Чернігівська обл. Альбом ілюстрацій 1 3 5 2 4 Іл. 18. Давньоруські кистені: 1 – Київ, 2 – Луганська обл., 4 – Житомирська обл, 185 186 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 4 2 3 5 6 7 Іл. 19. Давньоруські кистені: 1 – Київська обл.; 3 – Костопільський район Рівненської обл.; 4 – Полтава; 5 – Чернігівська обл.; 6 – Ніжин Чернігівської обл.; 7 – Луцьк Альбом ілюстрацій 1 2 187 3 4 5 Іл. 20. Давньоруські кистені: 3 – Волинська обл., 5 – Львівська обл. 188 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 5 4 Іл. 21. Давньоруські булави: 1, 3 – Хмельницька обл., 4–5 – Західна Україна Альбом ілюстрацій 1 2 3 4 5 Іл. 22. Давньоруські булави: 1 – Київська обл., 4 – Малинівка Рожищенського району Волинської обл. (?) 189 190 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 Іл. 23. Булави ХІV–ХV ст. з Подунавʼя Альбом ілюстрацій 191 1 2 3 4 Іл. 24. Давньоруські булави: 1 – Сумська обл., 2 – Тернопільська обл., 3 – Київська обл. 192 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 4 3 5 6 Іл. 25. Давньоруські булави: 1 – Закарпатська обл., 2 – Волинська обл., 3 – Київська обл. (?), 6 – Сумська обл. Альбом ілюстрацій 193 1 2 3 Іл. 26. Давньоруські булави: 1 – Полтавська обл., 2 – Володимир (?), 3 – Київська обл. 194 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 4 3 Іл. 27. Давньоруські булави: 3 – Сумська обл., 4 – Шепетівка Хмельницької обл. Альбом ілюстрацій 1 3 195 2 4 Іл. 28. Горщики давньоруського часу (1, 2, 3) та VІ–VІІ ст. (4) 196 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 3 2 4 Іл. 29. Давньоруські амфори з фондів Волинського краєзнавчого музею. Фото Г. Охріменка Альбом ілюстрацій 1 3 197 2 4 Іл. 30. Давньоруські горщики з фондів Волинського краєзнавчого музею. Фото Г. Охріменка 198 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 Іл. 31. Давньоруські керамічні вироби: 1 – покришка «гнідавського типу» (тигель ?); 2 – орнаментований горщик; 3 – орнаментована накривка (с. Городище Друге Луцького р­ну) Альбом ілюстрацій Іл. 32. Накривка, орнаментована хрестом по центру, та фрагмент плінфи з давньоруського поселення Городище Друге (за М. Кучинком, З. Кучинко) 199 200 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 а б Іл. 33. Давньоруська орнаментована накривка (с. Городище Друге Луцького р­ну) з розкопок М. Кучинка (а, б – ззовні і зсередини) Альбом ілюстрацій 1 2 3 Іл. 34. Давньоруські керамічні писанки 201 202 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 4 Іл. 35. Давньоруські образки типу «Святий Микита, що побиває біса». Луцький район Волинської обл. Фото В. Савицького Альбом ілюстрацій 1 3 2 4 Іл. 36. Давньоруські образки. Розп’яття Ісуса Христа (1–3). Луцький район Волинської обл. Фото В. Савицького 203 204 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 4 Іл. 37. Іконки давньоруського та пізніших часів з Луцького району Волинської обл. Фото В. Савицького Альбом ілюстрацій 1 3 2 4 Іл. 38. Давньоруські іконки «Мати Божа» з Волинської обл. Фото В. Савицького 205 206 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 Іл. 39. Давньоруські образки з Луцького району Волинської обл. Фото В. Савицького Альбом ілюстрацій 1 2 4 207 3 5 Іл. 40. Образки давньоруського та пізнішого часу з Волинської обл. Фото В. Савицького 208 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 3 2 5 4 6 7 8 9 Іл. 41. Давньоруські образки та підвіски. Інтернет­ресурс Іл. 42. Зразки виробів давньоруських золотарів Альбом ілюстрацій 1 2 3 5 209 4 6 Іл. 43. Зразки медальйонів давньоруського часу з Волині та інших територій 210 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 5 4 6 Іл. 44. Зразки медальйонів давньоруського часу з Волині та інших територій Альбом ілюстрацій 1 211 2 3 4 5 6 Іл. 45. Зразки медальйонів давньоруського часу з Волині та інших територій 212 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 5 4 6 Іл. 46. Зразки медальйонів давньоруського часу з Волині та інших територій. Фото В. Савицького Альбом ілюстрацій 1 3 213 2 4 5 6 Іл. 47. Зразки медальйонів давньоруського часу з Волині та інших територій. Фото В. Савицького 214 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 3 2 4 Іл. 48. Зразки медальйонів та підвісок давньоруського часу з Волині та інших територій. Фото В. Савицького Альбом ілюстрацій 1 215 2 3 4 5 6 Іл. 49. Зразки медальйонів давньоруського часу з Волині та інших територій. Фото В. Савицького 216 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 4 3 6 5 7 Іл. 50. Зразки медальйонів давньоруського часу з Волині та інших територій. Фото В. Савицького Альбом ілюстрацій 1 2 3 Іл. 51. Зразки медальйонів давньоруського часу з Волині та інших територій 217 218 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 Іл. 52. Енколпіони, оздоблені емалями: 1 – Хмельниччина; 2 – південь Ківерцівського району Волинської обл. Фото Б. Чайковського Альбом ілюстрацій 219 1 3 2 4 5 Іл. 53. Вироби з емалями: 1 – Рівненська обл. (кельтська фібула?); 2–5 – Волинська обл. (давньоруського часу) 220 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 3 2 4 Іл. 54. Давньоруські (2, 3) та кельтські (1, 4) вироби з емалями: 1, 4 – Рівненська обл.; 2 – Київська обл. Альбом ілюстрацій 221 1 2 3 Іл. 55. Давньоруські (1, 3) та кельтські (2) вироби з емалями з Волинської обл. 222 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 Іл. 56. Колти з емалями: 1 – емаль на сріблі; 2 – Волинська обл. Альбом ілюстрацій 223 1 2 Іл. 57. Давньоруські вироби з емалями: 1 – фрагмент виробу в емалях (Волинь ?); 2 – виріб візантійської робити (?) 224 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 Іл. 58. 1 – імпортний (візантійський) золотий колт з Галича. 2 – давньоруський золотий колт із емалями Альбом ілюстрацій Іл. 59. Срібні підвіски з Гнєздово 225 226 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 4 Іл. 60. Варязькі хрестики (1, 2, 3) та енкопіон (4) Альбом ілюстрацій 227 1 2 3 4 Іл. 61. Підвіски у варязькому стилі: 1 – Волинська обл., 2 – Пересопниця, 3, 4 – Гнєздово 228 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 3 2 4 Іл. 62. Бронзові декоровані сюльгами: 1 – Голишів Луцького району Фото О. Бабінчука, 2 – Чернігівщина, 3, 4 – Рожищенський район Волинської обл. Фото Г. Гулька Альбом ілюстрацій 1 3 2 4 Іл. 63. Бронзові сюльгами з Луцького району Волинської обл.: 1, 2 – Голишів. Фото О. Бабінчука 229 230 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 3 2 4 Іл. 64. Бронзові сюльгами з Волинської та Рівненської областей Альбом ілюстрацій 1 231 2 3 4 Іл. 65. Кругла та черепахоподібні бронзові фібули: 1 – Вінницька обл., 2–4 – Київ 232 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 Іл. 66. Фібули (1, 3) та шпилька (2) з Іваничівського (1) та Луцького (2, 3) районів. Фото Г. Гулька Альбом ілюстрацій 233 Іл. 67. Бронзові сюльгами, уламки браслетів, підвіски, шпильки з Луцького району Іл. 68. Фібула вендельскої доби з Горохівського району Волинської обл. (за Ф. Андрощуком) 234 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Іл. 69. Сюльгами та пряжки з Прибалтики (Археология… / под. ред. В. Седова, 1987) Альбом ілюстрацій 235 Іл. 70. Кам’яна формочка з Чернігова, знайдена біля Чорної Могили. Інтернет­ресурс Іл. 71. Формочка давньоруського часу для виготовлення прикрас з Києва. Сайт Violity 236 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Іл. 72. Формочка давньоруського часу для виготовлення прикрас. Центральна Україна. Сайт Violity Альбом ілюстрацій 237 Іл. 73. Формочка давньоруського часу для виготовлення прикрас. Центральна Україна. Сайт Violity 238 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Іл. 74. Реконструкція шолома з Йорка, виконана Дмитром Храмцовим. Подібні фрагменти шолома знайдені в Тернопільській області Альбом ілюстрацій 239 Іл. 75. Реконструкція шолома з кургану Чорна могила. Інтернет­ресурс 240 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 1 2 3 Іл. 76. Вістря стріли з Чорної могили (за С. Каіновим) Альбом ілюстрацій 241 Іл. 77. Руків’я меча із с. Бовдури Львівської області (за Ф. Андрощуком) Іл. 77а. Руківʼя меча давньоруського часу, знайденого в р. Дніпро. URL: https://localhistory.org.ua/texts/statti/sim­variazkikh­znakhidok ­v­ukrayini/ 242 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Іл. 78. Меч X ст. з с. Мстишин Луцького району Іл. 79. Руків’я варязького меча (Славяне и скандинавы, 1986) Альбом ілюстрацій 243 Іл. 80. Реконструкція поховання варязької жінки. Інтернет­ресурс 244 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Іл. 81. Інвентар жіночого поховання в Києві. Х ст. URL: https://swordmaster.org/2017/05/29/sokrovischa­kladov­i­kurganov­ perioda­utverzhdenya­hristianskoy­very­na­rusi.html Альбом ілюстрацій 245 Іл. 82. Скарб вікінгів Х ст. з Британського музею культури. Інтернет­ресурс Іл. 83. Скарб вікінгів Х–ХІ ст. з Гнєздово. URL: https://swordmaster.org/2017/05/29/sokrovischa­kladov­i­kurganov­ perioda­utverzhdenya­hristianskoy­very­na­rusi.html 246 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Іл. 84. Скарб вікінгів із Гнєздово (?). Інтернет­ресурс Іл. 85. Скарб із с. Дажва Ковельського району Волинської області Альбом ілюстрацій Іл. 86. Краєзнавець Олександр Кричевський Іл. 87. Археолог Мар’яна Малевська 247 248 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Іл. 88. Сергій Панишко під час дослідження гончарної печі в с. Жидичин Іл. 89. Археолог Володимир Савицький. Львів Альбом ілюстрацій Іл. 90. У відділі фондів Волинського краєзнавчого музею Іл. 91. Учасники краєзнавчої конференції у м. Ковелі 249 250 Пам’ятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 Іл. 92. Із професоркою Люблінського університету імені М. Кюрі­Склодовської Галіною Тарас Іл. 93. Учасник археологічного гуртка МАН у Волинській області Дмитро Воюта у с. Зміїнець. Фото Г. Охріменка Науково-краєзнавче видання ГУЛЬКО Геннадій, ОХРІМЕНКО Григорій, ЛОКАЙЧУК Світлана ПАМ’ЯТКИ КНЯЖОЇ ДОБИ (волинський контекст) Частина 2 Дизайн обкладинки – Анастасії Миронюк Верстка – Анастасії Миронюк Літературний редактор – Світлана Локайчук Дизайнерські роботи – Анастасії Миронюк, Катерини Охріменко Формат 60x84 1/16. Обсяг 14,65 ум. друк. арк., 14,21 обл.­вид. арк. Наклад 100 пр. Зам. 17. Виготовлювач – Вежа­Друк (м. Луцьк, вул. Шопена, 12, тел. 066 936 25 49). Свідоцтво Держ. комітету телебачення та радіомовлення України ДК № 4607 від 30.08.2013 р. П 15 Памʼятки княжої доби (волинський контекст). Частина 2 / Гулько Г., Охріменко Г., Локайчук С. Луцьк: Вежа­Друк, 2024. 252 с. Друга частина книги колективу авторів присвячена питанням розвитку матеріальної та духовної культури Волині та Волинського Полісся періоду Київської Русі. У ній систематизовано інформацію з різних джерел про знахідки князівських знаків, унікальних сокирок­амулетів, елітної військової зброї – кистенів, булав, ковальських, гончарських, золотарських виробів, прикрас, сакральних предметів еліти з емалями, а також артефактів княжої доби, пов’язаних із варягами. Видання призначене для науковців, учителів, краєзнавців, студентів та учнів, усіх шанувальників історії краю. УДК 94(477.82):719