Сатира

Сатира — гостра критика окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Походження своє веде від давньоримської сатури. Художні засоби сатири — гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах — поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.

Сатира в Україні

В Україні сатира відома з найдавніших часів у народній творчості, у літературі розвинулася з 16-17 століття, зокрема в творчості І. Вишенського й інших творах полемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного і шкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в 17-18 століття інтермедії. Зразками суспільно-політичної сатири 18 століття були сатирична коляда «1764 года декабря 23 дня к. P.» невідомого автора, «пасквільні стихи» ченця Києво-Печерської Лаври Ієремії, «Плач київських монахів» (1786), «Прибавок к плачу киевских монахов» (1792), приписуваний І. Некрашевичеві діалог «Замисл на попа» та інші. Його діалоги й гумористичні листи, акростих закарпатського священика І. Пасхалія «Пастырю душевный…», «Доказательства Хама Данилея Кукси» (друга половина 18 століття) проти дворян-багатіїв, «Сатира на слобожан» (приблизно 1765-85), вірші на п'яниць і пияцтво тощо. Сатиричними за спрямуванням були деякі вірші й байки Григорія Сковороди й особливо «Енеїда» (1798) Івана Котляревського з висміюванням тогочасних суспільних вад.

Гостро сатиричний характер мала поема Тараса Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»…), як також окремі частини його поем «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим ..», «Неофіти», його наслідування пророкам та окремі вірші: «П. С.», «Юродивий», «Я не нездужаю нівроку ..», «Во Іудеї во дні они…», «Молитва», «Гімн чернечий», «Саул». Сатиричними подекуди за своїм змістом були байки і приказки попередників і послідовників Шевченка: Л. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського й особливо «Співомовки» С. Руданського.

Із літературної творчості другої половини 19 століття до сатири можна зарахувати оповідання «Баба Параска та Баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Лови» Панаса Мирного, «Сміх» і «Коні не винні» Михайла Коцюбинського, деякі оповідання Степана Васильченка, Леся Мартовича, драму «Мартин Боруля» Івана Тобілевича, деякі комедії Марка Кропивницького, Михайла Старицького й інші.

Видатним сатириком був Іван Франко (оповідання «Свинська конституція», поема «Лис Микита», вірші «Сідоглавому», «Хлібороб», «О. Люнатикові», «Страшний суд» та багато іншого). Провідними сатириками початку 20 століття були: Володимир Самійленко (вірші) «На печі», «Новий лад», «Патріота Іван» й інші), Олександр Олесь (збірка «Перезва», 1921), О. Маковей (збірка «Прижмуреним оком», 1923). По революції 1917 традиції народницької 19 століття продовжували репресовані у 1930-их pp. за свою творчість: Юрій Вухналь, Ю. Ґедзь, Василь Чечвянський. Особливе місце в розвитку українській сатирі посідає Остап Вишня («Усмішки», I—IV, 1928). Гостро сатирична була публіцистична творчість Миколи Хвильового, спрямована проти просвітянства, культурного назадництва й неуцтва (памфлети у збірці «Камо грядеши» і «Думки проти течії») й полемічні статті Миколи Зерова.

Політично тенденційна в дусі партійних настанов була сатира гумористів і байкарів в УРСР: Дмитра Білоуса, Сергія Воскрекасенка, Д. Ключини, Олександра Ковіньки, Є. Кравченка, А. Косматенка, В. Лагоди, Федора Маківчука, Степана Олійника, П. Сліпчука та інших. Тенденційно-пасквільні були сатиричні твори О. Гаврилюка, Ярослава Галана, Ю. Мельничука, С. Тудора. До сатиричних належать деякі вірші Павла Тичини із збірки «Партія веде» (1934). Прикладом сатири в кіномистецтві є картина «Шкурник» (1928) Миколи Шпиковського.

Див. також

Джерела

Сатира // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.

Література

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Сатира

Возняк М. Початки української комедії. Л. 1919 (2 вид. Нью-Йорк, 1955)
Маківчук Ф. (упорядник) Сатира і гумор. К. 1955
Івакін Ю. Сатира Шевченка. К. 1959
Мінчин В. Деякі питання теорії комічного. К. 1959
Дзеверин И. Проблема сатиры в революционно-демократической эстетике. К. 1962
Нестор З. Гумор і сатира в творчості С. Васильченка. К. 1962
Мінчин Б. Сатира на службі комунізму. К. 1964
Гончарук М. Українська сатира періоду революції 1905—1907 років. К. 1966
Історія української літератури, томи І-VIII. К. 1967-71
Білецький О. (упорядник) Хрестоматія давньої укр. літератури. (2 вид. 1952), 3 вид. К. 1967

Посилання

Сатира // Шевченківська енциклопедія : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — Т. 5 : Пе—С. — С. 653.
Сатира // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1683. — 1000 екз.
Сатира // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 368.
Сатира // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 509-511. — 634 с.
Давній український гумор і сатира / упоряд. Л. Є. Махновець. — К. : Держлітвидав, 1959. — 496 с.
Сатирично-гумористичні вірші та віршовані оповідання // Українська література XVIII ст. Поетичні твори, драматичні твори, прозові твори. — Київ: «Наукова думка», 1983. — 696 с.