Волох Омелян Іванович
Омеля́н Іва́нович Во́лох (нар. 18 (30) липня 1886, станиця Калниболотська, Єйський повіт, Кубанська область — † 3 листопада 1937, Сандармох) — офіцер РІА, військовий діяч доби УНР. Згодом — український радянський державний службовець, член партії боротьбистів (1919).
| Омелян Волох | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Штабскапітан Полковникгенерал-квартирмейстер Головного Штабу Української Республіканської Армії | |||||||||
 Омелян Волох (фотографія дзеркально повернута) | |||||||||
| Загальна інформація | |||||||||
| Народження | 18 (30) липня 1886 станиця Калниболотська Кубанська область, Російська імперія | ||||||||
| Смерть | 3 листопада 1937 (51 рік) Сандармох, Карельська АРСР, Російська РФСР, СРСР | ||||||||
| Поховання | Сандармох | ||||||||
| Військова служба | |||||||||
| Приналежність |  →.svg){kind=small} УНР→ СРСР | ||||||||
| Війни / битви | |||||||||
| Командування | |||||||||
| командир другого Українського запасного полку в Харкові (1917) командир куреня Гайдамацького коша Слобідської України (1918) командир третього гайдамацького полку Запорізького корпусу (1918) командувач Запорізького корпусу (1919) командир ударної гайдамацької бригади Запорізької групи (1919) | |||||||||
| Нагороди та відзнаки | |||||||||
| |||||||||
Життєпис
ред.Народився на Кубані в родині переселенців з Харківщини. Мав двох молодших братів — Петра та Костянтина. Українець.
Незабаром сім'я Волохів переїхала в Білоцерківку. Коли Омеляну виповнилося 6 років, померла його мати, і хлопець мусив йти у найми. Влітку пас худобу, взимку навчався в місцевій церковнопарафіяльній школі. В 14 років працював відвальником вугілля на шахті біля станції Лоскутівка на Луганщині.
Навчаючись в 1911—1914 роках в Харківській міській школі малювання імені Раєвської, здобув середню освіту.
У лавах Російської імператорської армії
ред.У 1907—1910 роках Волох на дійсній військовій службі — пушкарем у Михайлівській фортеці біля Батумі. На початку Першої світової війни був мобілізований рядовим до піхотного полку та направлений в регулярну армію на Південно-Західний фронт. В 1915 році, після навчання в 2-й Київській школі прапорщиків, став офіцером, командиром роти. Під час бойових дій О. Волоха двічі було поранено. За мужність та відвагу отримав сім бойових нагород (в тому числі Орден святого Георгія IV ступеня (наказ по армії та флоту від 05.05.1917) [1] [Архівовано 21 серпня 2013 у Wayback Machine.] та звання штабс-капітана. За станом здоров'я в серпні 1917-го опинився в резерві КВО, у вересні 1917-го його переведено в гарнізон Харкова.
У часи визвольних змагань
ред.У Харкові, у період створення в російській армії українізованих частин, був обраний командиром 2-го Українського запасного полку, сформованого шляхом українізації 28-го запасного піхотного полку[1], став прихильником українських есерів та Української Центральної Ради.
Був у січні 1918 року одним з керівників «Гайдамацького коша Слобідської України», створеного Симоном Петлюрою. На чолі його підрозділу брав участь в обороні Лівобережної України від більшовиків, придушенні більшовицького повстання в Києві та наступних вуличних боях з військами Муравйова (січень-лютий 1918 р.) під час яких отримав поранення багнетом[2].
Як сотник 3-го Гайдамацького полку, сформованого на базі Гайдамацького коша Слобідської України, у лютому 1918 року брав участь у визволенні Києва від більшовиків. Відтак командував полком під час наступу на Донбас (весна 1918 р.).
Після 22 листопада 1919 року, по втраті Проскурова Дієвою Армією УНР, Волох фактично вийшов з підпорядкування командуванню української армії[3].
За час перебування на керівних посадах в армії УНР «відзначився» такими негативними для національної справи діями, як арешт полковника Петра Болбочана (січень 1919 р.), участь у Проскурівській різанині євреїв (лютий 1919 р.)[4], вбивство командира Гайдамацького полку полковника Виноградова та підполковника, повстанського отамана Юхима Божка, спроба самовільного роззброєння 1-го полку Січових стрільців, та постійним ігноруванням наказів самого Петлюри з розбудови військових частин. 21 березня 1919 на станції Зятківці змушує командирів запорозьких полків під дулами гайдамацьких рушниць підписати універсал про визнання влади Української СРР. Наступного дня у Вапнярці, де містився штаб Східного фронту, не перечив створенню Революційного комітету Південно-західної області УНР, який звернувся до уряду Української СРР з пропозицією про об'єднання та входження військ Південно-західної області УНР до складу Української радянської армії (яку, проте, уряд Української СРР та командування Української радянської армії, відхилили).
У грудні 1919 року очолював Гайдамацьку бригаду, захопив скарбницю УНР і в січні 1920 року перейшов на бік червоних військ[5].
В грудні в Житомирі відбулося утворення Центральним Комітетом боротьбистів Революційного комітету Правобережжя; комітет призначив Волоха головнокомандувачем сформованої із військових частин армії УНР Червоної армії України, яка мала намір продовжувати війну з поляками за звільнення Західної України, об'єднавшись з Робітничо-селянською Червоною армією РРФСР.
11 січня 1920 в Умань вступили українські червоні війська Волоха. Частина армії УНР, що перебувала в Першому Зимовому поході, перейшла на бік Червоної армії Волоха, інша частина відступила з боями на південь в район Перегонівки — Степанівки — Голованівська. Незабаром Червона армія України під командуванням Волоха, об'єднавшись з частинами Червоної армії, була розформована, поповнивши частини 44-ї та 60-ї стрілецьких дивізій.
Радянський період
ред.У вересні 1920 року — вступив до Комуністичної партії. Працював у Народному комісаріаті землеробства УСРР, займав низку відповідальних посад у ВУЦВК, в Держстраху України.
У ніч проти 5 травня 1933 року був заарештований. Органи ДПУ на той час готували матеріали з так званої справи «Української військової організації» (УВО), яка начебто проводила роботу з підготовки збройного повстання для повалення Радянської влади та відновлення буржуазної «Соборної України». Волох начисто заперечував усі пред'явлені йому звинувачення.
Згідно з обвинувальним вироком Волоху інкримінувалося, що він «належав до харківської групи Української контрреволюційної організації та з 1931 року входив до складу всеукраїнського її центру, проводив активну роботу для підготовки збройного повстання в Україні, керував диверсійно-терористичною роботою та за завданням організації повинен був до початку повстання організувати ряд диверсійних актів (підрив Київського та Вінницького мостів) та провокаційні замахи на представника іноземної держави з метою прискорити інтервенцію проти СРСР, підтримував особисті зв'язки з московським центром організації, у квітні 1933 року був обраний до складу трійки щодо підготовки повстання». Жодного з цих звинувачень, побудованих на широких знайомствах Волоха, заарештований так і не визнав. Відповідно до ухвали судової трійки при колегії ДПУ УСРР від 23 вересня 1933 року, Волоха ув'язнено терміном на 10 років у місцях позбавлення волі, підвідомчих ОДПУ СРСР. Відбувати призначене покарання Волоха відправили на Соловки. Там колишнього отамана тримали в ізольованій камері. Його нормою життя в таборі стало цілковите презирство до будь-яких законів і розпорядків. Волох свистів, співав, кричав у камері, стукав табуретом у двері. Вартових називав «катами». Його позбавляли прогулянок, та санкції лише робили штрафника запеклішим[6].
Постановою особливої трійки НКВС у Ленінградській області від 9 жовтня 1937 Омеляна Волоха засудили до найвищої міри кримінального покарання — розстрілу. Мотивовано це тим, що засуджені на різні терміни «за контрреволюційну, націоналістичну, шпигунську та терористичну діяльність в Україні» 134 «українські буржуазні націоналісти» (серед них і Волох) «залишаючись на колишніх позиціях, продовжували шпигунську, терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію — Всеукраїнський центральний блок».
Реабілітований посмертно Прокуратурою України (20.04.1989) і прокуратурою Архангельської області РРФСР (14.07.1989).
Сім'я
ред.Був одружений з Елеонорою Олександрівною Шахно, католичкою за віросповіданням.
Цікаві факти
ред.У Гайдамацькому полку під командою Волоха деякий час служили Володимир Сосюра і Олександр Довженко.
Вшанування пам'яті
ред.В місті Ізюмі Харківської області було встановлено пам'ятник Волоху, однак 13 серпня 2024 року, з невстановлених причин, він впав з постаменту[7].
Примітки
ред.- ↑ Тинченко Я.Ю. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918) // Харківський переворот
- ↑ Всеволод Петрів. Військово-історичні праці. Спомини (вступ В. Сергійчука). Збірник. — К.: Поліграфкнига, 2002. — 640 с. ISBN 966-530-110-1
- ↑ Михайло Ковальчук. Останній заколот отамана О. Волоха (грудень 1919 р. – січень 1920 р.) [Архівовано 24 січня 2022 у Wayback Machine.] // Військово-історичний альманах. – 2009
- ↑ Невідомий Сосюра. Петлюрівські пристрасті та кохання червоного письменника. Архів оригіналу за 1 лютого 2020. Процитовано 27 квітня 2020.
- ↑ Василь Кучабський. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання 1917 — 1967. — Чикаґо : Друкарня видавництва Миколи Денисюка, 1967. — 254 с.
- ↑ Сергій Шевченко. Протести в катівнях // Соловецький реквієм. — К.: Експрес-Поліграф, 2013. — С. 287
- ↑ Деколонізація. Україна. 13.08.2024
Джерела
ред.- Отаман Волох — жертва терору, яка прокладала до нього шлях. Дмитро Шурхало. Радіо Свобода [Архівовано 8 травня 2013 у Wayback Machine.]
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.. Словникова частина. — Т. 1. — С. 314.
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
- Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
- Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001. — С. 127.
- Коваленко Сергій. Волох Омелян Іванович/Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с.
- Осташко Т. С. Волох Омелян Іванович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — С. 625.
- Ярослав Тинченко. Гайдамаки з Донбасу // Український тиждень, № 16 (129), 23.04.2010 [Архівовано 4 лютого 2013 у Wayback Machine.]
- Глазунов Геннадій. Трагедія «червоного гайдамака». Омелян Волох: сторінки суперечливої долі // День, 20.11.2004 [Архівовано 26 грудня 2004 у Wayback Machine.]
- Дивне рішення Симона Петлюри // Коваль Роман. Багряні жнива Української революції [Архівовано 11 травня 2008 у Wayback Machine.]
- Інститут історії України [Архівовано 29 червня 2016 у Wayback Machine.]
- Списки кавалерів ордену святого Георгія [Архівовано 21 серпня 2013 у Wayback Machine.]
- Віктор Савченко. Казацкие атаманы Волох, Божко и Коцур. // Авантюристы Гражданской войны: Историческое расследование. [Архівовано 28 травня 2020 у Wayback Machine.] Харьков: Фолио; М.: ACT, 2000. С. 199—224. (рос.)
- Сергій Шевченко. Протести в катівнях // Соловецький реквієм. — К.: Експрес-Поліграф, 2013. — С. 285—292.
- Шевченко С. В. Імперія терору. — К.: Фенікс, 2021. — С. 58, 140, 249.