Московсько-Константинопольська схизма (1996)

 Працюю

Московсько–Константинопольська схизма 1996 року — церковний розкол, який розпочався 23 лютого 1996 року, коли Російська православна церква (РПЦ) в односторонньому порядку розірвала євхаристійне спілкування з Вселенським (Константинопольським) Патріархатом, і закінчився 16 травня 1996 року, коли ці церкви досягнули обопільних домовленостей щодо врегулювання конфлікту. Кроки з боку РПЦ, спрямовані на розрив відносин з Константинополем, були зроблені у відповідь на рішення Синоду Вселенського Патріархату про відновлення в Естонії (яку РПЦ вважає свою канонічною територією) Естонської Апостольської Православної Церкви, як автономної церкви в юрисдикції Вселенського Патріархату, яке було прийняте 20 лютого 1996 року.

Коротка довідка

Основна стаття: Православ'я в Естонії

Виникнення православ'я в Естонії

Православ'я почало з'являтися на землях сучасної Естонії ще за часів князя Ярослава Мудрого, який після підкорення місцевих племен естів заснував у 1030 році місто Юр'їв (нині — Тарту), де були зведені православні храми в тому числі в ім'я Георгія Побідоносця (небесного покровителя князя Ярослава) та Миколи Чудотворця. Свій внесок в ті часи зробили також православні місіонери із сусідніх руських міст Великий Новгород та Псков. Проте «пальма першості» у наверненні місцевого населення у християнство належить німецьким рицарям-хрестоносцям, які завоювали ці землі у ході Північних хрестових походів. Нові господарі цих земель принесли з собою католицьку віру, в яку були навернуті місцеві племена.

Проте у 2-й половині XVI століття, після того як Швеція, яка в ті часи володіла естонськими землями, прийняла лютеранство у якості державної релігії, почався перехід і підвладних шведам естонців у нову християнську конфесію. Навіть приєднання за результатами Північної війни прибалтійських земель до Російської імперії не змогло докорінно змінити релігійну ситуацію в цьому регіоні і лютеранство залишалось панівною релігією серед естонців.

Але в середині ХІХ століття, в силу різних причин, почали відбуватися процеси масового навернення переважно найбідніших верств до православ'я і на початку ХХ сторіччя православні естонці вже стали відігравати досить відчутну роль у релігійному житті Естонії. Постало питання про призначення окремого вікарного православного єпископа для опіки над естонськомовною паствою. Ним став петроградський священник-естонець Павло Кульбуш, який після постригу і прийняття чернечого імені Платон, 31 грудня 1917 року був хіротонісаний у єпископа Ревельського, вікарія Ризької єпархії. Єпископ Платон став першим естонцем — православним єпископом. Згодом йому було доручено керівництво всією Ризькою єпархією. Новопризначеному православному ієрарху довелося діяти у надзвичайно складних умовах: майже зразу після проголошення 24 лютого 1918 року незалежності Естонської Республіки, її територія була окупована німецькими військами. А після виходу Німеччини з Першої світової війни, там виникла більшовицька Естляндська Трудова Комуна і розпочалася радянсько-естонська Визвольна війна. Під час цієї війни, в ніч з 14 на 15 січня 1919 року, покидаючи під натиском естонських військ місто Тарту, у підвалі Тартуської кредитної каси більшовики стратили 20 бранців, в тому числі і єпископа Платона.

Томос 1923 року. Утворення ЕАПЦ

У березні 1919 року перші збори православних парафій Естонії висловило одностайну вимогу про створення повністю незалежної православної церкви і отриманні автокефалії. У лютому 1920 року більшовицькі війська були повністю вигнані з території Естонії. 2 лютого 1920 року між Естонською республікою і РРФСР був підписаний Тартуський мирний договір, який ознаменував собою закінчення Визвольної війни.

У травні 1920 року Священний Синод і Вища Церковна Рада РПЦ відклали розгляд питання про дарування автокефалії Естонської Церкви до Всеросійського Церковного Собору. До проведення же цього собору Естонська Церква була визнана автономною. Очолив молоду автономну Естонську Православну Церкву 48-ми річний Александер Паулус, хіротонісаний грудні 1920 року під архієпископа Талліннського і всієї Естонії.

Естонська Церква продовжувала шукати можливість здобуття автокефалії. Тим більше, що більшовицька влада взяли курс на практично повне знищення Православної Церкви в соціалістичній Росії. У травні 1922 року в Москві був арештований патріарх Тихон (Беллавін), звинувачений в опорі вилучення церковних цінностей. Репресії проти православних ієрархів і перш за все проти патріарха, зробили неможливими будь-які контакти з центральною церковною владою в Москві. У вересні 1922 року Собор автономної Естонської Церкви вирішив звернутися до Константинопольського патріарха з проханням дарувати їй автокефалію.

7 липня 1923 року Вселенський Патріарх Мелетій IV, підписав Томос про надання Естонської Православної Церкви статусу автономної Церкви в складі Константинопольського патріархату. На території Естонії була створена Естонська Православна Митрополія Константинопольського патріархату, яку очолив Александер (Паулус), тепер уже в сані митрополита Талліннського і всієї Естонії. Головним практичним результатом Томосу, виданого Вселенським патріархом, був перехід Естонської Православної Церкви з юрисдикції РПЦ в юрисдикцію Константинопольської Православної Церкви.

Наприкінці 1934 року в Естонській Республіці був прийнятий Закон про церкви і релігійних суспільствах, відповідно до вимог якого, 22 травня 1935 був зареєстрований новий Статут Естонської Православної Церкви, яка з цього моменту стала офіційно іменуватися «Естонська Апостольська Православна Церква» (ЕАПЦ) . До кінця 1930-х років ЕАПЦ змогла створити необхідні умови для нормального церковного життя. У 1940 році 140 священиків і 30 дияконів окормляли 210 000 православних Естонії (близько 18 % населення країни). Майже 80 % православних були естонцями за національністю.

Після переходу в юрисдикцію Константинопольського Патріархату в Естонській Церкви почали впроваджуватися нововведення, які викликали неприйняття і роздратування у консервативних священиків і прихожан (переважно російськомовних): лавки в храмах, гра на музичних інструментах, виконанням тими, що моляться лютеранських кантат разом з (або замість) православними піснеспівами. Церква перейшла на новоюліанський богослужбовий календар.

Православна церква в Естонії у 1940-х роках

Влітку 1940 року Радянський Союз анексував Естонію, яка була включена до складу СРСР як Естонська РСР. Ставало зрозуміло, що автономна життя естонської православної Церкви закінчується. 23 вересня 1940 Синод ЕАПЦ прийняв рішення про об'єднання з Московським патріархатом. А в листопаді владика Олександр написав листа місцеблюстителя Патріаршого престолу митрополита Сергія (Страгородського), в якому просив прийняти очолювану ним церкву «в єднання» з РПЦ, але зі збереженням автономного статусу, дарованого ще патріархом Тихоном. У грудневому листі у відповідь митрополит Сергій вказав, що він не бачить причин і необхідності збереження автономного статусу ЕАПЦ, тому що Естонія стала частиною Радянського Союзу: ЕАПЦ має перетворитися у рядову єпархією РПЦ.

17 січня 1941 архієпископ Сергій (Воскресенський), який був направлений для вивчення ситуації з Москви у Прибалтику, виступив на засіданні Синоду ЕАПЦ, де продублював вимогу «знизити» статус ЕАПЦ до рівня звичайної єпархії (або декількох єпархій). Архієпископ Сергій запевнив присутніх на Синоді в тому, що чутки про тяжке становище Церкви в СРСР занадто перебільшені, бо «сталінська Конституція визнає свободу віросповідання». В результаті Синод, який пройшов за відсутності необхідного кворуму і з порушенням передбаченої Статутом процедури, знову вирішив просити РПЦ прийняти Православну Церкву Естонії в канонічне спілкування.

24 березня 1941 року був заснований Прибалтійський екзархат РПЦ. Його очолив Сергій (Воскресенський), вже в сані до митрополита Віленського і Литовського. В кінці березня митрополит Олександр поїхав в Москву, де йому був наданий несподівано пишний прийом. 30 березня митрополит Талліннський Олександр (Паулус) і митрополит Ризький Августин (Петерсон), який очолював до цього автономну Латвійську Православну Церкву, яка також до цього знаходилася в юрисдикції Константинопольського Патріархату, принесли публічне покаяння в гріху розколу і були прийняті в спілкування Російською Православною Церквою. Синод ЕАПЦ був розпущений. ЕАПЦ була перетворена в дві пересічні єпархії РПЦ — Талліннську (естонську), якою залишився керувати митрополит Олександр, і Нарвську (російську) під управлінням єпископа Павла (Дмитровського). Дві ці єпархії разом з Віленською (литовською), а також Ризькою (латвійською) і склали Прибалтійський екзархат РПЦ.

Разом з радянською владою в Естонію прийшов сталінський терор. Не оминув стороною він і місцеву Православну Церкву. Належні їй землі і майно були націоналізовані ще 23 липня 1940 року. Банківські депозити і цінні папери ЕАПЦ були також експропрійовані. У 1940—1941 роках 5 церковних споруд були повністю знищені, 9 постраждали так, що там було неможливо проводити богослужіння, ще 4 церкви були сильно зруйновані. Однак, найбільш важкими для Церкви були втрати серед своїх вірних: 16 священнослужителів і 2 мирянина — члена Синоду були арештовані, більшість з них потім були або страчені, або депортовані. Крім того, в червні 1941 року було депортовано близько 2500 прихожан.

Остаточна ліквідація автономії була призупинена влітку 1941 року окупацією Прибалтики німецько-фашистськими військами у ході Другої світової війни. Нова окупаційна влада підтримувала і патріаршого екзарха митрополита Сергія (Воскресенського) в його прагненні зберегти канонічний зв'язок з Московським патріархатом (але при цьому, малося на увазі, що репресована сталінським режимом РПЦ буде допомагати гітлерівцям боротися з більшовиками), і митрополита Талліннського Олександра (Паулуса), який розпочав відновлення автономної Естонської Церкви (хоча контакти з Константинопольським патріархатом, який знаходився під англійським впливом, не дозволялися). ЕАПЦ було повернуто будівлю церковної адміністрації, деякі інші будівлі і земельні володіння, які були націоналізовані радянською владою. Церковне життя поступово відновлювалося.

14 жовтня 1941 року митрополит Таллінський Олександра (Паулус) заявив про відновлення діяльності ЕАПЦ і свій вступ в права предстоятеля автономної Естонської Церкви. Він припинив поминати за богослужінням Патріаршого місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) і патріаршого екзарха митрополита Сергія (Воскресенського). 30 грудня 1942 року митрополит Олександр відкликав свій підпис під декларацією від 30 березня 1941 року про приєднання ЕАПЦ до РПЦ, підкресливши, що цей документ був підписаний під тиском більшовицьких властей.

В кінцевому підсумку в знову відбувся поділ православних парафій на території Естонії за національною ознакою — «естонські» парафії в своїй більшості (і частина російськомовних) залишилися з митрополитом Олександром, де-юре пішли знову в Вселенський патріархат, а «російські» парафії перейшли в підпорядкування єпископа (з грудня 1942 року — архієпископа) Нарвського Павла (Дмитровського), який зберіг вірність Москві і підкорявся екзарху — митрополиту Сергію.

У 1944 році радянські війська вибили гітлерівські частини з території Естонії. Сюди повернулася радянська влада і почалася друга радянська окупація Естонії.

У вересні 1944 року владика Олександр (Паулус) покинув Естонію: він був вивезений відступаючими німцями в табір під Ольденбургом (після закінчення Другої світової війни — англійська окупаційна зона). З ним Естонію покинули 22 священика і близько 10 000 прихожан. У таборі митрополит Олександр відкрив естонський прихід, який тулився в бараці, пристосованому під богослужіння. В інших німецьких таборах також з'явилися тимчасові естонські православні храми. Так ЕАПЦ пішла в еміграцію.

Історія розколу

20 лютого 1996 року рішення Вселенського Патріархату

20 лютого 1996 року, "на наполегливе прохання естонського уряду і переважної більшості естонських православних парафій, які просили прийняти їх знову під егідою Вселенського Патріархату, " Вселенський Патріархат вирішив відновити православні храми в Естонії під канонічну юрисдикцію Вселенського Патріархату в якості автономної церкви за " Томосом 1923 року, який був випущений в період Вселенського Патріарха Мелетія IV ". 

Наслідки

2018 Московсько–Константинополський розкол

Той факт, що розкол 1996 р. по всій Естонії тривав всього три місяці, породив надії, що новий розкол може також бути коротким;15 жовтня 2018 року, митрополит  Іларіон, голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського патріархату, наголосив в інтерв'ю, що Російська Православна Церква не визнає рішення Вселенського патріархату скасувати митрополію московського патріархату

8 листопада 2000 року, в офіційній заяві Російської Православної Церкви описали цей розкол як «трагічно становище лютого-травня 1996 року, коли через розкольницькі дії Константинопольського Патріархату в Естонії православні християни Константинопольської та Російської Церков, що живуть по всьому світу в тісному духовному зв'язку, виявилися позбавленими спільного євхаристійного спілкування у єдиної Чаші Христової»

Див. також

• Московсько–Константинополський розкол (2018)
• Болгарська схизма
• Надання автокефалії Українській православній церкві
• Філетизм
• Російський іредентизм
• Російський націоналізм
• Схизми 1054