Перегляд вихідного коду сторінки Українізація (1920—1930-ті)

{{Otheruses|Українізація (значення)}}

[[Файл:Subdivisions of the Russian Empire by largest ethnolinguistic group (1897).svg|350px|thumb|right|Перепис 1897 року, українці позначені жовтим кольором]]
[[Файл:Ukrainization1.jpg|thumb|праворуч|350px|Українська школа в [[Слобода|слободі]] Нова Сотня на [[Східна Слобожанщина|Східній Слобожанщині]], [[РРФСР]], 1933]]

'''Українізація 1920-1930-х'''&nbsp;— політика [[РКП(б)]]—[[ВКП(б)]], спрямована на нейтралізацію [[Національно-визвольний рух|національно-визвольних]] прагнень [[Українці|українського народу]] та зміцнення більшовицької влади в [[УСРР]]. Передбачала використання національних кадрів у радянських, партійних і громадських установах і організаціях, розширення ідеологічного впливу комуністичної партії на українське суспільство засобами використання [[Українська мова|української мови]] та сприяння «пролетарським елементам» у національній культурі.<ref name="ЕІУ"/>

Була складовою «[[Коренізація|коренізації]]», проголошеної [[XII з'їзд РКП(б)|XII з'їздом РКП(б)]] [[1923]]&nbsp;р. офіційним політичним курсом після утворення унітарного [[СРСР]] і фактичної ліквідації міжнародної [[Правосуб'єктність|правосуб'єктності]] національних республік<ref name="ЕІУ">{{ЕІУ|||стаття=[http://www.history.org.ua/?termin=Ukrainizatsii_polityka Українізації політика]|автор=[[Бондарчук Петро Миколайович|Бондарчук П. М.]], [[Даниленко Віктор Михайлович|Даниленко В. М.]]}}</ref><ref>[https://www.unian.ua/politics/419963-kulchitskiy-u-rosiji-vedetsya-propaganda-scho-ukrajintsi-y-rosiyani-uje-ne-bratni-narodi-a-odin-narod.html Кульчицький: У Росії ведеться пропаганда, що українці й росіяни&nbsp;— уже не братні народи, а один народ] // [[УНІАН]], Інтерв'ю з доктором історичних наук, професором, заввідділу історії України 20-30 років XX століття [[Інститут історії України НАН України|Інституту історії НАН України]] [[Кульчицький Станіслав Владиславович|Станіславом Кульчицьким]]]</ref><ref>[http://aej.org.ua/history/1094.html А. Авторханов. ИМПЕРИЯ КРЕМЛЯ. Советский тип колониализма]{{ref-ru}}</ref>

Радянська «українізація» істотно відрізнялася як від попередньої українізаційної політики та практики [[Українська Центральна Рада|Української Центральної Ради]], [[Українська Держава|Української Держави]] і [[Директорія Української Народної Республіки|Директорії]]<ref>{{ЕІУ|||стаття=[http://www.history.org.ua/?termin=ukrajinizatsija_doby_vyzvolnykh_zmagan_1917_1921 Українізація доби визвольних змагань 1917–1921]|автор=Шевченко В. Ф.}}</ref>, так і від українізаційних заходів, до яких вдавалися національно-демократичні сили періоду існування царської Росії<ref name="ЕІУ"/>.

За доби царату боротьба за українську національну справу велася переважно в культурній сфері: за школу з українською мовою навчання, україномовний друк тощо. Українські національні уряди вживали термін «українізація» для позначення процесів «[[Дерусифікація|дерусифікації]]», повернення народу до рідної мови та культури, власних історичних традицій і, головне, до власної державності<ref name="ЕІУ"/>.

Радянська політика «українізації» була для більшовицького керівництва одним із засобів зміцнення влади, а не метою діяльності. Вона не передбачала розвиток української культури на засадах загальнолюдських цінностей, створення суверенної української держави. [[Імперія|Імперська]] за змістом держава не була рушійною силою в українському національному піднесенні 1920-х років<ref name="ЕІУ"/>.

Особливо активними у запровадженні «українізації» були [[Микола Скрипник]]<ref>{{ЕІУ|||стаття=[http://www.history.org.ua/?termin=Skrypnyk_M Скрипник Микола Олексійович]|автор=Солдатенко В. Ф.}}</ref> і [[Шумський Олександр Якович|Олександр Шумський]]<ref>{{ЕІУ|||стаття=[http://www.history.org.ua/?termin=Shumskyj_O Шумський Олександр Якович]|автор=Папакін Г. В.}}</ref>.

== Причини проведення українізації ==
[[Файл:Шумський Олександр.jpg|thumb|200пкс|[[Олександр Шумський]]]]

Головною причиною радянської «коренізації» було намагання більшовиків перетягнути українські народні маси на свій бік, адже під час [[Радянсько-українська війна|українсько-російського протистояння]] 1917—1921 років більшість українців віддавали перевагу національним гаслам. Національно-визвольний рух продовжував існувати в закритих формах і після закінчення війни, погрожуючи вирватися назовні. Серед причин, що змусили більшовиків піти на істотні національні поступки, були й причини економічного характеру<ref name="ЕІУ"/>.

Запровадження «[[Воєнний комунізм|воєнного комунізму]]» повернуло країну до часів так званого натурального господарства, наслідком чого стала деградація економічної системи. Щоби врятувати ситуацію, було проголошено нову економічну політику. В Україні, що відігравала значну роль у постачанні центральних районів Росії продуктами харчування, місце централізованої системи постачання зайняла торгівля. Тому владі потрібно було заспокоїти розбурхане подіями 1917&nbsp;— 1920-х років селянство, яке було головним виробником продуктів харчування<ref name="ЕІУ"/>.

Не останню роль на шляху переходу до початку здійснення реформ у сфері національної політики відіграли й зовнішньополітичні обставини. Надій на світову революцію в міру стабілізації міжнародних обставин ставало дедалі менше. Тому увагу було спрямовано на національно-визвольні рухи, які могли би призвести до виникнення революційних ситуацій у капіталістичних країнах. До того ж, зважаючи на те, що частина територій, населених українцями, входила до складу Польщі, Чехословаччини та Румунії, радянський уряд був не проти, щоби використати українське населення як революційний елемент<ref name="ЕІУ"/>.

Певну роль у зміні більшовицької тактики щодо [[Національне питання|національного питання]] мало те, що його справедливе розв'язання належало до основних декларацій [[марксизм]]у, а позаяк СРСР був у очах багатомільйонних народних мас утіленням саме марксистських поглядів, то довго ігнорувати національне питання означало втратити свій, такий привабливий, образ. Перехід до політики «коренізації» був і частиною компромісу в питанні утворення унітарної радянської держави&nbsp;— СРСР. Не надаючи політичних і економічних прав республікам, центральний уряд пішов лише на поступки в національно-культурній сфері<ref name="ЕІУ"/>.

Серед причин, які офіційно проголошувалися на сторінках партійної і радянської преси, було намагання наблизити [[Русифікація України|русифіковане]] місто до українського села, налагодити тісніший зв'язок робітничого класу та селянства і таким чином сприяти стабільності українського суспільства, що було необхідною передумовою для побудови «комуністичного майбутнього». Важливу роль відіграли також суб'єктивні фактори. Національним питанням спекулював ряд керівників центральної влади. Під час внутрішньопартійної боротьби вони намагалися притягнути на свій бік більшовиків національних республік, у першу чергу українських<ref name="ЕІУ"/>.

Поставши як вимушена певними обставинами, «українізація» зумовила цим перебіг свого розвитку. Вона була запрограмована здійснюватися у певних межах, вихід за які кваліфікувався як «[[буржуазний націоналізм]]». Однак під впливом національно-культурного руху, який охоплював мільйони людей і якому вона сама надавала сили і підтримувала його певними правовими гарантіями, політика «українізації» вийшла за передбачувані межі. Національно-культурний рух став каталізатором радянської «українізації», підштовхував державний апарат і комуністичну партію до проведення українізаційних заходів. У 1920-х роках в УСРР постали дві «українізації»&nbsp;— офіційна й народна, що відбувалися паралельно і впливали одна на одну. Офіційна кваліфікувалася партійним керівництвом як «більшовицька», народна&nbsp;— як «[[Петлюра Симон Васильович|петлюрівська]]»<ref name="ЕІУ"/>.

Політика «українізації» суперечила великодержавним прагненням ВКП(б){{Джерело}}, але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав [[27 липня]] [[1923]] декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх «українізації».

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і [[Рада народних комісарів УРСР|Раднаркомом УСРР]] [[1 серпня]] [[1923]], «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) ([[17 квітня|17]]—[[24 квітня]] [[1923]]), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій [[КП(б)У]] (Комуністична Партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей. Інтенсивніша «українізація» почалася щойно з [[1925]], коли під тиском української частини [[КП(б)У]] були усунені з постів секретарів її ЦК [[Квірінґ Емануїл|Е. Квірінґ]] і Д. Лебедь, які доти відверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі.

У [[Квітень|квітні]] [[1925]] ЦК [[КП(б)У]] ухвалив резолюцію про «українізацію», в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації…» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УСРР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної «українізації» радянського апарату<ref>Постанова ВУЦВК і РНК УСРР №&nbsp;202 від 30 квітня 1925 «[[s:ЗУРРСУУ/1925/1/26/Про заходи термінового переведення повної українізації радянського апарату|Про заходи термінового переведення повної українізації радянського апарату]]»</ref>, а пленум ЦК [[КП(б)У]] [[30 травня]]&nbsp;— резолюцію на «українізацію» партійного та проф. апарату і радянських установ. Головну роль у наступному здійсненні «українізації» відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувалися й усі ділянки культури), очолюваний до [[1926]] [[Шумський Олександр|Олександром Шумським]], а після його усунення&nbsp;— [[Скрипник Микола|Миколою Скрипником]]. Секретарем Центральної комісії [[Українізація|українізації]] радапарату при РНК УСРР був [[Приходько Антон Терентійович|Антон Приходько]]<ref>{{Cite book|url=https://www.worldcat.org/oclc/160149987|title=Nomenklatura systemy osvity v USRR 1920-1930-ch rokiv : social·nye pochodžennja, personal·nyj sklad ta funkci·i|last=Ju.|first=Vyhovs·kyj, M.|date=2005|year=|publisher=Heneza|location=Ky·iv|pages=136|language=Українською|isbn=9665044745|oclc=160149987}}</ref>

== Українізація робітництва, населення ==
[[Файл:Скрипник піонер.jpg|thumb|«Піонер більшовизму в Україні тов. М.&nbsp;О.&nbsp;Скрипник разом з іншими піонерами». Світлина з «[[Універсальний журнал|Універсального журналу]]», 1929]]
[[Файл:Посвідка украинизация 1928 год.jpg|thumb|Посвідка про здачу бухгалтером іспитів на знання [[українська мова|української мови]], без якої не брали на роботу. [[Київська область]], [[1928]]. Написи: «'''Українізація здійснить єднання міста і села'''» і «'''Знання укрмови&nbsp;— є лише перший крок до повної українізації'''». Прізвище одержувача також українізоване.]]

За відносно короткий час «українізації» відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста [[УРСР]] почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Від [[1923]] до [[1933]] кількість українців у [[Харків|Харкові]] зросла з 38&nbsp;% до 50&nbsp;%, у [[Київ|Києві]] з 27,1&nbsp;% до 42,1&nbsp;%, у [[Дніпро (місто)|Дніпрі]] з 16&nbsp;% до 48&nbsp;%, в Одесі з 6,6&nbsp;% до 17,4&nbsp;%, в [[Луганськ]]у з 7&nbsp;% до 31&nbsp;%.

У висліді цього процесу відбулися зміни й у національному складі робітництва. Загальна кількість 1,1&nbsp;млн робітників [[УССР|УСРР]] на [[1926]] за національністю поділялося так: 55&nbsp;% українців (4&nbsp;% від усього українського населення), 29&nbsp;% росіян (25&nbsp;% від усього їх ч.), 9&nbsp;% євреїв (15&nbsp;% від усього їх ч.) і 7&nbsp;% ін. Але з загальної кількості українських робітників тільки 42&nbsp;% працювало в промисловості в містах, решта в сільському господарстві, на транспорті тощо. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 69&nbsp;%, з яких половина володіла українською мовою (у промисловості тільки 22&nbsp;%).

На [[1931]] кількість робітників в Україні зросла до 1,9&nbsp;млн, з них українців було вже 58,6&nbsp;% (у тому числі українською мовою володіло приблизно 32&nbsp;%), росіян 24,6&nbsp;%, євреїв 12,2&nbsp;%. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60&nbsp;% (у важкій промисловості 53&nbsp;%, серед шахтарів 46&nbsp;%, у металургії 45&nbsp;%, у хімічній промисловості 51&nbsp;%, у видобутку залізної руди 77&nbsp;%, на залізницях 77&nbsp;%, у сільському господарстві <!-- Скільки? -->машинобудуванні 60&nbsp;%, у виробництві будів. матеріалів 68&nbsp;%). Вживання української мови серед робітництва, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18&nbsp;% у [[1927]] до 42&nbsp;% у [[1930]]. «Українізація» робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в [[1927]]—[[1933]] роках,&nbsp;— але це вже був і кінець політики «українізації».

Значний вплив на хід реалізації радянської українізаційної програми мали міграційні процеси. [[Нова економічна політика|Неп]] як політика, спрямована на відбудову економіки, спричинив активізацію переселення сільського україномовного населення до міст, що сприяло дерусифікації останніх. У процесі бурхливого культурного розвою почала формуватися тенденція нетерпимості до централізації й уніфікації культурного життя, одним з наочних прикладів якого стало гасло М. Хвильового «Геть від Москви!»<ref name="ЕІУ"/>.

«Українізація» сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47&nbsp;% на [[1926]] до 8&nbsp;% у [[1934]]. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80&nbsp;% у [[1926]] до 88,5&nbsp;% у [[1933]]. «Українізація» середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19&nbsp;% на [[1923]] до 28,5&nbsp;% у [[1926]] і 69&nbsp;% у [[1929]]. У [[Національна академія наук України|ВУАН]] російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на [[русифікація|русифікацію]] на початок 30-х pp.

В офіційних документах підкреслювано, що «українізація» не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття «українізації» ([[1923]]—[[1933]]) українська література, мистецтво, театр ([[1931]] на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно).

До «українізації» зрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на [[1922]] українських газет майже не було, то на [[1933]] їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6&nbsp;млн примірників, 89&nbsp;% від загальної кількості часописів в Україні ([[1926]] преса була українізована на 60&nbsp;%); на [[1933]] українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83&nbsp;%.

== Українізація державного апарату ==
Показники «українізації» державного апарату були досить строкаті: На [[1934]] у ВУЦВК було 50,3&nbsp;% українців, 25,4&nbsp;% росіян і 14,7&nbsp;% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно&nbsp;— 68,8&nbsp;%, 13,6&nbsp;% і 10&nbsp;%; у міських радах&nbsp;— 56,1&nbsp;%, 23,2&nbsp;%, 15,2&nbsp;%; у сільських радах&nbsp;— 86,1&nbsp;%, 5,7&nbsp;%, 2,2&nbsp;%. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95&nbsp;%; обласний апарат&nbsp;— на 50&nbsp;%, районний&nbsp;— на 64&nbsp;%; народні суди&nbsp;— на 62&nbsp;%; міліція&nbsp;— на 58&nbsp;%; кооперація&nbsp;— на 70&nbsp;%. Найповільніше відбувалася «українізація» в самій [[КП(б)У]], яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною. Зміну національного складу її видно з таблиці:

{| class="wikitable" |
! Роки || Члени та кандидати КП(б)У || Українці || Росіяни || Інші (євреї)
|-
|1922 || 54 818 || 23,3&nbsp;% || 53,6&nbsp;% || 23,3&nbsp;%
|-
|1924 || 57 016 || 33,3&nbsp;% || 45,1&nbsp;% || 14,0&nbsp;%
|-
|1925 || 101 852 || 36,9&nbsp;% || 43,4&nbsp;% || 19,7&nbsp;%
|-
|1927 || 168 087 || 51,9&nbsp;% || 30,0&nbsp;% || 18,1&nbsp;%
|-
|1930 || 270 698 || 52,9&nbsp;% || 29,3&nbsp;% || 17,8&nbsp;%
|-
|1933 || 468 793 || 60,0&nbsp;% || 23,0&nbsp;% || 17,0&nbsp;%
|}

Ще повільніше українізувався ЦК [[КП(б)У]]; [[1924]] українців було в ньому лише 16&nbsp;%, [[1925]]&nbsp;— 25&nbsp;%, [[1930]]&nbsp;— 43&nbsp;%. Значно успішніше українізувався [[комсомол]], що пояснюється масовістю цієї організації, яка зростала значною мірою коштом селянства: [[1925]] у ньому було 58,7&nbsp;% українців, [[1932]]&nbsp;— 72&nbsp;%, але на 1929 тільки 33&nbsp;% у ЦК ЛКСМУ.

== Українізація культурної сфери ==
За період [[1923]]–[[1929]] років українські видавництва переходять на видання майже виключно українськомовних книжок; українізується на 85&nbsp;% преса; найкращі театральні приміщення передаються українським театрам, російський театр фактично перестає існувати в Україні<ref>Юрій Шевельов. Принципи й етапи большевицької політики щодо слов'янських мов у СССР. Валерій Марченко. Київський діалог/За загальною редакцією Лариси Івшиної.&nbsp;— Видання друге. Бібліотека газети «День»&nbsp;— Київ: ПрАТ «Українська прес-група», 2014.&nbsp;— 64 с., с. 8</ref>.

== Українізація областей Росії ==
При активному тиску [[КП(б)У]] в 1920-х&nbsp;— початку 1930-х років проводилася «українізація» Кубані,Донського краю (нині Ростовської області), Ставропольського краю, частини Північного Кавказу, Курської та Воронезької області [[РРФСР]]. У наказовому порядку школи, організації, підприємства, газети переводилися у навчання і спілкування українською мовою<ref name="Иванцов">к.и.н. ''Игорь Иванцов''. «Мова в районном масштабе. Украинизация Кубани 1922—1932 годов». Исторический журнал «[[Родина (журнал)|Родина]]» №&nbsp;9, 2008 год</ref><ref name="Кеворкян">{{книга-ру|автор = К. Э. Кеворкян
|заглавие = Первая столица
|место = Харьков
|издательство = Фолио
|год = 2007
|страниц = 414
|тираж = 3 000
|издание = 4-е изд.
|isbn = 978-966-03-3792-3
}}</ref>.

== Досягнення ==
До тимчасових позитивних прикмет «українізації» належить закріплення частини завоювань [[Українська революція 1917-1921|української революції 1917—1921 років]], зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них [[селяни|сільського населення]], якому «українізація» полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи [[Скрипник Микола Олексійович|Миколи Скрипника]]) поширити українізацію поза кордони [[УРСР]] на етнографічно українські території [[Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка|РРФСР]] (Курщина, Воронежчина, Саратовщина, [[Кубань]], [[Казахстан]]), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання «українізації» армії ([[Школа червоних старшин]] у [[Харків|Харкові]], [[газета]] «Українське Військо». Округи «[[Червона Армія (газета)|Червона Армія]]», що виходила до середини 1930-х pp.). Активно проходила «українізація» в [[Кубанська область|Кубанській]], [[Донська область|Донській]], [[Армавірська мова|Армавірській]], [[Тверська область|Тверській]], [[Майкопська область|Майкопській]], [[Сельська область|Сельській]], [[Ставропільська область|Ставропільській]] та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших, почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння важливості національного питання за «українізації» було й толерантне ставлення до національних меншин в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших)&nbsp;— і забезпечення їхніх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.

Зважаючи на все позитивне, що давала «українізація», українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоча,&nbsp;— особливо в академічних ([[Українська Академія Наук|УАН]]) і літературних ([[ВАПЛІТЕ]], неокласики, [[МАРС|Ланка-МАРС]]) колах,&nbsp;— сприймала її як «тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й застерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації» (див. [[Грушевський Михайло Сергійович|''М. Грушевський'']]. Ганебній пам'яті // Україна, 1926.&nbsp;— Ч. 4; памфлети [[Хвильовий Микола|М. Хвильового]], полемічні виступи [[Зеров Микола Костянтинович|М. Зерова]]).

== Опір та згортання ==
Політика «українізації» почала згортатися після виховання національних кадрів більшовицької номенклатури та викорінення національної опозиції та «націонал-ухильників» у [[КП(б)У]]. Внаслідок апаратного підходу «українізація» охопила насамперед управлінську сферу (кадрову політику й діловодство), однак не була завершена у масовій культурно-освітній діяльності<ref>{{МСІУ|стаття=[https://archive.org/stream/maliySlovnik#page/n209/mode/2up Коренізація]|автор=Мовчан О.|сторінки=[211-212]|ref=[]}}</ref>.

Українізація весь час зустрічала ворожий опір російських великодержавних [[Шовінізм|шовіністів]]{{Нейтральність?}} в Україні (діяльність пролеткультів, опір «українізації» державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах{{Нейтральність?}} (Ю.&nbsp;Ларін, В.&nbsp;Ваганян й ін.). Але й більшості [[КП(б)У]] була байдужа, а то й ворожа «українізація», тільки «тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження» ([[Шумський Олександр|О.&nbsp;Шумський]]); серед цих останніх особливо активними у запровадженні «українізації» були колишні боротьбісти (див. [[Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)]]), [[Хвильовий Микола|М.&nbsp;Хвильовий]] та [[Скрипник Микола|М.&nbsp;Скрипник]] з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні «українізації» відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в [[УССР|УСРР]] після поразки української революції [[1917]]—[[1920]] років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою Польщі, а з другого&nbsp;— натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній [[УССР|УСРР]].

== Закінчення ==
Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати [[Українізація 1920—30-х|українізацію]] уже на самих її початках: лист [[1926]] [[Сталін Йосиф|Й.&nbsp;Сталіна]] до [[Каганович Лазар|Л.&nbsp;Кагановича]] з попередженням проти ухилу [[Хвильовий Микола|М. Хвильового]], який кинув гасло «геть від Москви» і жадав повної «українізації» пролетаріату; того ж року усунення [[Шумський Олександр|О.&nbsp;Шумського]] з України; [[1928]]—[[1929]] ліквідація літературних організацій [[ВАПЛІТЕ]] і [[МАРС|Ланка-МАРС]], пізніше журнал «[[Літературний ярмарок]]» і «[[Пролітфронт]]», переслідування неокласиків; ліквідація [[Українська автокефальна православна церква 1919–1937|УАПЦ]], розгром [[ВУАН|Української Академії Наук]]; заслання [[Грушевський Михайло Сергійович|М.&nbsp;Грушевського]] до Москви ([[1931]]) тощо. Остаточно «українізація» була припинена з призначенням у січні [[1933]] [[Постишев Павло Петрович|П.&nbsp;Постишева]] секретарем ЦК [[КП(б)У]]<ref>{{cite news|url=https://www.radiosvoboda.org/a/954626.html|title=73 роки від припинення політики українізації в радянській Україні.|date=|publisher=|accessdate=}}</ref><ref>{{cite news|url=https://firtka.if.ua/blog/view/z-istorii-ukrainizacii-odrazu-pisla-golodomoru-hvila-rusifikacii200478|title=З історії українізації. Одразу після Голодомору… Хвиля русифікації|date=|publisher=|accessdate=}}</ref>.

На початку 1930-х років методи здійснення політики «українізації» були змінені. В умовах кризи, яка змусила Кремль припинити черговий комуністичний штурм, влада відмовилася від співпраці з прихильниками національно-культурного відродження. Головною небезпекою для ВКП(б) було оголошено «буржуазний націоналізм» і передусім&nbsp;— [[Буржуазний націоналізм#Український буржуазний націоналізм|«український буржуазний націоналізм»]]. Небажані для московського керівництва процеси в національній сфері кваліфікувалися як «петлюрівська українізація». 1932 року «українізація» за межами УСРР була припинена. В УСРР вона продовжувалася, проте супроводжувалася боротьбою зі «скрипниківщиною». Кампанія проти «скрипниківщини» була проголошена боротьбою з «націоналізмом», «петлюрівщиною». Було прийнято курс на здійснення виключно «більшовицької українізації». Національно-культурні процеси перейшли під повний контроль ВКП(б). Процеси «вкорінення» влади в УСРР продовжувалися. 1937 частка українців у КП(б)У становила 60&nbsp;%<ref name="ЕІУ"/>.

Наприкінці 1930-х років влада остаточно порвала з «українізацією». Остання, як тимчасовий тактичний крок для зміцнення позицій комуністичної партії в Україні, вже виконала свої функції. Радянська влада міцно контролювала всі сфери життя, а «українізація» перешкоджала подальшій централізації й уніфікації СРСР. Тому розгорнулися зворотні процеси: набула сили політика [[Русифікація України|русифікації]]<ref name="ЕІУ"/>.

== Див. також ==
* [[Русифікація]]
* [[Росія]]
* [[Росія й Україна]]
* [[Росіяни в Україні]]
* [[Українізація]]

* [[Далекосхідні поселення українців]]
* [[Список населених пунктів на Далекому Сході, пов'язаних з Україною]]
* [[Розселення українців]]
* [[Українці в Сибіру]]
* [[Українська національна колонія Харбін]]
* [[Зелений Клин]]
* [[Сірий Клин]]
* [[Жовтий Клин]]
* [[Малиновий Клин]]
* [[Просвіта на Далекому Сході]]
* [[Список населених пунктів світу, назва яких пов'язана з Україною]]
* [[Список населених пунктів Сибірського федерального округу, пов'язаних з Україною]]
* [[Українізація]]
* [[Депортація народів у СРСР]]

* [[Таємний наказ про депортацію українців]]
* [[Депортації українців у часи СРСР]]

* [[Депортація кримських татар]]
* [[Червнева депортація]]

== Примітки ==
{{reflist}}

== Джерела ==
{{Вікіцитати1}}
* {{ЕУ|11|3327—3329|[https://archive.org/stream/eu0t0/EU_T_9_T_Kh#page/n125/mode/1up Українізація]}}.
* Культурне будівництво в Українській РСР (1917—1927): Зб. док.&nbsp;— К., 1979.
* Культурне будівництво в Українській РСР: Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду.&nbsp;— К., 1959.&nbsp;— Т. 1.
* Українознавство. Хрестоматія.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— Т. 2.
* Боровик А. Українізація загальноосвітніх шкіл за часів виборювання державності (1917—1920&nbsp;рр.). Чернігів: КП "Видавництво «Чернігівські обереги», 2008. 368 с.
* ''Хвильовий М.'' Україна чи Малоросія? // Вітчизна.&nbsp;— 1990.&nbsp;— №&nbsp;1–2.
* Даниленко В.&nbsp;М.&nbsp;Українізація: здобутки і втрати (20-30-ті рр.). Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: міжвідомчий зб. матеріалів наук. пр. Київ, 1992. Вип. 2. С. 79-91.
* Резолюція ЦК КП(б)У про підсумки українізації // Вісті ВУЦУВК.&nbsp;— 1927.&nbsp;— 19 квітня. Доступно з: http://oldnewspapers.com.ua/node/413
* ''Чубарь. В. Я.'' Доповідь на Пленумі ЦК КП(б)У про українізацію. 6–8 жовтня 1924&nbsp;р. Доступно з: www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1924(10)6-8.ukrainizaciya.php
* ''Гандкін.'' Українізація районів Кубані. 20 липня 1930&nbsp;р. Доступно з: http://www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1930(07)20.kuban.php
* Телегуз І. Особливості створення шкільних підручників в Радянській Україні у 1921—1934&nbsp;рр. Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Серія: Історичні науки. 2012. Вип. 15. С. 127—134.

== Література ==
* Тези ЦК КП(б)У про підсумки українізації. Видання ЦК КПЗУ.&nbsp;— Львів, 1926.
* УССР&nbsp;— Народний Комісаріат Освіти. Українізація радянських установ (декрети, інструкції і матеріали).&nbsp;— Харків, 1926-27.
* ''[[Хвиля Андрій Ананійович|Хвиля А.]]'' Национальный вопрос на Украине.&nbsp;— Харьков, 1926.
* [[Затонський Володимир Петрович|Затонський В.]] [http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0005746 Національна проблема на Україні].&nbsp;— Харків, 1926.
* Українізація ВУЗ-ів. // [[Шлях освіти]].&nbsp;— 1926.&nbsp;— Ч. 1.
* ''Затонський&nbsp;В.'' Матеріали до українського національного питання // [[Більшовик України]].&nbsp;— 1927.&nbsp;— Ч. 6.
* ''[[Каганович Лазар Мойсейович|Каганович Л.]]'' Українізація партії і боротьба з ухилами // [[Вісті ВУЦВК (газета)|Вісті ВУЦВК]].&nbsp;— 1927.&nbsp;— 27 вересня.
* ''[[Шумський Олександр Якович|Шумський О.]]'' Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі // Більшовик України.&nbsp;— 1927.&nbsp;— Ч. 2.
* ''[[Скрипник Микола Олексійович|Скрипник М.]]'' Статті і промови, тт.&nbsp;І, II, IV і V. X. 1929&nbsp;-31. Будівництво Радянської України. Зб. Вип. І (За ленінську національну політику) і вип.II (Господарське та культурне будівництво).&nbsp;— Харків, 1929.
* ''[[Діманштейн Семен Маркович|Диманштейн С.]]'' Идеологическая борьба в национальном вопросе // [[Революция и национальности]].&nbsp;— 1930.&nbsp;— Ч. 3.
* ''[[Косіор Станіслав Вікентійович|Косіор С.]]'' За ленінську національну політику.&nbsp;— Харків, 1930.
* [[XI з'їзд КП(б)У]]. Стенографічний звіт.&nbsp;— Харків, 1930.
* ''[[Гірчак Євген Федорович|Гірчак Є.]]'' Бойові проблеми національної культури // Більшовик України.&nbsp;— 1931.&nbsp;— Ч. 5.
* ''Хвиля&nbsp;А.'' Пролетаріат і практичне розгортання культурно-національного будівництва // Більшовик України.&nbsp;— Ч. 13-14.
* Національне питання. Хрестоматія з методичними вказівками. Упорядник Б.&nbsp;Борев.&nbsp;— Харків, 1931.
* ''Majstrenko&nbsp;I.'' Borotbism. A Chapter in the History of Ukrainian Communism, 1954.
* Культурне будівництво в Українській РСР.&nbsp;— К., 1959.
* ''Borys&nbsp;Ju.'' The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine.&nbsp;— Стокгольм, 1960.
* [[Дзюба Іван Михайлович|''Дзюба&nbsp;І.'']] Українізація та її розгром. В книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?».&nbsp;— Мюнхен, 1968.
* ''[[Кошелівець Іван Максимович|Кошелівець І.]]'' [http://diasporiana.org.ua/istoriya/872-koshelivets-i-mikola-skripnik/ Микола Скрипник].&nbsp;— Мюнхен, 1972.
* ''Скрипник&nbsp;М.'' [http://diasporiana.org.ua/ideologiya/879-skripnik-m-statti-y-promovi-z-natsionalnogo-pitannya/ Статті і промови з національного питання.]&nbsp;— Мюнхен, 1974.
* ''Гришко&nbsp;В.'' Український націонал-комунізм на іст. пробі доби українізації (1923—1933) // Сучасність.&nbsp;— 1978.&nbsp;— Ч. 12.
* ''Чумак В. М.'' Політика українізації в УСРР і КПЗУ (1927—1928) // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І.&nbsp;І.&nbsp;Мечникова.&nbsp;— Одеса, 1999.&nbsp;— Вип. 10.&nbsp;— С. 193—201.

== Посилання ==
* {{ЛЗЕ2|частина =Українізація|сторінки =508-509}}
* [http://leksika.com.ua/10940407/legal/ukrayinizatsiya Українізація] // {{Юридична енциклопедія|6}}

* [http://litopys.org.ua/idzuba/dz.htm ''Іван Дзюба''. Інтернаціоналізм чи русифікація?]
* [https://web.archive.org/web/20140109151805/http://www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog/document?id=39281 ''Вадим Золотарьов''. Начальницький склад НКВС УСРР у середині 30-х рр.]
* [http://www.umoloda.kiev.ua/number/688/222/25013/ ''Іван Науменко''. Українізація за ґратами] // Україна Молода.&nbsp;— 2006.&nbsp;— 7 червня.
* [[Роздобудько Ігор|''Ігор Роздобудько'']]. [http://www.haidamaka.org.ua/page_ukrsxslobsxslob.html Українізація на Східній Слобожанщині // Східна Слобожанщина. Українці навколо України.]
* ''[[Скрипник Микола Олексійович|Микола Скрипник]]''. [http://vpered.wordpress.com/2015/02/12/skrypnyk-esperanto-vs-ukraino/ Есперантизація чи українізація (1930)]
* [https://web.archive.org/web/20040618172126/http://www.zn.kiev.ua/nn/show/483/45666/ ''Володимир Шевченко''. Невідома українізація].&nbsp;— Дзеркало тижня.&nbsp;— Ч. 8 (483).
* [https://web.archive.org/web/20070928061106/http://kb.mista.ru/article.php?id=575  Боярский приговор о станичной и сторожевой службе 1571 г.]
* [http://oldnewspapers.com.ua/node/413 Резолюція ЦК КП(б)У про підсумки украйнізації] // Вісті ВУЦВК.&nbsp;— 1927.&nbsp;— 19 квітня.
* [http://mova.org.ua/ Статус російської мови в Україні. Бути чи ні?]
* [https://web.archive.org/web/20130626034321/http://unknownwar.info/----1920------_433 Причини і суть «українізації» 1920-х очима Ю. Горліса-Горського]

{{Українська мова}}
{{Історія України}}

{{Вікіфікація|дата=лютий 2017}}

[[Категорія:Історія України 1917—1991]]
[[Категорія:Історія УРСР]]
[[Категорія:Національна політика СРСР]]
[[Категорія:1920-ті]]
[[Категорія:1930-ті]]
[[Категорія:Надпопулярні статті]]
[[Категорія:Мовна політика в Україні]]